Батько мій, а йому уже виповнилося п'ятнадцять літ, на пакульській цегельні, на печі, в якій цеглу випалюють, тулився, тачки з глиною тягав і їв із казана, в якому для сезонних робітників варили. Одного осіннього ранку приплив до Пакуля баркасом, по цеглу, чоловік мньовський, хазяїн: він крупорушку, олійницю, пилораму мав і заходжувався парового млина будувать. І приглянувся хазяїну тому батько мій, сирота, і він забрав батька мого із собою до Мньова, надіючись, що сирота на дармовичку у нього працюватиме. "Ой і страшко ж було у чужі місця, до чужих людяк рушать, — признавався потім батько, — але куди було дітися, піч цегельні під зиму гасили і тольки навесні розпалювали знову". Як пливли угору по Невклі, проминули Радуль, і Смоляж, і Ловинь, а далєй уже починалися села, про які батько і чуть не чув, чужа чужина. "І тольки небо наді мною було родне, — розказував батько, уже хворий, уже одною ногою у могилі. — І я до нього молився та плакав, згорнувшись клубком на кормі баркаса, а небо — німіло до мене". І слова батькові про небо німе у душу мою зерном сіялися, щоб прорости. Щоб я у житті своїм сирітськім ні на що і ні на кого не покладалася, окрім великого і мудрого товариша Сталіна, єдиного Бога свого. У того хазяїна наймитував батько, аж поки його, хазяїна, справедлива радянська влада не розкасирувала, усе од нього одібравши, на його ж пилорамі батькові пальці лівої руки одчикрижило. І матір моя, Маруся, сиберізька сама, рано сиротою залишилася, у Мньові по людях робила. А Мньов — повітовим містечком тоді був, чимало євреїв у містечку жило. І вона їхню дєтву няньчила, змалку, потім — у кого прийдеться за наймичку.
У році одинадцятому батьки мої зійшлися і одружилися, а в дванадцятім, тринадцятого квітня, я у них народилася. І хоч назвали мене Вірою, бо вірили в щасливе спільне життя, мало що з їхніх надій справдилося. Діти у них і опісля мене народжувались, але — мерли малими, по сирих підвалах, у яких ми тоді проживали, лише я одна і вижила. Як утвердилася рідна радянська влада, нові начальники дали нам як наймитській сім'ї будиночок, на околиці Мньова, у підніжжі гори. І тут ми уже зарозкошували, палацом казковим видався нам той будиночок: дві кімнатки, кухня, ще й комора через коридор. Як уперше поріг переступили, мати Ікону, Божу Матір із дитям, несла перед собою, бо вона віруюча була, ще з неї нове життя забобони царського режиму не вивітрило. А батько ні в що церковне не вірив, як і я, що вірила усе життя своє лише в дорогого товариша Сталіна. Було, батько і каже: "Малим ще я попів слухав, бо так мене ростили, в режимних пережитках, а як із тринадцяти літ став на цегельні Чорногора, у Пакулі, працювать, розувірився. Робив я ручником, за скотину попереду тачки із глиною був, а позаду штовхав тачку литвин, їх Чорногор здалеку щовесни наймав, під навісами дощатими, на цегельні вони і проживали од зими до зими. Тачка із глиною застряне, литвин лається, а я тягну із усіх сил моїх дитячих, вірьовка у плече врізається, а які там ще сили у мене. Дак прошу, було, я Бога, щоб поміг тачку витягти, але ніколи Він мені не поміг, поки самі, з литвином тим; надриваючись, не витягнемо. Тади я ще пойняв, що Бог любить багатих, а бідних Бог не любить. Дак нащо нам такий Бог?" То батько за ту іконку, що мати перед себе несла, а вона уже давненна була, ще од її баби, на коліні переломив навпіл і до грубки кинув: "Щось твій Бог не сильно нам помагав, як наші діти по підвалах сирих умирали. А як більшовики хороми нам отакенні дали, мироїдів вигнавши, дак і йон теперечки до нової власті примазується. Поживемо людяками, і без хазяїв, і без богів!.." І мати за тою іконою не стала журитися, а розтопила нею у грубці, бо і їй Бог нічого доброго не уділив: діти мерли одне за одним, робила тяжко, як віл.
Бідненько ми жили, хоч і в хоромах тих, подарованих робітничо-селянською владою, роки для усіх тяжкі були, після миколаївської та громадянської воєн. Але вірили ми, що з кожним роком буде лучшенько, так нам начальники жисті нової казали. Батько й мати любили мене, єдину свою дитину, що живою залишилася, і я була коло них наче квіточка. Батько мріяв, що я вивчуся, людиною стану, впишуся в нове життя прогресивне, будуватиму світлий соціалізм для усього людства, і розмовляв зі мною як із дорослою. Багато Ідо я перейняла від батька і рано навчилася бачити навколишній світ у чітких політичних кольорах і міжнародних масштабах, І дотепер так. Ось і нині, коли пишу мімуари жисті своєї героїчної, бо час був героїчний, і народ, що творив історію нової, сталінської, доби — героїчний, знаю і вірю: ще Він, дорогий наш керманич товариш Сталін воскресне, повернеться до нас, живих, і батьківська усмішка його осяє увесь світ життєтворчим сонячним промінням. Бо сказано у книзі "Великому Сталіну", з якою я і досі не розлучаюся і біля подушки, на якій сплю, щовечора кладу: "Два сонця у нас: одне — в блакиті, а друге сонце — у Кремлі". І ще у тій книзі святій сказано: "Найкращих між людей довіку сталінцями будуть називати!" А мати моя на весь вік свій короткий дитям залишилася, наче у сні зачарованому жила. І та зачарованість од матері мені передалася. Ще й досі сниться мені часто, ніби іду полем осіннім, із пагорба на пагорб, земля вистелена пожовклою уже, шерхотливою травою, навколо — туман ранковий, наді мною — небо, у паволоках туману, і сонечко — бліде, ледь бовваніє крізь туман, і тиша, і ключі журавлині безголосо пливуть угорі, і більш нічого ніде, лише я, небо, туман, і сонце в тумані, і журавлі…
І єдиного я не збагнула, не зрозуміла за жисть свою, хоч і старалася, і стараюся досі, ким і навіщо мене у цей світ дивний, у цю пустелю, у самотність цю, під небеса, туманами вистелені, як луки осінні льоном, послано. Аби хоч щось із сього збагнути, я й пишу мімуари життя свого…
Проте недовго ми у тім домикові, робітничо-селянською владою подарованім, сім'єю дружною розкошували. Батько застудився на нічному сторожуванні складів непманських і помер, не встигши нічого для мене, дочки єдиної, зробити, і ми з матір'ю залишилися сиротами. Мати надривалася, перучи білизну для нових багатіїв, що вуха підняли, і від того хворіла часто. А я мріяла про той час, коли сама зможу працювати, мати ж домуватиме в теплі й добрі. І провчившись у школі три зими, залишила я науки і стала разом з матір'ю на роботи ходити, куди її наймали.
"Та вже йде з братами у дорогу Сталін — в боротьбі жорстокій бідняків з'єднать. Тепер доля в нас щаслива — дав її нам Сталін. Тепер наша Батьківщина немов квітка стала, були колись наймитами, а тепер нам слава". Так у книзі "Великому Сталіну" записано, і кожне теє слово — правдиве, наче про нас із матір'ю.
І ось у двадцять дев'ятім годі, у грудні місяці, організували у нашому Мньові школу батрацьку, для виховання безпритульних дітей, на зразок школи Макаренка. У колишній комсомольській комуні її організували, а до світанку революційного там панське помістя було. З усього Краю бездомних дітей звозили, сиріт. І мене до тої школи добрі люди записали, хоч мати жива була, але — наймичка і хвора. Звозили дітей у лахміттях, в яких вони тулилися по підвалах, у розвалинах міських будинків, по смітниках, худорба коростява, виголодніла, здичавіла. А більш у школі — нічогісінько не було, стіни самі, зате — натоплено. А вже як тепло, то й жити якось можна, бо се ж зима люта, морозна вже почалася. Дєтва ловила одне на одному воші і розчавлювала їх пляшками на дощатій підлозі. А ту вошу, яка ще ворушилася, додавлювала нігтями, змагаючись, наче стахановці, хто більше і швидше. Так ми розважалися перші дні, після занять. Невдовзі привезли нам у школу обмундирування. Кожному видали по комсомольському костюмові. Захисного кольору сорочки і штани, для хлопців. А для дівчат такого ж кольору юбки. Ще — шкіряні пояси, і портупеї, і військові картузи. А на зміну хлопцям видали чорні штани, з цупкого краму, і голубі майки з довгими рукавами, по три біленькі комірці і біленькі манжети. Для дівчат — чорні юбки і теж голубі майки. Замість пальт привезли нам бушлати із шинельного сукна, до них — шапки із навушниками. А усе лахміття вошиве, у яке ми досі одягнені буди, винесли у двір школи, розіклали вогнище і урочисто спалили.
У шкільному гуртожиткові встановили дерев'яні ліжка. Матраци на них — набиті соломою, і такі ж, набиті соломою, подушки. Видали нам по двоє простирадл: одне стелиш на матрац, друге — під байову ковдру. Більшість із нас, дітей, уперше побачили і простирадла, і ковдри, не знали, як ті ліжка застеляти, було через те багато сміху і гамору, але нам усе розказували і показували товариші вихователі. І стали ми схожі на дітей організованих, і почалося для нас нове життя. Навіть у кіно нас водили. Самі ж ми створювали самодіяльність, співали героїчних пісень про нашу неповторну добу, будували фізкультурні піраміди, ставили вистави, а ще на вечорах читали вірші, дякуючи більшовицькій партії і рідному товаришеві Сталіну за наше щасливе дитинство. Потроху ми забували, що учора ще були підзаборні, і вже смикали своїх вихователів, пропонуючи нові ігри та інсценіровки.
Заняття у школі вимагали від нас великих зусиль, бо за два роки мусили ми підготуватися до вступу у сільськогосподарський технікум, здавши екзамени за сім класів. Коли учителька на уроці з алгебри уперше провела на дошці лінію і написала по краях її дві літери, А і Б, я була у жасі, бо нічого не розуміла. Але потроху я зрівнялася з тими дітьми, які мали більші знання. У березні тридцять другого року Мньовський сільськогосподарський технікум оголосив весняний набір. Дирекція нашої школи рекомендувала до технікуму десять кращих учнів і мене — серед них. Я була з того щаслива, як ніколи досі. А ще мене преміювали за успішне навчання у школі ситцем на плаття. А ще рекомендованих на навчання у технікумі дівчат наш директор товариш Абрамович повів до крамниці і кожна з нас вибрала собі черевички, які їй сподобалися, а школа — оплатила. Головне ж, відтепер я навчатимуся у технікумі, на агронома, і мені виділена, згідно із моїм соціальним станом, найвища стипендія, на яку я можу прожити разом із хворою матір'ю.