— Ніхто з них од мене обиди на мав, і я ні від кого". Йон тади усіх моїх сусід по іменах і фаміліях називає, я ж головою покивую, що знаю їх. Слідчий і сеє записує. Тади прочитав мені усе теє, що записував, дав розписатися на кожному аркуші і став розказувать, у чому я звинувачуюся. А звинувачувалася я за трьома статтями: 58.10 — се пропаганда, 58.11 — се зв'язок із закордоном, за теє, що я приймала віруючих з інших міст і країв, 58.8 — се терор, спроба замаху на уряд… (А усіх провин моїх перед урядом було, що я прийшла до Марії Теленихи, сусідки своєї, а у неї на стіні висить велика картина, на якій намальовано генералісимуса Сталіна, у орденах увесь, як пес у блохах. Я і сказала Марії: "Маріє Юхимівно, образу Спасителя у вашій хаті нема, а антихриста портрет ви повісили на видноті". І болєй нічого я їй не казала, мовчки пішла з хати і вже ніколи і порога її не переступала. Я ніколи не влазила у політику, навіть газет ніколи не читала. Господь і його десятник Нестор Семирозум вели мене по жисті, по горах її крутих і долинах). І, розповівши усе теє, слідчий Плохій мовив: "Ідіть, Палажко Устимівно, до камери і спіть спокійно, суд розбереться, радянський суд — найсправедливіший у світі суд… Якщо він живий досюль, хай дасть йому Бог світлих днів жисті, а також дєтві його. Бо пішов слідчий на вулицю Піщану, до моєї дочечки, запитав у неї, чи хоче яна побачити матір свою. Галька зраділа. Плохій розказав, по якій вулиці мене везтимуть на вокзал і де зупиниться "чорний ворон". А се уже вищі начальники у сам город Київ наказали привезти мене як злочинницю несусвітних Бо тамочки спланували велике судилище над нами, віруючими, звинуваченими у шпійонстві та вредительстві. І дочка моя прийшла на вокзал, і побачила мене, як ми виходили з машини. Нас оточила сторожа зі зброєю у руках, гвинтівками зі штиками, і повела до поїзда. Як то було Гальці на усе теє дивитися? Привели нас до поїзда, усіх посадовили до вагона загального, тюремного. А мене одну — за грати залізні, за якими хіба що гальки звірів возять. І стояв коло мене конвойний з гвинтівкою. Я пропросила води, так плохенько мені було, а йон наставив штика на мене і сичить зі скреготом зубовним: "Американська шкуро, ти — штика заслуговуєш і кулі свинцевої, а не води!" Бо йон уже бачив мою справу, а в ній три страшні статті: спроба замаху на уряд, зв'язок із закордоном, антирадянська пропаганда. Боже, я ні в чому і ніколи не була винна. Я лише любила Тебе, Господи, а люди не розуміли мене, бо самі не відали, що такеє — любов до Бога. Амінь.
І ось привезли мене до київської в'язниці, а зветься вона — Лук'янівська. Посадили мене до камери. Там було три жінки, одна з них, Варка, п'ятдесятниця, молода ще, вагітна, на шостому місяці. Вона теж, як і я, нічим не завинила перед владою. Вона володіла мовами, про які сказано у Євангелії (дари Святого Духу). А влада приписала їх до мов американських… Був сильний морозяка. Нас вивели у крихітний дворик на прогулянку. Я була у босоніжках, пальтечко літнє, у чому забрали з дому, у тому і була. А конвоїр — у кожусі, валянцях. Він кудись пішов, не було його з годину, може. А зі мною в камері були ще дві лікарші, яни в лікарні у війну працювали, тепер їх за сеє посадили. Вони побачили, що я уже обморожена. Вони стали гукать конвоїру, той прийшов. Дак вони узяли під поли снігу і в камері почали мене снігом відтирати. І мої ноги стали вогнем горіти, а перед сим я уже їх не відчувала. Але і в Києві я слідчим нічого не свідчила, що яни хотіли від мене, щоб розпочать велике судилище над віруючими. І мене одвели до карцера. Там можна було лише стояти, ні на що не опираючись, навіть на стінку. Вартовий весь час зазирав у вічко. А я — у босоніжках, ноги геть отекли, наче колоди, ноги стали. А ще я не так давно перехворіла тяжко на запалення легенів. Часом уже не було сили стояти, я присідала на край параші. Вартовий як тільки побачить, свариться: "Негайно встати!" Я підводжуся. А сил уже немає. Шість діб не спавши, не ївши. Я прихилилася до стіни, вартовий заглянув у вічко, закричав: "Не торкатися стіни!" А вартував біля карцера зовсім хлопчик, вірменин. Я йому і кажу: "Юний воїне, у тебе ж є мати, сестра чи дружина, уяви їх на моєму місці…" Ці слова мої присоромили його. І він уже до ранку у вічко не заглядав. А на сьому добу привели мене знову до камери, з якої забирали у карцер. Варочка як побачила мене, заплакала. Я — наче із труни підвелася, така вимученая. Узяла яна мене на свою постіль, сама сіла, а мене поклала на коліна свої і обливала слізьми: "А ми раділи, що наша сестричка у тюрмі відмучилася своє і уже удома з дєтвою жисті радіє".
І не піддалася я ворогам Господа, зміюкам поганим, не посвідчила, чого від мене начальники вимагали. Тож і судилище велике над віруючими не відбулося у Києві-городі. І мене потарабанили знову до Мрина. Ось уже і суд паді мною. Коли "воронок" заїхав у двір суду, першими вийшли конвоїри з гвинтівками, а потім вивели мене, злочинницю… І повели мене у судилище. Завели мене за високу загорожу, а конвоїри стали коло мене, троє їх було. Суддя відкрив мою справу. Почали викликати свідків, сусідів моїх, із вулиці Піщаної. Вони плели, самі не знали що. Судді і засідателі сміялися. Бо Господь задовго до цього приготував план і мені нарадив. Господь нарадив мені купити дві курки, одну назвати Англійкою, іншу — Американкою. А самій мені нарадив Господь одягтися в ганчір'я, які б і старчиха не одягла, і назватися — Росією. Сеє ще до арешту мого було. Курей я зв'язала марлевим бинтом, ходила боса, у лахмітті по вулиці Піщаній, і казала усім: "Я — Росія! А в руках моїх — уся Англія і уся Америка…" Отакеє свідки плели, а суддя у них запитував: "Це і все?" Вони відповіли: "Усе". А одна й каже: "Я — депутат на вулиці Піщаній. То я приходила записувати підсудну на голосування, а вона молилася і не відкрила мені дверей, сусіди сеє бачили і чули". Судді і у неї запитують: "Це усе, що ви знаєте про підсудну?" — "Усе". Туточки судді підвелися з-за столу і пішли радитися. А потім вийшли і зачитали вирок. А вирок вони зачитали такий, що суд засудив мене, Палажку-Боголюбку пакульську, бо родом я з Пакуля, на примусове лікування. І усі, хто мене мучив, хто погрожував мені довгими роками тюрми, залишилися ні з чим. Уже мені стало легшенько дихати, звірюка хвостатий, диявол, що з мене знущався, утік із зали суду у пекло своє чи куди йому там треба було. І конвоїри примкнули свої штики та пішли із зали. А мене повезли уже не в тюрму, уже я там не треба була, а в лікарню для божевільних. Хоч якщо я і була божевільною, як судді вважали, то лише у тім, Ідо в жисті своїй новій Божою волею керувалася. Чого я там, у дурці, надивилася і наслухалася, того не описати. Та й нащо яно людям, які Книгу днів моїх гортатимуть? Хай усе залишається у минулому, бо час тече, як вода, його жодними греблями не зупиниш, не перегородиш, прорве йон найвищі греблі. Значить, мій шлях такий житейський, не нами йон пишеться, а там, на небі, і доля моя така. А я мушу, поки жива, славити вічного Бога, Отця, Сина і Святого Духа, який сотворив небо, землю, сонце і Місяць, зорі і моря, океани, ріки, звірів, траву і людяк, усе, що у світі живого. І що не живого є, як ось камінь, глина, пісок, усю природу — задля вінця творіння людини. Усе Він, Бог, сотворив і віддав нам у довічне користування, землю і небо, аби тольки людяки славили Творця і дякували йому денно і нощно. І я хвалитиму Тебе, Господи, день і ніч. А усім, хто мучив мене, прощаю, як Ти, Христе, простив. Бо усі вони були тольки матеріалом для будівництва душі моєї.
Скоро після явлення Чорнобиля одержала я від Нестара Семирозума заборону писати до Книги днів. Він навідав мене 29 квітня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят шостого року. А вже летіли важкі вертольоти з піском та бетоном над Мрином, над нашою Кугутівкою у бік Чорнобиля, за ліси Синявські. І осмілилася я запитати у вісника небес: "Несторе, за які гріхи ще й сеє горе на Край наш, на людей наших?" А йон зніяковів так, засмутився і відповів голосом печальним: "Не рани душу і свою, і мою, Палажко-Боголюбко. Бо я і сам не усе знаю, я на небі — старший, куди пошлють…" І догорів йон, як свічечка догоряє, розтанув, зник із очей моїх.
Амінь.
Книга блукаючої в пустелі
"Ви що — письменниця?" — запитали у Віри. "Ні, я — просто людина, — відповіла Віра. — Людина, в якої впродовж багаторічного тягару її життя, як духовного, так і матеріального, визріла думка відобразити хоч щось із пережитого на папері. Адже навіть крихітний уламок дзеркала, якщо на нього падає сонячний промінь, відбиває його і посилає у простір сонячного зайчика. А се ж — ціле життя людське, що виросло із життя минувших поколінь, як дерево виростає з коріння глибокого. І відблиск його я посилаю у простір часів прийдешніх.
Бо казав мені дорогий товариш Сталін, як я ще розмовляла з ним, наче із живою людиною, у видіннях своїх: "Короткий курс життя кожної радянської людини єсть коротким курсом історії героїчної сталінської епохи".
А було у мого діда Антона Жили із бабою Горпиною дєтви — як зернят у гарбузі, спати на дощатім полу покотом лягали, по голівках баба їх рахувала, мовби вівців в отарі, чи не загубилося котре за день у бур'янах. Так батько мій Сидір Жила розказував, як живий ще був. У дев'ятсот шостому році пакулець Гаврило Латка, не знайшовши щасливої Горіхової Землі у краях далеких, почав її у селі Пакуль вигадувать, і дід мій пішов за Латкою безоглядно. Тоді прийшли війська царські, каральні загони, стріляли по селу із гармат. А інгуші на конях сікли пакульський люд шаблюками, наче капусту, і діда мого застрелили у глинищі разом із зачинщиками усього того, хату ж дідову спалили. І був плач і стогін несусвітний по усьому Краю, так мій батько розказував, поки живий був, і так записано у Книзі днів, хоч я ніколи тої Книги в очі не бачила, тільки від батька й матері про неї чула, бо життя моє, у Мньові почавшись, простелилося в світи широкі.
І розповзлася дєтва Антона і Горпини, як мишенята з гнізда розореного, хто куди. Баба з меншенькими потинялася по чужих кутках та й, нудячись за чоловіком загиблим, переселилася до іншого, щасливішого, як вона вірила, світу.