— В таких випадках доводиться всі сподівання покладати на організм. Він повинен сам перебороти.
— Ви ж сказали, що таких випадків у вас не було?
— Не було таких, то були інші, може, й тяжчі. Там, де безсилою виявляється медицина, вступає в дію природа.
Я краще за неї знав, що сказав Мічурін про милості, які треба брати в природи, і повіз Оксану до київських світил. До них приїздила навіть шахиня Сорейя, якій загрожувало розлучення з шахом, коли вона не народить йому спадкоємця трону. Сорейї світила не помогли, не помогли вони й Оксані. Обстеження не дали ніяких наслідків. Всі органи здорові й неушкодженї, але організм отруюється, очевидно, десь порушено імунну систему. Медицина тут, на жаль, безсила. Треба всі сподівання покласти на самий організм, на його природні сили, на стійкість і опір. Треба створити всі умови, забезпечити спокій, стежити за…
Тоді я подумав: чому я доктор наук по ріллі, корінцях і колосках, а не доктор медичних наук? Хвилина розпачу. Більше вже не доводилося так думати ніколи.
Той січневий мороз був чорний, бо все сталося вночі. Оксана покликала мене, ледь прошепотівши з сусідньої кімнати: "Мико…", але я почув той шепіт, схопився з-за столу, за яким сидів над якоюсь ученою книжкою, метнувся до неї: "Що тобі, моя мила?". Вона лежала на високо підбитих подушках, дивилася своїми довгими очима на мене й не на мене, а кудись у незнані мені простори, не стогнала, не виказувала жодною рисочкою обличчя своїх страждань, тихо промовила: "Миколо, я, мабуть, умираю…". Я впав біля постелі на коліна, мовчки вхопив її руки, обціловував їх, притискав собі до горла, так ніби сам умирав, а вона знов сказала спокійно і просто: "Я вмираю, Миколо".
— Що тобі? Якісь болі? Може, почалися пологи?
— Пологи — рано. Ще ж сім місяців. І не болить нічого, а все — ніби вмерло. Ти цілуєш мені руки, а я й не чую. Нічого вже не чую, як нежива.
— Я повезу тебе в лікарню!
— Навіщо? Нічого не поможе…
— Дурниці! Я зараз же повезу тебе! Я підніму весь район!
Тримайся, Оксанонько! Я не віддам тебе! Ні, ні!..
Я побіг у двір, де стояла наша недавно придбана "Волга". Нічні завірюхи загортали її снігом, я щоранку відкопував машину, так ніби сподівався, що доведеться отак раптово виїздити. Запустивши двигун і нагрівши салон, я вимостив заднє сидіння матрацами, загорнув Оксану в кожуха, переніс до машини, позамикав двері, сів за кермо.
— Ну, мала, тримайся! Півгодини — і ми сколошкаємо всю районну медицину!
Оксана мовчала. і тільки коли ми виїхали за скіфські терни і поминули те місце, де поховали колись професора Черкаса, вона покликала: "Мико…". Я стишив машину, перегнувся до неї: "Що, Оксанонько?" — "Щоки мені дерев’яніють", — тихо сказала вона. Я зупинив машину, перегнувся через своє сидіння, приклав долоні до її щік. "Я нічого не відчуваю, мала, гарячі щоки, тобі, мабуть, здалося…" "Не здалося, вони вже мертві. Все тіло у вогні, а щоки — як крига…". Я вискочив з машини, відчинив задні дверцята, втулився поряд з Оксаною, став обціловувати її щоки, вона затихла і не скаржилася більше, мабуть, можна було їхати далі, треба було їхати, я скочив до керма, натиснув на педаль газу, помчав у чорний мороз, але знов тихе й болісне: "О, мої щоки!..". Вже й не знаю, скільки разів зупиняв я машину і обціловував Оксані щоки, і плакав од власного безсилля, а тоді знову рвався крізь чорний мороз, поки нарешті опинився перед будинком райлікарні.
Довга глиняна споруда, поставлена невідь коли і не знати навіщо, а вже за радянської влади пристосована під лікарню, — сталінське піклування про здоров’я трудящих, торжество переваг безкоштовного лікування. Чергова лікарка не впустила мене далі тісних темних сіней, злякано замахала руками: куди, куди, мороз, сніг, антисанітарія! Радянська лікарня ще неприступніша за радянську тюрму, краще й не потикатися ні туди, ні туди.
— У мене в машині вмирає дружина, — сказав я, — треба гінеколога.
— Ви що? Серед ночі — гінеколога? Ви хоч знаєте, що вона — дружина товариша Стуконога?
— Хай дружина хоч чорта з рогами!
— До того ж у нас немає місць. Люди лежать у коридорі.
Вона ніби не чула, що я їй сказав. Справді: не лікарня, а ніби тюрма, і лікарка — ніби наглядачка.
— Я зараз занесу дружину, а тоді поїду за головним лікарем, — заявив я, — де він живе?
— За ним не треба їхати, він живе через дорогу, а тільки я б вам не радила… Ви звідки?
— З агростанції,— кинув я через плече, відчиняючи двері. Здається, то були мої останні слова тої ночі. А може, й ще були слова, але я вже не пам’ятав нічого і згадати нічого теж не міг, єдине, що затрималося в свідомості, це як сидів я на холодних дерев’яних східцях лікарні, як пройшла повз мене якась жінка і сказала: "Мужчина, чого ви тут сидите" і як чорний мороз поволі сковував моє тіло і мою душу. Можна було б сісти в машину, запустити двигун, ввімкнути пічку, грітися й ждати, але за шумом двигуна я б не почув ні стогону Оксаниного, ні її поклику, а це було тої ночі найстрашніше. Машина холодною темною купою залізяччя гибїла на морозі, а я замерзав, скоцюбившись на східцях до радянського безкоштовного лікування…
…Знов усе було, як у медсанбатівській непам’яті, коли мовби виринаєш з мертвого моря, і різуче світло в очах, гострий запах ліків, білі добрі тіні сестричок, і твій чи й не твій здивований і стривожений крик: "Сестра, де я? Сестра!"
Я й тепер мало не вигукнув: "Сестра!", але вчасно спам’ятався, пошепки покликав:
— Окса… Оксано! Що це зі мною?
Біла тінь наполохано метнулася вбік, ніби хотіла сховатися або втікати, але здолала свій страх, повернулася і пішла до мене, попливла, напливла, заповнюючи весь простір, і я, ще нічого не знаючи, не розуміючи, але вже пройнятий якимсь невидимим жахом, хоч ще й крізь потьмарення, але вже виразно побачив, що це не Оксана, а Ольга Филофіївна… Сон, марення, наслання?
— Олько, ти? Де це я? — спробував я поспитати, але голос мені пересікся, крізь пошерхлі губи не видобулося жодного звуку.
Жінка вткнулася мені в груди лицем і мовчки заплакала. Я заплющив очі, щоб знову впасти в рятівну непам’ять, але свідомість працювала чітко, я відчув запах цієї несподіваної жінки і впізнав той запах…
— Олько, я тебе впізнав. Що зі мною? Де Оксана?
Вона вхопила мої руки, притиснулася до них обличчям.
— Ой, Миколо-Миколонько! О, боже, ожив, яке щастя! І яке ж у нас нещастя, о бо!.. Ти ж тоді так закоцюб, що не могли розігнути, вже ніхто й не вірив, що оживеш з того морозу… Цілу ж ніч на морозі, казали, градусів сорок, а мо’ й більше…
— Де Оксана? — вперто повторив я.
Вона трохи відійшла від мене, помовчала, тоді ледь чутно прошепотіла:
— Поховали… Ти ж отак — цілий тиждень…
Я нічого не розумів.
— Похова?.. Що ти кажеш, Олько, про що? Я питаю тебе про Оксану, а ти…
— Вона вмерла, — сказала Олька і знов заплакала.
— Оксана? Вмерла? Але ж я її — до лікарні! І сам сидів, стеріг…
— Не встеріг, Миколо, бо від смерті не встережеш і не вбережеш…
— А як же лікарі? Що ж вони?
— Нічого не змогли…
— А дитина? Де дитина?
— Мертве було в ній… Воно її й труїло… Вмирало само і матір свою…
Що вона говорить і про що? І коли я справді був мертвий, то невже ожив тільки для того, щоб почути весь цей жах?
Я знов заплющив очі і вже не бачив Ольки. Може, її тут і не було? І, може, нічого не було?
— Ти йди, — сказав я Ольці,— мені треба подумати…
— Нікуди я не піду! — твердо заявила вона. — Не зоставлю тебе й на хвилину! Ти ж слабіший малої дитини. Оксана веліла мені…
— Оксана?
— Атож.
— Як же вона могла тобі веліти, коли вона?.. Ти ж сказала…
— Прикликала мене і веліла…
— Прикликала? Як?
— Написала мені листа…
Я нічого не розумів. Оксана писала листи тоді вночі, вмираючи в коридорі районної лікарні? Коли я сидів на східцях і… Не покликала мене, а писала лист Ольці? Я нічого не розумів…
А чи я розумів коли-небудь Оксану, пробував це зробити?
— Олько, ти тут? — спитав я, не розплющуючи очей.
— Та тут же, тут, біля тебе, хіба ж я тебе можу покинути такого безпомічного? — простогнала вона і заплакала.
— Не плач, я вже скоро встану. Ти мені тільки скажи: де я?
— Та де ж? У себе вдома! Головний лікар велів тебе перевезти сюди, бо там у лікарні хто вже й умер, то вмре ще раз — таке там лихо! І уколи тут тобі робили, а тоді вже я сама…
Лікарня, уколи, головний лікар, цей нещасний переполовинений чоловік — яка марнота! Я повинен був думати про Оксану! Повинен… пови… по…
— Олько, а поглянь у спальні там у великій рамці висять фотографії наших батьків, а над ними — рушник з півнями… Чи є той рушник?
— Та ондечки ж ті півні! Чи тобі до півнів оце, як ти й голосу не відведеш!..
Що вона могла знати? Коли то було: торік, позаторік? Прийшов номер "Літературної України", і вся газета — з оповідань якихось невідомих авторів. Чомусь впала мені в око невеличка новела Симоненка "Кукурікали півні на рушниках", може, тому, що й у нас був рушник з півнями, вишитий ще Оксаниною бабусею: два червоні півні, з розкішними хвостами, гордо виставили один насупроти другого гребенясті голови, а між ними пишна, як панікадило, червона квітка! Я читав новелу, здавалося, нічого не було в ній занадто сумного, та Оксана, слухаючи, несподівано заплакала, я кинув газету, став заспокоювати Оксану, втішав її, питав, чого плаче, але вона не могла відповісти і вже й не плакала, а ридала, і я тільки й здатен був, що обійняти її, гладити їй голову, бурмотіти безладні слова.
Щоб утримати біля себе жіночу душу, треба її знати і розуміти, а я міг тепер згадати тільки свої нікчемні безладні слова. Який жах!
Та хіба ж то й усе? Хіба прогонисте дівча не зиркало довгооко з-за плеча свого брата чи то на шахівницю, чи то на мене з безмежної далечі років? І хіба не було ночі на Рейні, і чорної груші серед снігів, і залізної каюти на дніпровському буксирі "Матіас Ракоші", і рипливих дощок у підвалі тьоті Тоні, і віднайдення в Каховці, і райських дніпровських пісків біля Прорізі, і наших ночей на агростанцїі? А сльози Оксанині того ранку, коли прийшла вість про смерть Сталіна, а тоді лихоманкове палання її довгих очей над мертвим професором Черкасом і настирливе, майже відчаєне допитування: "А де ж ти поховаєш мене, Миколо? Тут ще й кладовища свого немає.