Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.
— А де пластинки?
— А ти їх де положив? — злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.
— Ось вони! — відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.
Нарешті запроданці добралися до тайника між грубою і пічкою. Калістрат Данько витяг звідти клуночок з сортовим зерном, кілька пластинок і футляр. Іван Тимофійович презирливо глянув на ворогів і поступився до Марійки: хотілось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, і яке ж було здивовання Івана Тимофійовича, коли він побачив, що футляр був порожній...
Перевернувши все догори дном і забравши Марійчину наливку, поліцаї пішли з хати. Здивований Іван Тимофійович попрямував до тайника.
— Іване, твій радіоприймач у казані вариться, — показала рукою на піч Марійка.
На її віях тремтіли тривожні і радісні сльози.
XLVIII
Одного ж дня з Побужжя і Синявщини повернулись Гоглідзе і Тур. Начальник розвідки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус і брів крижані бурульки, простудженим голосом повідомив, що карателі готують наступ на Городище.
— Хотять нам Полтавський бій дати. Нехай буде Полтавський бій, але ми не будемо шведами, — тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.
— Ми не будемо шведами, — задумливо промовив Дмитро. — Яка сила іде проти нас?
— За відомостями райкому і нашої розвідки, біля двохсот фашистів.
— Немало.
— Танки є? — запитав Созінов, спираючись ліктями на широко розгорнуту кодовану карту.
— Два середніх.
— Це гірше. Фашистів заманимо поглибше в ліси? — звернувся Дмитро до Тура.
— Постараємося. Треба додатково замінувати всі дороги, якими зможуть піти танки.
Загін уже після перших нападів на залізницю почав готуватися до наступу ворогів. Праця мінерів була початком розробленого плану оборони. Далі пішли земляні роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пішні, але слова та приклад комуністів і комсомольців зробили своє діло: дві криві лінії оборони, майстерно замасковані снігами, захищали тепер зі сторони лісу партизанське життя. Усі воїни заздалегідь знали свої місця під час бою. По команді "тривога" вони двічі кидались в лісові окопи — одного разу вдень, а другого — на світанку...
Дмитро накинув на плечі шинелю, збираючись іти до мінерів. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повітря, влетів веселий і розвихрений Тур, а за ним поспішало кілька партизанів. Вони інстинктивно, по ході завжди стриманого комісара, по його рухливому обличчі, радісних словах привітання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.
Задихаючись, Тур охоплює руками Созінова і Дмитра. Дрібні нервові риси обличчя тремтять і освітлюються щасливим внутрішнім вогнем.
— Наші війська прорвали фронт під Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захід! Гонять німця!
— Та невже правда?!
— Саво, звідки взнав?!
— Святом повіяло!
— Товаришу комісаре! Розкажіть з усіма подробицями!
— Знайшов листівку, кинуту нашим літаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович.
— Яке?
— Промову товариша Сталіна на жовтневому параді...
Зразу ж був скликаний мітинг. І довго не розходились по землянках бійці, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючі вісті. Здавалось, той далекий і радісний світ першої великої перемоги осяяв їхні серця і чола, і не таким страшним здавався майбутній наступ фашистів на їхнє Городище.
— Москва-матінка показала себе!
— На те вона і Москва! Серце наше.
— В Москві ж товариш Сталін.
— Не тільки в Москві, — з нами також...
— Так, значить, Полтавський бій буде? — весело перепитав Дмитро начальника розвідки.
— Ні, товаришу командире. Тепер буде розгром карателів коло Бугу. Операція, звісно, менша масштабом за московську, але хороша буде операція...
Другого дня дозори, пропустивши в ліс німецьку розвідку, повідомили, що з півночі наближаються танки, а за ними просувається піхота.
Іще не доходячи до узлісся, Дмитро почув рев моторів.
Чорні тупоморді танки майже водночас заборсалися в сітці лісу, з-під їхніх траків заклубочилися хмарки снігового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розійшлись і в корчах почали падати на землю переламані, потрощені дерева. Остання паморозь піднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорніла пошматованими цурпалками.
По лісу ударили гармати, кулемети, і зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипінням і тріском.
Почорніли, задимілись сніги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущі осколки, і свіжі вирви на диво були схожі на дбайливу розкорчовку, над якою підіймається весінній димок.
"Пруть чортяки, як скажені!" — в безсилій злості провів машини звуженими очима Дмитро.
За танками розтягнутим півколом побігли піхотинці. На білому снігу вони здавалися зовсім дрібними, неначе ляльки. Їхній рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищі! схили Городища.
"Надіються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили місцевість". Дмитро не спускає очей з танків і кілець ;чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на місці: там лежали розвідники, зняті партизанами.
Через зв'язківця Дмитро передав Созінову, щоб той свій загін, призначений для видимості оточення, пересунув далі на правий фланг. І чудно було чути свій голос в страшній нестихаючій лісовій тривозі.
"Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!" — кидало в холодний піт. — А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на світі".
А навколо тріщало, стогнало, гуділо, ахкало; противним свистом врізались в ліси розривні кулі, роздовбуючи дерева, і наполохана луна металася в усі заґратовані стінки лісу, як метається до божевілля переляканий чоловік. Ось уже передній танк у клубах снігу вискочив на дорогу, що веде до табору, і раптом всередині у Дмитра все похололо.
"Прямо на міну летить... Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику... Іще, ще трохи, — і Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залізо могло його почути.
"Іще трохи, ще, дорогий..."
І ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, і важко осів на дорогу. Гусениця, наче ганчірка з ноги, безсило опустилася з заднього лінивця і впала, прикриваючи собою стежку.
Зразу ж кількома пелюстками розкрився важкий люк, і з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкісти. Але ; жоден із них далеко не відбіг від машини, — їх усіх поздіймала засада Пантелія Жолудя.
Друга машина, люто відстрілюючись, кинулась назад, а піхота почала обережніше входити в глибину лісу. Дмитро, відступаючи зі своїми партизанами до першої лінії оборони, і заманював ворога під фланговий огонь кулеметів, а Созінов із Туром тим часом обходили карателів з тилу. І коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голосніше скомандував:
— Перший батальйон! По фашистській наволочі вогонь! Вогонь!
Затріщали в морозному повітрі постріли. Декілька фашистів чорними купинами упали на сніг. А позаду чулась уже команда Созінова:'
— Вогонь!
Кілька ракет зашипіли на снігу; німці в паніці прийняли їх за міни і зразу ж, налякані видимістю оточення, кинулись назад. На допомогу їм, щедро розсіваючи свинець, знову вискочив танк. Він відсік групу Дмитра від фашистів і кинувся на групу Тура. На повороті в одно злилися два вибухи: гармати і міни-авіабомби. Танк навіки осів униз, і Дмитро засміявся від радості. Тепер партизани повискакували із схованок і вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто міг, кинулися за ворогом. І найбільше повторювали сьогодні ліси пристрасне слово "вогонь", хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мінявся самим життям. Лісовий бік покотився на північ: партизани перейшли у наступ.
Швидко надходив вечір, морозний, зоряний. На заході глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горіла переливчастим вогнем.
Німці, обтяжені убитими, швидше поспішали на рівнину. Але на узліссі їм довелося покинути трупи: партизани не відставали від ворога. Не заховало фашистів і прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бій розтікся по вуличках і подвір'ях, розкришився по садках і городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброєні найрізноманітнішою зброєю — від кулемета до вил-трійчаток чи замашної палюги. Лише дві невеличкі групи ворогів, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею від партизанської кулі...
П'яний від поту, утоми й радості, Дмитро щасливими очима оглядав своїх вояків, кожного вітав добрим словом. Це було справжнє свято і для нього, і для всіх партизанів.
— З перемогою, товаришу командире! — підійшов Тур із Созіновим.
— І вас з перемогою...
— Ох, і дали жизні фашистам! — уже десь в сутінках хвалився дівчині молодий партизан, і щасливий дівочий сміх зливався з грубішим парубочим.
— Кажете, позбулись карателі і техніки і гонору?
— І життя! — повчально поправляє хлопець.
А вже з хати в хату летіли надійні звістки про битву під : Москвою, живою естафетою передавалися в лісові хутірки і навколишні села. Листівки, передруковані Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезії, і звільнені підмосковські міста сузір'ями надій сіяли подільським селам.
Коли Дмитро, оточений групою партизанів, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрівка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенів, стелячись до ріки.
Щедрик-ведрик...
"Дайте вареник, — додав у думці Дмитро, пригадуючи своє дитинство. — Та це ж сьогодні новий рік стрічають". І раптом уважно з цікавістю почав прислухатися до щедрівки, навіть зупинився посеред майдану і Тура притримав рукою. Парубочий голос обізвався ближче, задиркувато і радісно:
Щедрик-ведрик,
Гітлер-мошеник,
За яку ласку
Забрав ковбаску,
Ще тобі мало —
Забрав і сало,
Поперек горла
Щоб тобі стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розірвало.
— Оце щедрівка!
Дружно засміялись партизани. А потім попідвіконню задзвеніли вже дівочі голоси, і серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря і тенор Пантелія Жолудя.
Щедрик-ведрик,
Гіглер-мошеник...
Хай шумить земля піснями, —
обізвалась друга вулиця.
Співало та іскрилося морозне повітря, розписане прямими стовпами пахучих димів; солодко співали під ногами сніги; скрипіли ворота, розчинялись двері, і селяни запрошували своїх оборонців на вечерю.
— Яка сила — народ, — задумано промовив Тур.