Потім тісно збивалися в коло і грілися біля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогодні грівся з особливим задоволенням: по-перше, він наївся, по-друге, уже відчував далеку дорогу. Ідучи копати ями, з радістю помітив недалеко від ріжка табору, що виходив до долини смерті, цементовий, притрушений снігом рівчак. Очевидно, ним колись стікала нечисть з коровні або свинарні. Огріла надія, що цим рівчаком, попід дротом, можна буде вибратися на волю.
"Коли б утекти. Сама зима зігріла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте... — Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волі зі зброєю в руках. — Я показав би, значить, себе..."
Темна безвітряна ніч. Навіть сніг не мерехтить, тільки ледве одсвічує, відділяючи темряву од землі. Варивон обережно обминув рівчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподівано забряжчала.
З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтіли сніги. Потім над табором знялося кілька ракет.
Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селі — поліція. І він вирішив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.
— Хто там? — злякано озвався жіночий голос.
— Тітонько, прийміть, бо фашисти уб'ють. З табору втік.
— Ой!.. Зараз!
Тільки увійшов до хати, зразу ж попросив ножиці і швидко зрізав свою довгу рудувату бороду, а потім з тремтливих рук жінки взяв свіжу одежу, переодягнувсь і заліз на піч.
На вулиці уже гаркавили сердиті голоси і роз'ярено валували собаки.
— Ви ж не забудьте, як ваша фамілія: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, — злякано твердила білява гостроносенька жінка, задмухуючи сліпачок.
Згодом у хату юрбою ввалились охоронці. Заглянули під ліжко, на піч.
— Хто там?
— Чоловік мій, — заїкаючись, відповіла жінка. — Нещодавно з дороги повернувся: сніг розчищав.
Витягнули Варивона насеред хати і не пізнали в заспаному здивованому чолов'язі, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентраційного табору...
— Спасибі, дорога душа. Моя жінка теж Василиною зветься, — щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.
— Нізащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею іде, а мені в хаті смердить, — посміхнулася блідою усмішкою. — Тільки ви довго не затримуйтесь. — І зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв, не так зрозуміє її.
— Не хати мені шкода, — поспішно додала, — а щоб хтось не пронюхав.
— Не затримаюсь. Моє діло таке: скоріше до своїх, скоріше на ясний схід.
— І до нас скоріше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? — і всміхнулася ніяково й привітно.
XLVII
Іван Тимофійович чогось тривожився. Тільки передвечірні тіні загойдалися на снігах, як він, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двір, не можучи знайти собі місця. То брався за сокиру, то надовго застигав біля хвіртки, наче виглядав когось, то йшов із перевеслами до молодих щеп, і за ним тягнулися нерівні мережки глибоко втиснутих слідів.
— Знову ноги розболілися? — занепокоїлася Марійка…
— Та ниють трохи, видно, на хуртовину.
— Може попарити їх?
— Нічого не треба. Пройде, — нетерпляче відмахнувся і зашкандибав на подвір'я.
На ніжному ворсистому полотні снігів розтікався і снував свої дивовижні узори малиновий відсвіт, а у виямці городу лід був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зірок. Мимоволі зітхнулося, бо навіть подумати важко було, що цей вечір, і тиша, і золоті мости обрію були заґратовані чужинськими багнетами. І серцем бачив не стільки ті багнети, як ті місця, де можна було розвести, обрубати кігті смерті.
— Де ж Олександр Петрович забарився? — в який раз питався сам себе, хоча й розумів, що ще зовсім рано.
Після поранення Іван Тимофійович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тільки поранення і скорбна відрізана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єдність думок, переживань і любові до того, що найдорожче в нашому житті. Іван Тимофійович спочатку давав невеликі доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно і діловито. Це була діловитість і впевненість господаря землі. Він не згинався в окупації, як гусеницю з дерев, зривав оголошення і урядового радника, і генерального комісара Волині та Поділля, і самого райхскомісара для України. Замість чорних об'яв, начинених великими літерами і вироками, він приліплював невеличкі листівки-ластівки, і вони співали по всьому селі таких пісень, від яких прояснювалися люди і синіли фашисти та поліцаї.
Але одного разу міцний, устояний спокій Олександра Петровича прорвався. Пізнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибіг до Бондаря.
— Іване, усіх будівників на шляху перестріляли... Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.
— За що ж їх? — поблід Бондар.
З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.
— Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, — задихався од горя Олександр Петрович. — Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?
— Поріжемо, Олександре.
Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:
— Іване, не тримай ти мене після цього на півділі — душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді...
— Дурниць наробиш і себе загубиш, — строго обрізав Бондар. — Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.
— На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість... Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, — воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?
Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.
— Марійко, ти б пішла до Дарки — там уже посиденьки з усього кутка сходяться.
— Обійдуться без мене, — завагалася дружина.
— Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.
— Про парашутистів? Тоді побіжу, — швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.
З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.
"Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним", — обережно обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.
— Олександре, це ти? — стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.
— Я, Іване.
— Ну, як? — тремтить голос од хвилювання.
— З удачею, з удачею.
Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.
— Де ж, Олександре?
— Зі мною.
— Як з тобою? — недовірливо обдивляється чоловіка.
— Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього... радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.
— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.
— І саме головне — з різних шматочків складали.
— Товариша Данила бачив?
— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?
— Правда.
— Сьогодні Москву почуємо?
— Ні. Тільки завтра.
— Завтра? — щиро запечалився чоловік.
— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.
— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка... Ну, хоч би одне слово, півслова почути.
Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:
— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.
— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.
— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.
Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в ОДНУ п'ятірку обох братів.
* * *
Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.
"Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі", — і собі повеселішала.
Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.
— Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! — граючи очима, сповістила хвилюючу новину.
— Справді? Звідки ти це взнала? — хотів здивуватися і розсміявся.
— Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди — сам послухав би.
— Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, — погодився і знову розсміявся.
Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.
Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, — Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.
Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.
— Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! — штовхнув її кулаком поліцай.
Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток.