Духом своїм той чолов'яга сильний був, вірою своєю у справедливість жисті, а що вже з того полупилося і як воно робилося, то — інша балачка. А як утретє караульний стрелив, упав Нестор лицем у сніг і вже не підводився. Як назад ми верталися, у присмерках, уже й тіла його не видко було край лісової дороги, снігами занесло чи вовки розтягли. Тепер ось це пригадалося, проступило в пам'яті, наче крізь сніг густий: хвалився той чолов'яга, що він на Біломорканалі добровільно працював і нібито сам Калінін орден йому за стахановську роботу вручав…"
Дак усе сеє про нього, Нестірка мого, в писемці написано, і ні про кого болєй. Його віра, його сила і темність його туточки уся, в листі, як на карточці. Ішов йон по жисті із зав'язаними маною очима, під ноги не дивлячись, а дивлячись на сто верст уперед… Але й там, попереду, бачив йон не теє, що могло буть, а теє, що хотів бачить. Як знайшлося дитятко у нас, се у годі тридцять п'ятому, а вже людей забирали і наче крозь землю яни провалювалися, я ночами над колискою плакала, що сиріткою, без батька, синок ростиме. Бо Нестірко мій був знову на видноті, повернувшись заслуженим із Біломорки, а тих, хто на видноті, першими і забирали. А йон гримав на мене безжально: "То ворогів радянської влади підчищають, туди їм і дорога, щоб під ногами у нас не плуталися!.." Дитя тольки на світ навчилося дивитися, а йон уже над колискою сидить і, наче казку, розказує синкові спеленутому, як він щасливо житиме, коли виросте, у зрілому соціалізмі, а вже дєтва його — у комунізмі повному.
Тади прислали з району вказівку макети сіл, якими вони стануть у комуністичному майбутньому, складати і привозити на мринську виставку. То Нестірко сам за сеє узявся і грався зимовими вечорами з клеєм та дерев'янками, як дитя нерозумне. Поклеїв йон гори наші із картону фарбованого, а річки — із кісників синіх, у мене в прискринку лежали, ще матка покійна з базару приносила. А на узвишші, ближчей до Невклі, домину довжелезну і високу, багатоповерхову, із дерев'янок виклав, віконця вималював і червоний прапорець на даху прилаштував. Довкуль тої домини — майданище, смолою залите, а від нього — дороги в поля, прямісінькі, як під лінійку, а в полях — трактори, сівалки, жатки, молотарки, усіляка машинерія. І ріка — греблею перегороджена, од неї — дроти, дроти по довкіллю, а тади про Дніпрогес багато писали в газетах, дак Нестірко і Невклю нашу стриножив. Якось і запитую я у Нестірка, на дім у центрі Пакуля майбутнього показуючи: "Що бо се ти за тюрму придумав?.." Тут йон так скипів. може б, і ударив, якби не дитя на руках моїх: "У сьому спільному будинкові онуки мої і правнуки, пакульські комунари, житимуть, а не в індивідуальних халупинах, як ми!.." "Вільно губці у своїй халупці!" — подумала я, але нічого не сказала, боялася я Нестірка свого скаженющого. Гади, бачу, навирізав літер із картону, вифарбував їх у червоне і виклеїв на тій домовині колективній: "ПАКУЛЬСЬКА КОМУНА". А на Круковій горі, де Кузьма Герпило усю жисть свою вітряки вимайстровував, а різні власті їх руйнували, виплів йон вежу дротяну. Тади, чую, і гомонить до сина, що жованика у колисці смокче: "Се така радіоантена, що небо чутиме. Як стануть ближчі до Землі планети більшовицькими, будете ви, комунари-пакульці, із планетарним пролетаріатом на прямому проводі…" Одвіз Нестірко той свій макет у Мрин, на виставку, і невдовзі дали йому прем'я, три метри "чортячої шкіри", крам такий цупкий, на штани, і прапорище дали, кумачеве, шовкове. Дак про крам Нестірко — ані словечка, кинув на лаву, і все. йон сим мало інтересувався, ходив, у чім прийдеться, хоч і на видноті, на людях, армійську гімнастьорку та шинельку доношував, як товариш Сталін, вождь його любимий і учитель, а про кумачеве полотнище каже: "Сховай до скрині і бережи. Ти од мене молодша, як доживеш до того часу, коли комуну в Пакулі вибудують, як я на плані намітив, хай прапор сей над комуною майорить…" Дак ждала я ждала тої комуни, а її усе нема, а є що попало. Один час хотіла сорочечки дітям пошить, а таки думаю: нє, хай буде пам'ять про Нестірка мого. Та усю жисть і пересипаю тую прапорину полинцем сухим, аби ніякі жучки не ліквідували її.
А се ж Нестірко дуже хотів, аби його дєтва, і дєтва його дєтви, і далей на землі пакульській зосталася, його діло продовжила, йон частюка про такеє балакав. Дак із синовим одростком не получилося, а з доччиним — майже по його і вийшло. Хоч дочки Нестіркові і побачити не довелось, я із животищем доходжувала, як його забирали. Не родись, кажуть, а вдайся. Большак доччин не сильно добре у школі учився, дак яна його після школи через професора, якого лікувала, у агрономічне втулила. Дак йон, Володька, онук мій, у тій уже ахкадемії і женився, на такій же, як сам, студентці. Дєвка, правда, йому добренна попалась, роботяща, хозяйська дочка. А його в Пакулі знали, йон у мене літував з року в рік і трохи в колгоспі робив, для розваги. Дак яни після ахкадемії до Пакуля і приїхали, трохи у мене пожили, тади колгосп їм будиночок казенний виділив. Не пам'ятаю уже, скольки йон агрономом проробив, але якось недовго, а тут почалося усе сеє, перестройка. Дак Володька став добиватися, аби йому землю нарізали. Не хотіли сперва ані в яку, а таки виїздив, у нього через дядька, прокурора, вузлик із тодішнім партійним секретарем району зав'язався. Дак нарізали йому гектарів із двадцять, під Страхоліссям, у лугах, хвермером йон назвався і став робить.
І позичила йому держава грошви багатенно, якось так. що не скоро віддавать, і од податків звільнила, дак йон два тракторці купив і домину одгрохав, що й пани таких не мали, на своїй уже землі, під лісом. І озерце біля дому викопав, ставочок такий, рибу розвів, і савуну якусь придумав, хвалився, щоб начальникам різним од турбот про народ у ній спочивать. Бо до чого не кинься, а треба в район чи область їхати, шапку знімать. А сей уже знайомий його, секретар партійний, до нової влади перекинувся, перебудувавшись вчасно, і знову головою районним став, над усіма. Дак заскочив якось до мене Володька, онучок мій, і — виручіть, бабо! "Хочу, — розказує, слова од поспіху ковтаючи, — до хазяїна району піддобритися, житуха така, не підмажеш — не поїдеш, угостити добре і розвеселить од трудів його державних. А надумав я гостеві кориду показать, із биком нашим. Дак гість уже в баньці гріється, а ми кинулися з той коридою, червоної матерії, — нема, тепер і сільраді не виписують, прапори інші. А у вас, бабо Оришко, у скрині кумача шматок лежав, колись ви мені показували. Позичте, я завтра поверну". — "То, — відлові даю, — не шмат кумача, а прапор, пам'ять про діда твого Нестора, бережу, бо йон так наказував. Але як повернеш, то візьми". Аж минає і день, і два, і тиждень, нема ні Володьки, онука мого, ні прапора того. Тади люди, які тамочки бували, мед-пиво пили, і розказують мені, що то за кориду для начальника районного мій онучок придумав. Привели бика вигуляного з лугу, у загін пустили, і двоє мужиків по боках його вірьовками стримували. А начальник із великою ножакою у загой зайшов і прапором червоним, що його колися Нестіркові урочисто вручили за план Пакуля комуністичного, бика дражнив. Дак шарпонувся бик на червоне, що й мужиків, які за вірьовки гримали, потяг за собою. А начальник той — повнющий, сало на нім лантухами висить, на день Перемоги коло братської могили його бачила, — і кумача, і ножаку покинув, та навтьоки. Рачкував, люди розказують, попід жердками загону, як кабаняка. Бик потоптався по прапорові покинутому, як хотів, із багном його змішав, йон і так уже був благенький, міллю поїдений. Дак добре, що Володька з ружжом близько стояв, як почав йон у бика пулять, пуляв, покуль той і вистягся в загоні. А по тому уже його на кілках смажили, пили та їли, їли та пили, начальників на бика назліталося, як мух. Ось такою комунією наше трудне врем'я завершилося. А се ще був Пакуль. Тади і Пакуля не стало.
А насамкінець у тому писемці людяки із города Феодосії писалося: "Якщо сходиться усе, про що я накарлякав, поставте, добра жінко, свічку у церкві за душу його каламутну, епохою розтерзану. Може, він і грішний був, як усі ми тодішні, бо Сатані в охотку чи без охотки, а вклонялися. Проте не вірю, що опісля пекла земного, крізь яке ми пройшли за жисть свою, ще й небесного, божеського пекла нам звідать судилося, дуже вже було б це несправдливо".
Дак вибралася я до Мрина, бо у пакульській церкві правиться, тольки як помре хто і родаки попа із города привезуть, машиною легковою. Вибралася я до Мрина і поставила свічку товстенну, три карбованці тодішні не пожаліла, у соборі мринському, за душу Нестора Волохача. Але погасла свіча тая, і гасла та гасла, скольки я не запалювала: НЕ ПРИЙНЯВ ЇЇ БОГ…
Із Книги днів
Янголи пеють на небесах, тож і нас на землі сподоби, Господи, чистим серцем тебе славити! Пишу до Книги днів я, Палажка пакульська, Боголюбкою прозвана, не про жисть свою горькую, бо горя людського у світі — як крапель води у морі, нікого сим не подивуєш, а пишу про чудеса, що супроводжували мене усю жисть мою. У п'ятдесят першому годі, 16 жовтня місяця, "чорний воронок" забрав мене із мого дому у городі Мрині, на вулиці Піщаній, біля Зеленгоспу, забрав мене "чорний воронок" і відтарабанив до мринської в'язниці. Коли перебувала я у в'язниці, наді мною енкаведисти так знущалися, що мала я уже померти. Я дуже страждала тілом своїй немощним. І ось з'явився до мене Дух нашого Господа Христа, наче світлом неземним, сяєвом небесним камера тюремна освітилася, і мовив Дух до мене: "Я, Господь твій, додам тобі, Палажко-Боголюбко, життя земного — тридцять три роки і шість місяців". І я заплакала з радощів великих, не відаючи, за віщо така ласка Господа до мене, грішної. А вороги мої в погонах думали, що я зі страху та розпачу плачу, і раділи. І ось минуло традцять три роки і шість місяців з того пам'ятного дня. І у вісімдесят п'ятім годі, дев'ятого травня, я підготувалася до відходу у вічність, як обіцяно було Господом: викупалася, помолилася і попрощалася з дочкою своєю Галькою, бо се уже чоловіка мого не було на сім світі, одстраждав своє. І лягла я у ліжко, творячи молитви, склавши руки навхрест і передавши душу свою Господу.