Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.
— Головиха прийшла до нас. І не пустив би, так начальство, — наче розгублено повідомив Марко Григорович і розвів руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.
— Ольго Вікторівно! — Горицвіт рвучко підвівся з-за столу і пішов назустріч молодиці.
— Дмитре Тимофійовичу, рідний... — міцною рукою здоровкається з командиром і зупиняється серед хати, по-дівочому струнка, з гордовито піднесеною головою, а виразні заволожені очі з захопленням слідкують за кожним порухом мужньої постаті. — Чогось і в снах і наяву бачила тебе тільки партизаном. Завжди вірила тобі, як своїй дитині, як серцеві своєму... Що ж, Дмитре Тимофійовичу, була я в твоїй бригаді, а тепер приймай до свого загону.
— Дмитро Тимофійович жінок не приймає, — весело обізвалася з-за столу Соломія.
— Як не приймає? — нахмурилась Ольга Вікторівна. — Жартуєш, дівчино.
— Звісно, жартує, — спідлоба глянув на Соломію. — Чого розходилась? Що ми, Ольги Вікторівни не знаємо?
— Та знаємо, — покірно нахилила голову Соломія і знову приснула. — Але ж у вас тільки одна землянка...
— Одна? — дивується Ольга Вікторівна. — То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворіє?!
— Чуєш, як правильно сказано? — звертається Дмитро до Соломії.
— Та чую. Але чи має Ольга Вікторівна зброю? В хаті зарясніли усмішки.
Дмитро хотів гримнути на Соломію, але Ольга Вікторівна, метнувшись у ванькир, принесла звідти горбатого німецького автомата.
— Хіба ж не видно, кого приймаємо? — задоволене промовив Дмитро і почав оглядати зброю.
XLIV
Похитуючись, Барчук увійшов до хати і зразу ж зупинив погляд на припухлому від сліз обличчі Горпини.
— Ти чого розрюмсалась? — кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилясті вуса.
— Карпо покидає нас.
— Як покидає? Чи ти при своєму умі? Вночі прибув і вже покидає? Може з п'яного розуму коники ліпить? — тверезіючи, гостро подивився на жінку.
Горпина тільки рукою безнадійно махнула на двері світлиці. Сафрон поправив розкуйовджений чуб — і, молодцювате підіймаючи груди, посунув у другу кімнату.
Біля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тінь. Тому лице його здавалося на диво чорним і чужим. Насупроти Карпа сиділа мовчазна, із міцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.
— Слава Україні! — спробував пожартувати, але відразу почув, що його слова упали, мов камінь у воду.
Карпо підвів похмуре обличчя від столу і стомлено, насмішкувато покосився на батька.
— Що? Хильнули? Веселі ви не по часу.
— П'ю, та розуму не пропиваю, — спробував бадьоритися, одначе від того насмішкуватого олив'яного погляду стало не по собі; крижаним струмком почав просочуватися неспокій, і знову заборсались думки, тривожні, їдкі.
Не просвітлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому світі.
— Тільки глядіть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатіти почали. Пуповиною може вилізти це багатство. Обережніше, обережніше треба діяти, — обвів очима стіни, позавішувані найрізноманітнішими килимами. — Он у Балині підсипали старості трійки у мед — здох, як півень од чемериці.
— У мед? — насторожився, пригадуючи, що тільки вчора він привіз від Синиці діжку з медом.
— У мед. А в Погорілій автоматом старосту вздовж плечей пересікли.
— Партизани, значить?
— Авжеж, не німці.
— Чорти його батька знають, що робиться на світі. Не можуть з купкою головорізів ради дати! Одна розпуста тільки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним і досі панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких місцях. Коли б ото мені повна власть, я скоро дав би раду усяким таким...
— Пішла писать губернія! — криво посміхнувся Карпо. — Є у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?
— Щось недобре надумався робити.
— Та наше діло таке: побігав за возом, побіжиш і за саньми. А не побіжиш — голову, як курчаті, скрутять. — Повісив автомат на стіні і сів біля дружини. Погладив куцими пальцями біляве волосся Данилка, і хлопчик перелякано закліпав очима на батька.
"Син, а батька сторониться", — задумавсь Карпо, вдивляючись у сутінки, що наливали шибки холодною, прополісканою вітрами блакиттю.
За Олену навіть не подумав: усюди хватить такого зілля — як не Галя, то буде другая. Безпутні жінки, падкі на чуже добро і любов, стомлювали його, наповняли все тіло чадною утомою й гулом, спустошували нерясні, але допитливі думки, міцну пружність і силу, як серп спустошує зілля.
Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а співбесідник уперто мовчить.
— Що воно в тебе трапилось? — нарешті присунувся ближче до окна Сафрон.
— П'ятки смальцем мажемо, батьку.
— Як? Відступає німець? — округлились очі у Варчука.
— Ні. Нам наказали у підпілля йти.
— В яке підпілля?
— Сам не доберу, в яке. І що воно, і до чого воно?..
— Смієшся?
— Еге ж, на кутні починаю сміятися.
— Що ж у тому підпіллі будете робити?
— Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на ділі чи не інше вийде. Наше діло теляче — крутять мозки, як хочуть.
— Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, — тихо попросила Олена.
— Пізно, жінко, за господарство братися. Гріхів плугом не переореш. Доведеться служити мені, як мідному котелкові з цією цяцькою, — хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.
— Да, погані діла, — протягнув Сафрон. — Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.
— За тим добром, надійсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, ріж, бий. Прожив день — і те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всіх перехрестях кричали, що німець — щастя. А тепер — в підпілля іди.
— А яка ваша політика до партизанів?
— Бити їх.
— Ага! — багатозначно протягнув. — Це добра політика.
І з цього "ага" Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Іще трохи — і може догадка стала б оголеною істиною, але всі ці думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тільки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому місця нема.
Похрустуючи кістками, устав із-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвілих і спустошених очей.
І дивився вже на сина Сафрон, як на відрізану скибку. І не батьківська біль, а острах перед невідомим ворушився в його душі.
— Коли ж думаєш іти?
— Сьогодні вночі.
— А Крупяк тікає?
— Ні.
— Він же теж... головоріз, ще який. Чого ж тоді не йде в підпілля? Це, сину, якась нова гра у піжмурки.
— Напевно так.
— Може б до нього пішов?
— Боюся.
— Крупяка боїшся?
— Його ж. А що коли ця гра в піжмурки комусь потрібна на якийсь час? Тоді Крупяк видасть мене і не охне. Все вислужується, і злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника поліції не підскочив... Треба спочатку рознюхати, що й до чого.
До болю не хотілося кидати затишного кутка Навіть уже в думці пожалів, що не зашився спочатку війни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали німі закатовані люди, і він мимоволі потягнувся до німецької зброї, немовби в ній знайшов захист од видіння.
"Тьфу! — яким тендітним став. Напевно, про всякі там нерви не брешуть лікарі".
— Ти мені з оружієм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! — —відступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.
Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:
— Страшно умирати?
— Коли б мав три голови, не страшно було б.
— То тільки змії бувають триголовими, — кинув, аби що-будь сказати.
Але ці слова пересмикнули Варчука і породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафронові чути, що люди обзивали його цим прізвиськом.
"Дарма, хай що хочуть кажуть, аби він пожив у свою волю. Більше мені нічого не треба на світі. Після мене хай сама земля догори перекинеться".
Холодної ночі добрався молодий Варчук до неспокійного голого лісу і чомусь полегшено зітхнув, коли увійшов у Куций яр. Навколо горбатились тіні, і Карпо, сам того не помічаючи, також згорбився, шукаючи очима тіні з націоналістичного "провода".
Ось і той шлях, від якого розсохою кинулися врозтіч дві вузькі, притрушені листом дороги. Цей сухий лист тепер шумів, як водопад, жаринами опікав ноги, і Карпо старався стати на ті латочки оголеної землі, які не перехитували на собі жодного живого сліду.
Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув під захист дерева.
На дорозі чіткіше окреслилися дві постаті в німецькій формі. "Засідка, — майнула думка. — Я вам засяду", — люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвіту свої ж братчики знайдуть і, як соняшникові, голову скрутять.
Безшумно, зіщулившись, метнувся назад, і в цей час, мов насмішка, пролунали хрипкі слова:
— Слава Україні, героям слава!
Карпо мимоволі підтягнувся і, пригинаючись, заклешняв на дорогу.
Назустріч йому в супроводі охоронника йшов сам заступник окружного провідника. На ньому була німецька шинеля синього кольору, високі німецькі чоботи і есесівський кашкет.
"Хоч би хвалену мазепинку з вилами надів". — Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. І раптом повеселішав: "Значить, то тільки гра у сварку"...
Все було так, як і думав він.
* * *
На другий день, тільки почало світати, Сафрон Варчук запріг вороних і, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жінка, поніс поперед себе до брички діжку з медом. Одначе не встерігся: тільки вхопився за залізне бильце, як з порогу непривітно обізвалася Горпина:
— Куди ж ти мед повіз? Знову пиячити? Розпаскудився гірше всякого...
— Цить! Не твоє бабське діло! Бо я тобі так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! — страшно завертів очима і стьобнув коні батогом. "Іч, проклята баба, все тобі до крихітки побачить. І видумав бог таке відьомське зілля. Тьфу!" — скосив очима і похапцем, наче кидаючи хліб до рота, перехрестився.
Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.
— Раненько ти, Сафроне, притаскався, — здивувався пасічник.
— Якого ти мені меду всучив? — не привітавшись, зупинився посеред хати з діжею, неначе весільний староста з хлібом.
— Як якого? — обурився старий пасічник.