Бо як не платитиму, не служитиму ревно владі нашій, згадає вона, що батько прокурора у таборах сибірських зогнив. Може, він і був чесним партійцем, як ви, мамо, розказуєте, у радянську владу вірив і старався, а тільки мені від того у біографії моїй не легше…" Дак, мо', яно і так, а тольки якось не по-людськи усе сеє…
Лучче я про давність давнішню мечтать буду, сидячи на призьбі, коди були ми молоді і довірливіші. Надвечір зійшлася уся братва комсомольська на попове дворище. Ще і яни виносили з дому отця Олександра книги та ікони, де яка по кімнатах висіла, і на купу посеред двору скидали. Тади вийшов Нестірко мій у двір і все теє підпалив, своїми руками. Підпалив йон усе теє, і було вогнище величезне, чадне, бо палітурки шкіряні не хотіли горіти і диміли. А ікони горіли, як бензином облиті, фарба олійна кипіла на них, і образи богів ворушилися, наче живі. А ми довкола вогнища того хороводили допізна, витанцьовуючи під гармошку і бубна, і пісень запальних, комсомольських, виспівували. Тольки Нестірко не танцював, а я сердилася. бо хотіла з ним потанцювати. Убрався йон у личину свою, із п'єси, яку перед Паскою ми грали на сцені сільбудівській, у образ Сатани вбрався, із рогами коров'ячими на голові, і червону скатертину на плечі накинув. І сидів йон біля вогнища незрушно, зирячи, милуючись, як боги учорашні у полум'ї конають. А як догоріло вогнище, саме вугілля блимало до зір у небі, почав йон розказувать нам, якою добренною завтрашня жисть буде, коли усіх ворогів класових виметемо пролетарським віником із нашої землі. Тади уперше почули ми од Нестірка про агромістечко, в яке він мріяв перетворити Пакуль наш задрипаний. Мо', де вичитав про сеє, йон газети читав од рядка до рядка, покуль і на волі був. А мо', десь у Мрині на курсах партійних почув. І слухали ми, роти пороззявлявши, як щасливо усім житиметься, у добрі і теплі, і вірити у все теє хотілося, бо ж молоді були, життя наше тольки починалося, у будучність безхмарну стелилося без меж. Бо покуль ти молодий, здається, що ти на віки вічні із землі сьої проріс і завжди квіткою на ній квітуватимеш. Але вірили ми, допоки Нестірка слухали, про жисть безхмарну, щасливу у скорому часі, наче мана яка од слів його пристрасних, гарячих опускалася. А як бігла я додому вуличками гористими, вузькими, між хаток горбатих і тинів трухлих, мана тая спадала з мене, мовби одежа святкова, і складала я її у скриню пам'яті, до наступної стрічі з Нестірком моїм…
Назавтра прийшов Нестірко до сільської Ради і каже Михайлові Громницькому, що тоді головував: "Не можна зупинятися на досягнутому у нещадній боротьбі із церковними шкідниками, а слід наступати далєй широким фронтом. Ми, комсомольці, учора вирішили язик її поганий у церкви вирвати, зняти дзвони із дзвіниці і відправити на переплавку, щоб допомогти партії в індустріалізації країни. Забезпечте на завтра сім підвід". Громницький йому відповідає: "Думка правильна, і я її підтримую обома руками. Тольки ж треба оформити рішенням сільського сходу, щоб не було зайвого шороху, так нас на курсах у Мрині навчали". Засміявся Нестірко сміхом холодним: "Якби вожді наші товариші Ленін і Сталін дбали про оформлення революції, ми досі б гнулися в ярмі світового капіталу. Ваша нерішучість у боротьбі з релігійними пережитками мені здається підозрілою". Тут Громницький і присів: "Робіть, як вам підказує комсомольська совість і відповідальність перед вищою владою, а коли що — я спишу на ініціативу мас. Тольки ж міліцію я на завтра викличу, бо за шорох зайвий по задниці теж б'ють, а в селі несвідомих елементів ще вистачає, ще не усіх ми орадянили чи викорчували, ще багато роботи попереду". І хоч робив усе Нестірко таємно від загалу сільського, самих комсомольців у поповому домі збираючи, а по селу покотилося, від хати до хати. І як зійшлися назавтра безбожники, щоб дзвони знімать, приступили до дзвіниці, а дзвіниця зсередини замкнена і жінки сільські в ній зачинилися, а з піддашшя, від дзвонів, Марина Затираха гукає: "Одступіться, антихристи, бо на сполох битиму, усе село збурю!" Кинувся Нестірко через вулицю, лома із шкільної підсобки ухопив, яким кригу узимку коло ґанку ламали, і каже: "Висадимо двері, за ними підкуркульники і вороги радянської влади засіли!" Громницький налякався, бо чітких вказівок згори не було, партійна лінія щодо боротьби з релігією хиталася, як павутина на вітрі: "Зачекаємо товаришів із міліції. А ти, лахудро, там, на дзвіниці, якщо забамкаєш, будеш відповідать за контрреволюційний саботаж і підбурювання мас!" Аж тут і міліція із Мрина — на конях. Командир загону і каже: "Робіть як знаєте, ми народної ініціативи не стримуємо в церковних питаннях, а прислані в Пакуль нашими начальниками для забезпечення громадського порядку…" Тоді встромив гострінь лома Нестірко між половинок дверей дзвіниці, навалилися хлопці на другий кінець його, і розчахнулися двері. Кинулися комсомольці угору по східцях крутих, Марина тільки і встигла за вірьовку смикнути. Відтяг її Нестірко од дзвонів, а хлопці, попід руки узявши, униз потягли. Голосили жінки біля воріт церковних, але міліція, спішившись, справно відтіснила їх на грядки навколишні, кордоном непереборним навколо церкви ставши.
Як упав перший дзвін із дзвіниці високої, земля загула тривожно і страшно. Але не затьмарилося сонце весняне і небо чорним не стало, сяяло синьо, як і кожного дня. І не зупинилася Невкля у плині своєму неспинному, блакитна, як і небеса над нею, і гори навколо Пакуля не зрушилися. Відтак падали дзвони із зойками прощальними, бо дзвін об дзвін бився, а комсомольці на дзвіниці реготіли та свистіли услід. Ще дзвони скидали, а вже валка підвід до церкви під'їхала. Багато хто відмовлявся їхать, почувши від людей, що везти доведеться, і кожного, хто відмовлявся, Михаль Громницький у свого зошита записував. Проте знайшлося досить і пакульців, готових прислужитися владі в надії на полегкість якусь. А очолював валку, віжкуючи власними кіньми, позаштатний заступник голови сільради, пакульський сількор Яків Дахновець, на прозвисько "Коршак". Коли ж уклали на підводи усі сім дзвонів і валка вишикувалася у вуличці, щоб до Мрина їхать, Нестірко, на Коршакового воза забравшись, коротку промову сказав: "У кого із забобонних, старим режимом вихованих, ще піджижки трусяться зі страху перед придуманим експлуататорами Богом, хай бачать і чують: Бог ваш не має сили, щоб із нами змагатися, кишка у нього тонка супроти радянської власті воювать. Вирвемо ми його отруйне жало із свідомості трудящих мас, а усіх церковників, наймитів капіталу, відправимо на пролетарську переплавку! Ми старий світ остаточно зруйнуємо, як у нашому гімні песться, а потім новий світ збудуємо на попелищах історії, і хто був нічим, той стане усім. Передайте палке вітання робітничому Мрину од свідомого селянства розбудженого Жовтневою революцією Пакуля!"
І нокнув до коней Коршак, і рушила валка Чумацьким шляхом у бік міста, а попереду і позаду валки — кінні міліціонери. Жінки з плачем та лементом бігли слідом, але стали комсомольці пакульські на чолі з Нестірком, пліч-о-пліч, упоперек вулиці, і гурт жіночий розбився об них, наче хвиля об беріг Невклі. І сяяли очі Нестірка тріумфом великим, бо вірив він, що виграв ще один бій із богами небесними.
Тольки ж не думав йон, що се сам Диявол у його душі заблудлій кубло чорне звив, і наплодив дияволят, як гадючат гадюка, і по світу яни розповзалися, бо їхнє врем'я прийшло. Бо ж і в Святому Письмі, ще мій дід начитував, сказано, що Сатана буде випущений із в'язниці і зводитиме народи на чотирьох краях землі, а по тому вкинутий буде Сатана, і хто з ним за одне, в озеро огняне та сірчане, і мучені вони будуть день і ніч на вічні віки.
Як же йон про сеє не думав, коли я сам у його боковушці сільбудівській багато разів бував і бачив: сидить Нестірко за столиком, папери комсомольські перебирає чи з газет вичитує, куди нас, молодьонків, вести, до яких вершин, а на голові у нього — наче корона з рогами, в якій йон у виставі лицедійствував, у великодню ніч. Якось я здуру і ляпнув язиком своїм слизьким: "Що се ви, Несторе Устимовичу, сидите за столом, вбрані, як у тіятрах?.." А йон як стрельне у мене очищами чорними, злими: "Ти, гнида контрреволюційна, мовчи, покуль тебе ніхто за язика не тягне! А щоб ти знав, се я тренируюся, бо скоро у Мрині, на районному зльоті безбожників мою п'єсу показуватимемо для підвищення свідомості усього активу!" Дак се йон мені так роз'яснив, але бачив я і чувствовав: любить Нестірко личину сатанинську, наче душею і тілом з нею зрісся. А що бо се яно таке, не розумію, бо йон же ані в Бога, ані в чорта не вірив, а тольки вірив у комунію майбутню…
Дак і правдоньку тади Уляна Семирозумиха казала: святу правдоньку: "Наче пороблено що нашому Нестіркові, наче злий дух у нього вселився і водить ним. То був скажений норовом своїм, у батька Устима Волохача удавшись, а се ще скаженійший зробився. І нема уже для нього ані Бога, ані людей, а є тольки комунія його, у якую утюрився йон, як у дєвку". А я свідком була, як уперше прийшов йон із комсомольською свитою своєю на Хутір, щоб Семирозумову криницю бурать, із релігійними пережитками воюючи. Уже для нього ні родаків, шанованих здавна пакульцями, і нікого й нічого не існувало, уже самою ненавистю йон жив. А як топтався Нестірко чобітьми по іконі Миколи Чудотворця, що над криницею Семирозумовою роками висіла, благословляючи воду цілющу, зітхнула тяжко Уляна і в очі його вовчі мовила: "Хоч ти ні в що такеє і не віриш, а віриш тольки своїм начальникам вищим, земних богів із них для себе творячи, але не вигадую я нічого. Із бойовища, із заметів снігових твій дід Нестор, Семирозумом людяками прозваний. тебе, крихоїулечку, на руках своїх виніс, як матку твою осколком снарядним убило. Виніс із бойовища і в долоні мої поклав, із того світу повернувшись, бо давно покійником був. і тінь од нього не стелилася, як по заметах йон ішов. Виніс, бо хотів, аби рід його на землі продовжився, хоч був Нестору Семирозуму голос від Бога, що судилося тобі у снігах замерзнути, інакше зла багато висіється і на людях безневинних окошиться воно.