Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, і знову гулом .озвалось розхитане дерево.
"Він", — зупинився під вербою Пантелій.
Постать знову виринула з темряви і повернула назад. Як тінь, пригинаючись, кинувся навздогін за нею Пантелій. Здавалось, він не торкався ногами землі.
Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однією рукою рвонув до себе рушницю з плеча поліцая, а другою вдарив його з усієї сили в перенісся.
— Аааа! — скрикує, неначе захлинаючись, напівжива колода і падає з мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається біля свай, а потім шамотіння віддаляється до заростей верболозу та верб.
"Не знайдеш тепер його!" — І тільки зараз Пантелій почуває в руці вагу гвинтівки. Навпомацки знаходить затвор, звіряє зброю, біжить греблею на поле, щоб до світанку встигнути добратись до лісу.
"Тепер ніхто не дорікатиме, що даремно їстиму сало", — веселіє на полі, пригадуючи суворий вираз обличчя уже літнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його...
Ідучи стежками, обніжками, біля сусіднього села, куди не раз ходив парубкувати, помічає він якусь метушню.
"Свої чи чужі? Може партизани?" — припадає до землі, пильно вдивляючись у далечінь. Раптом чує, як дзвякає лопата, і догадується, що то люди закопують від фашиста добро.
"Найшли де місце — біля могили червоноармійця", — пригадує знайомі закутки й обережно наближається до невідомих, тримаючи поперед себе гвинтівку. А ті, захоплені роботою, нічого не чують. Знову дзвякнула лопата — очевидно, вдарилась в камінь чи в залізо.
— Єсть! — чує радісний вигук і пізнає голос Остапця...
— Що? — з хвилюванням запитує Свириденко.
— Гвинтівка! Копни-но з цієї сторони...
— А ви, чорти, що тут робите! — басить Пантелій, нависаючи над ямою, з острахом і зацікавленням пізнаючи, що парубки розкопують могилу.
— Ой! — лунає перелякано з ями, а потім спокійніше: — Це ти, Пантелію?
— Та неначе я.
— Ну й перелякав. До самої смерті! — вискакує на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтівкою, обліпленою землею.
— Що ви тут робите? — перепитує.
— Зброю шукаємо
— Ех ви, вояки! — докірливо похитнув головою.
— А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистові горба гнути? На нас убиті не погніваються, що взяли в них зброю захищати живих. А відвоюємо свою землю — з усіма почестями і на найкращому місці поховаємо обох братів. Засипай, Євгене, — з серцем говорить Микола Остапець.
— Бач, коли б сиділи вдома, — кидаючи землю в яму, діловито пояснює Сидоренко, — курчат навряд би чи висиділи, а так добули дві гвинтівки і півсумки патронів.
— Набоїв трохи мені дасте, бо маю всього чотири.
— Це можна, — добріє голос Остапця. — Куди тобі? В кишеню?.. А в братській могилі, дізналися, кулемет лежить. Треба подумати щось...
Шанобливо засипали невідому червоноармійську могилу і, не вертаючись у село, пішли до повстанського яру.
XLIІ
Свіжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою і сіли на одному великому пні, притуляючись плечем до плеча.
— Як живеш, старий? Про батька нічого не чувати? — кліпнув довгими віями Степан Синиця, що вони аж злетіли до широких розгонистих брів.
— Ні, не чути, — тихо відповів Андрій.
— А ти не бре? — допитливо подивився у вічі.
— Хто бреше, тому легше, — косуючи, відповів приказкою.
— Андрій, пішли рибу глушити! — по-змовницькому підморгнув Степан.
— А чим?
— Толом.
— Де ж ти набрав? — жваво стрепенувся.
— А тобі що? Кортить бабі шкуринка?
— Кортить! — щиро признався.
— Для чого?
— Та... рибу глушити.
— Ой, підманюєш? — похитав головою і вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бікфордового шнура.
— Все готово?
— Все. Тільки підпалити. Не побоїшся у воду лізти?
— Чого там боятися? Не тільки у воду не побоявся б полізти...
— А й куди? — примружився Степан.
Навіть у вогонь, — відповів ухильно, але багатозначно.
Хороший ти, Андрію, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побігли.
Андрій найшов очима в просіці коня і кинувся наздоганяти Степана. За останній час підпарубок був чогось посмутнів і одночасно подобрішав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрій, що і Степан мучився: Дмитро Тимофійович поки що не брав його до загону.
Неначе лебідь, купалося сонце в лісовому озері, воно від краю заросло чубатим очеретом і широкою рогозою. На щастя Андрій помітив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дістав —тичку замість весла.
— Кидаю! — підпалив Степан бікфордів шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.
Нескінченно довго тягнувся час. Нарешті почувся вибух, і райдужне склепіння підвелося посеред озера, заграло сяйвом.
Хлопці кинулись до човна. На зелених сплесках ряботіли оглушені щуки, плітки, біліло і розтікалося шумовиння малька.
— Хватить на вечерю! — захоплено вигукнув Степан. Він іще хотів кидати тол, але Андрій розрадив:
— Може якийсь німець чи поліцай почує, тоді не оберешся лиха.
Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самі побігли до лісу на старе місце.
— Коли б це так фашиста глушити, як рибу, — прикриваючи травою торбину, промовив Андрій.
— Не побоявся б?
— Не побоявся б, — огрівся поглядом з жадібними очима.
— Андрію, — підсунувся Степан до хлопчика. — Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мінувати. Диверсійною групою станемо. Розумієш — диверсійною групою. Згода?
— Скільки я вже про це думав! Звісно, згода. А ти вмієш мінувати?
— Умію. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залізниця близько не проходить — доведеться на дорозі встановляти.
— Тол у тебе є?
— Все є. Тільки поклянімось, що ніколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянімося, що вірно, як дорослі, будемо захищати свою Батьківщину.
— Клянуся! — підвівся з землі Андрій, блідий і гордовитий.
— Клянуся! — повторив Степан, і потиснув руку своєму меншому другові.
— Завтра вранці скріпимо свою клятву ділом.
— Ні, тільки післязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб ніхто не бачив...
Туманного світанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну міну в неглибоку ямку і обережно засипав її щебенем.
— Зрозумів усе, старий?
— Зрозумів, — прошепотів Андрій, і обоє обережно кинулись у ліс. — Хоч би хто з наших людей не підірвався.
— Не підірветься. Фашисти так рано не пускають, — заспокоїв Степан. — Я все врахував, дєтко.
Через півгодини вдалині загула машина, і хлопці ще далі подалися в гущавінь.
— От вона тільки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль — і полетить машина в безвість і трістя.
Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманній тиші. Згодом іще проїхало кілька машин. На сході невидиме сонце накидало на зеленаву голубінь нерівне півколо блідосвітлих покручених мазків, а вибуху й досі не було.
— Що воно таке? — хвилювався Степан. — Може капсуль негодящий? А може помітили фрици? Так ні, — маскували добре, — заспокоював себе і здвигав плечима.
Ще прогуркотіла машина. І неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсідали хлопці, а потім полетіли до коней, щоб скоріше переїхати в іншу діброву.
— Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! — сяючи усмішкою та білими підківками дрібних зубів, пригинаючись до коня, повернув Степан голову до Андрія.
— Мені аж не віриться, — стримано відповів Андрій. І в цей час йому так захотілося побачити батька, приторкнутися до його міцної руки, що він мимоволі, схиляючись на гриву коня, примружив очі, щоб ясніше уявити свого рідного тата.
— Приїхали! — гукає Степан і по-змовницькому, однією бровою, підморгує Андрієві.
— Приїхали!.. — Чуючи бурхливий приплив сили, Андрій на всьому скаку зсковзає з шиї коня на траву і легко біжить І уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-під його ніг двома райдужними струмками бризкає і летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз підморгує Андрієві, мовляв: ну, як діла, малеча, — і, збивши картуз на саму маківку, починає завзято співати:
Тобі, фрицю, в землі гнити,
Мені молодому мед-горілку пити...
Увечері хлопці дізналися, що на шосе підірвалась машина з фашистами. Вбито шофера і чотирьох солдатів.
— На мій рахунок запишемо трьох фриців, а на твій — двох, — твердо вирішує Степан. — Тобі, може, шкода половину фриця? — говорить таким тоном, що виключає всякі заперечення.
— Ні, не шкода.
— Отож бо і є. Старшинство треба понімати!
XLIІІ
Поспішала Соломія і дух затаювала. Не чула, як били по голові, в обличчя вогкі від туману кущі, безлиста рокита, гілки дерев. Чи то лісові шуми, чи кров так гуділа в голові? І думала, і думати боялась про свого рідного батька.
"А що як нема? — аж відкидало назад. — Ні, ні! Є мій тато!" — бачила в уяві його біля вуликів, самотнього, запечаленого.
Піт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлі губи і теплою росою падав на землю. А всередині то спалахував жар, то розтікався холод.
Вона зараз забула за все, тільки інстинктивно відчула, що хтось іде за нею, бо в уяві, блискавично змінюючи одна одну, проносились картини дитинства, юності — все, зв'язане з образом батька. Вона навіть чула, як пахнуть пергою його шершаві, почорнілі пальці, як віє тютюном од сивої, аж позеленілої бороди.
Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лісовий сад, і зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хіба ж не вона приїжджала сюди по яблука, груші? Хіба не тут її перші досліди налилися теплим соком і закрасувались плодами, наче новорічна ялинка? Ось і черешня темніє, з якої колись падала на росисту траву. Ще трохи пробігти по стежці, і роздасться ліс, огинаючи широкими крилами прогалину. І підсвідомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бігцем уперед.
— Ой, — опускає хустку на плечі і, чуючи приплив недоброї млості, обважнілою рукою невміло розстібає блузку. А пальці мимохіть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась поміж деревами. Кілька разів натиснула на клямку, і залізо гулко задзвеніло в сінях — видно, там стояли порожні кадуби.
Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом починає стягуватися.