А біля клубу на нас уже чекали шефи з мринського горілчаного заводу та військової частини, з духовим оркестром. У сільбуді для гостей та сільського активу обід ми накрили. Тади витанцьовували і дуріли ми до упаду. А як стемніло, знову зірку червону на верхівці арки мій Нестірко запалив, і сяяла яна над селом, як зоря жисті нової. Докуль і жить буду, сеє все пам'ятатиму, бо тади уперше Нестірко додому мене провів, хоч я ще геть молодьонка була, але Нестірко уже душею до мене хилився. І докуль ішли ми до хати моєї, усе розказував Нестірко, як добренно житиметься усім нам у комуні майбутній, коли ворогам нової власті голови їхні погані поскручуємо. І зірка червона над селом сяяла нам багатообіцяюче.
Ми, молодіж, у властей були завжди напохваті, підручними були, молотобойцями у суспільній кузні. Багато що нашими молодими, справними руками робилося, що, може, і робити не слід було, але ми тади про сеє все не задумувалися. Того надвечір'я прибіг до нашого двору посильний сільрадівський, Семенко Будаш, меткий такий хлапак, чіпкий до жисті, познєй із "червоною мітлою" по хатах ходив і в піч, було, залізе, де який чугунець із кашею знайде — і той у розкуркулених одбере. А в сорок третьому, восени, під Хмільницею голову поклав, їх, необмундированих, неозброєних, на німецькі кулемети червоні начальники послали. А се ще відбувалося у годі двадцять сьомім чи двадцять восьмім, переплуталося усе в голові моїй дурній. Дак прибіг Семенко, покликав мене через тин, у двір боявся заходити, батько мій недолюблював таких метких і до властей прислужливих, покликав та й каже: "Нестірко усіх наших скликає. Йон уже попові постолики сплів, а теперечки попів дім із хлопцями колошматять, і буде вогнище з ікон у дворі поповому". Ну, мене до Несторка не треба було двічі кликать, першою прибігла. Чеберяю стежкою через попів сад, аж за кущем жасмину Бомба з Цмокалом за груди один одного хапають, не поділили, чую, золота, що в прискринку у отця Олександра знайшли. Хрестики золоті там були, ланцюжки і все такеє, мо', ще попадя збирала та берегла, покійна давно. "Ось, — кажу, — Нестірко вас поділить…" А Нестірко такий був, що для себе і на грамину не візьме, ідейний сильно, усе для держави та для держави… І за хлопцями своїми строго дивився. Дак Бомба ухопив мене п'ятірнею за шию, здавив і сичить, як гадюка: "Я тебе на сухій груші повішу, якщо хоч словечко секретареві бовкнеш!" А йон такий був, що міг і повісити, і що хоч зробити, коли хто до його кістки поткнеться. Багато що до їхніх рук прилипло, коли розкуркулювали людяк і на індустріалізацію із пакульців видушували. Дак такі ж і вижили у тридцять третьому, із "торгсину" мринського не вилазили, там усе чисто було — за золото, а чесніші і дурніші пухли та умирали.
Дак я напужалася та дьору із попового саду. Переступила поріг дому отця Олександра і хрищуся, за звичкою, на покуття. Бо мати й батько мої щиро у Бога вірили і мене так научали. Через теє мене і до комсомолу не прийняли, бо Нестірко сказав на зібранні осередку: "Душею, Оришко, ти з нами, до нової жисті тягнешся, але спали оте сміття, що ним півстіни у вашій хаті завішено, годі приймемо у наші бойові комсомольські лави". Але не могла я батькам своїм родним у душі наплювать, хоч і Нестірко для мене як родний. Дак перехрестилася я на покуття, а Нестірко регочеться: "Поглянь, Оришко, на кого ти хрестишся! Товариш Сталін, наш вождь і учитель, не потребує, аби ми хрестилися на портрет його". Аж і правда, нема уже іконостаса на покуті, а тольки портрет товариша Сталіна висить. "Нічого, — одвічаю, — і товариша Сталіна я люблю не менєй, аніж моя матка богомільна самого Бога". А товариша Сталіна і справді я любила, на портретах його, бо Нестірко здавався мені дуже схожим на нього з лиця. такий же серйозний і суворий, наче із заліза кований.
Тади Нестірко і гомонить до мене: "Добре, Оришко, що ти ранєй од усіх прийшла, будеш помагать мені. Бери отсей мотлох релігійний і винось у двір, бо десь мої помічничики повіялися. Зберуться наші — веселе вогнище розпалимо в пам'ять про нашу повну перемогу над дурманом попівським". А йон коло книжкових полиць стояв, од долівки до самої стелі були полиці в поповій світлиці, виймав книги і, погортавши їх недбало, під ноги собі кидав. А книги були товстенні, в шкіряних палітурках болєй. Брала я їх в оберемок, наче дрова, у двір виносила і там на купу, де вже ікони та недоламки іконостаса лежали, складала. Розгорталися книги, а в них картинки красивенні, усе боги, та янголи, та святі, та церкви мальовані, а написано у них було наче й по-нашому, і не по-нашому, по-церковному було написано. Шкода було мені вельми картинок барвистих, бо книги я душею любила, хоч ніколи їх у себе не мала, тольки у школі, з рук учителя. Але знала я уже, що то книги — про старих богів, а відтепер нові боги у нас будуть, земні, вожді наші дорогі. І далєй носила та кидала серед двору. Відтак почав Нестірко із полиць книги знімать, од руки писані. Були яни на кожен рік прономеровані і прошнуровані, ще і з печатками сургучними. А папір тих книг був гербовий, як на грошах царських, з орлом двухголовим. То були книги із записами подаянь на церкву, а також книги, у які записували померлих, новонароджених та заручених, з описами родів пакульських. Дак я гомоню до Нестірка: "Може, сеє усе, що ми палити збираємося, ще комусь треба буде, бо туточки уся наша минулість, з якої ми виростали, показана. Розповідав нам учитель Гриневич у школі, що Пакуль — давнішнє село, козацьке, і треба нам свою історію пам'ятать та берегти, як душу свою. А йон як визвіриться на мене, секретар наш комсомольський, ніколи ще таким сердитим його не бачила: "Забудь. Оришко, що там учитель Гриневич учням своїм харамаркав. Бо націоналіст йон і найманець капіталу, по ньому давно радянська тюрма великими слізьми плаче… І душі ніякої нема і буть не може, душу вигадали експлуататори трудового народу, а куркулі і підкуркульники брехні їхні повторюють! Нове життя ми починаємо з чистої сторінки, а все, що досюль було, тольки на попіл і годиться!.."
Ну, я і язика свого дурного прикусила. Боялася я його, Нестірка. Познєй і жила з ним чотири годочки і сімнадцять днів, і любила, і двох дєток з ним нажила, а все одно боялася. І досюль боюся, хоч болєй за все, що його давно на світі білому нема. Сиджу на призьбі та мечтаю, що ось йон раптом у двір зайде. Нестірко мій, як у тридцять третім, наче ж радію радістю великою із подумок своїх, а всю мене холодом обіймає. Зобижать йон мене не зобижав, а щоб руку на мене підняв — не було такого за чотири годочки, покуль під одною стріхою жили. А як гляне було очищами своїми чорними, гострими, вовчими, уся й терпну, в'яну, немов квітка на морозі. Теперечки розбалакаємося з одногодками своїми, хто ще ноги тягає, згадаємо про минулість, яни мені й гомонять: "Сильно ідейним був Нестірко твій, вірив у все сеє, як у Святе Письмо. У вождів йон увірував більшовицьких, як у богів, через теє і суворий та скаженющий такий був". І врем'я, мовляв, такеє було, що все дозволялося, аби тольки на млин нової влади воду лило. І вправду, як застрелив йон із нагана ївгу Соломонову, коли яна клуночок жита нагребла на току, сторожа підпоївши, і додому несла, серед ночі, плакала я, що мій Нестірко у тюрмі згниє. Аж йому нічого за сеє не було, бо колгоспне майно йон беріг, а тади дуже строго зробилося, за колоски, на колгоспному полі зірвані, по десяткові літ тюряги давали, се уже коли б не в році тридцять п'ятім трапилося. Дак плачу я і запитую горісно: "Нащо ж бо ти, Нестірко, сеє зробив, людяку свою ж, пакульську, за мішок жита встрелив?" А йон і одвічає, очима чорними блискаючи: "Я б і тебе, Оришко, убив, хоч люблю і ти матка дєтви моєї, якби ти на колгоспне посягла…" Якось я з городньою ланкою огірки вибирала і додому в приполі з півдесяточка принесла, дитяті нашому, бо у городах огірки тади пропали, поліття таке погане на них було. Дак Нестірко побачив і як визвіриться: "Щоб це востаннє було, бо акта на власну жонку складу і передам дільничному товаришеві Галану. Ми нової жисті ніколи не побудуємо, якщо спільне добро по приполах розноситимемо!" За тії огірочки — і викинув у кручу. А я тепер і мечтаю, на призьбі сидячи, бо вже мені ні до чого душа не лежить, окрім як згадок про минулість: ідея ідеєю, врем'я врем'ям, усе сеє так. але ще й кров Волохача чорна, вовча, бо їхнє кодло здавна Вовками прозивали, у Нестіркові моєму грала, пінилися. Думав йон, бо так його навчали вожді його більшовицькі, що можна насильством та ненавистю, хай і до ворогів, хай і класових, добро творить, а яно так не буває і не було ніколи, одколи і світу. Дочка наша — у моє кодло пішла, дохторшою у городі робить і до людей наче ласочка. Сама в лікарні її лежала, бачила і чула, люди нею не нахваляться. А синок мій Устим, на честь діда, заслуженого революціонера, названий, прокурором увесь вік проробив, се вже йому осьдечки шістдесят сповнилося, пенсіонер уже, як і я. Тихо якось на пенсію його провели, із жисті списали, бо і згадать доброго нема чого, тольки злеє,час уже перемінився, іншими очима люди навколо дивляться. А як був йон у почоті великому, ордени йому на груди вішали, у газетах про нього писали. Мені б тольки пишатися синком своїм, кровинкою моєю, а я часом думала, хай Бог простить, що луччей би я його і не народжувала… Бо сильно йон суворий до людей був. Нікого не жалів і ніколи. Було, люди приходять до мене, плачуть, трохи в ногах не валяються, просять, аби хоч словечко замовила я перед сином, прокурором. А я очі од людей ховаю: "Ще хужей буде, калі я заступлюся, бо уже знаю, уже сеє бувало". Бувало, правда, і таке, що родичі підсудних кабанців йому на квартиру возили, адресу у мене дізнавшись, але йон тих кабанців арештовував, у дитячий будинок передавав, а сам ще суворіший до таких робився. Якось приїхав до мене синок мій, Устим, провідать матку свою, машиною казенною, красивенною, чорною, аж блищить, наче крило воронове, я його і запитую: "Устиме, що бо ти уже так сильно перед владою вислужуєшся, що люди жаліються на строгість твою?" А йон довго мовчав, далєй і каже: "Усе життя своє плачу я за гріхи батькові.