Одначе ж для більшої певності, щоб у мене і тіні якогось вагання до тебе не було, як я тобі заприсягнув, так і ти перед лицем розп'ятого на животворящому дереві Христа дай мені присягу, що будеш вірним мені і не виявиш тайни нікому".
Орлик присягнув і поцілував хрест.
Тая присяга, як вітер імлу, розвіяла дорешти всякі сумніви й тіні, що були між гетьманом і його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, ніби рідним йому за переконанням. Раніше він підозрював Мазепу, що цей вивіряє і пробує його вірність, що грає в закриті карти, а тепер ті карти лежать перед ними на чистому столі — грати будуть ними проти спільного свого ворога.
Орлик зрозумів вагу моменту, пізнав ціну цього переломового факту в своїм житті і в відношенні до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, він сказав:
"Присяга вашої вельможності доводить вашу щирість та батьківську дбайливість про свою вітчину і про нас усіх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кінець поклала його свята воля отсій війні і хто візьме верх? Коли швед візьме верх, то вельможність ваша й усі ми будемо щасливі, а якщо — цар, то й ми всі пропадемо й нарід занапастимо".
Слова ці, хоч так прості, що можна було їх сподіватися від кожного, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчині в силі віку, яким був 35-річний Орлик, тої сміливості й відважності, якими звичайно визначається мужеський вік, сподівався почути вислів подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кидає на вагу своє значіння і маєток, усе, а тим часом стрінувся зі звичайною міщанською чи там хуторянською трусливістю, зі страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратити малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливої струни в душі гетьмана Мазепи, а саме — до монархічного принципу. Гетьман розумів, що з московським царем може успішно боротися тільки український володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислухує гадок своїх приближених людей на те, щоб опісля рішення його було прийняте і сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик життєве рішення свого володаря-гетьмана подає в сумнів, цей Орлик, від котрого він має право вимагати куди більше, ніж від усякого іншого.
Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так і тепер, він скоро пригасив свій гнів і відповів більш хитро, ніж гнівливо: "Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б відступив від царя раніше, ніж треба; не відчахнуся я, поки не побачу конечної потреби. Ще в Жовкві доводив я цареві про те, що коли Карло піде на Московську державу, а Станіслав попростує на Україну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим військом оборонятися від поляків і шведів. Тому я й просив тоді царя, щоб він на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч війська, так як ми не раз допомагали йому. І знаєш, що мені відповів цар?"
"Що?"—спитав Орлик.
"Не то, що десять тисяч, але й десять чоловік, не можу я тобі дати",— відповів цар.
Що лиш тепер зрозумів Орлик причину гетьманового рішення. Україна допомагала й допомагає цареві, не жаліючи десяток тисяч свого війська, а коли б на неї ворог напав, тоді вона й десятьох московських солдатів не може дожидатися у підмогу. Де тут правда, де справедливість? І він затиснув п’ястук.
"Гарний союзник, нема що казати!" — промовив.
"Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю нашої безталанної вітчини, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати ксьондза-тринітаря, капелана княгині Дольської, до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як полохливому стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і не завойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важніше — вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчини?"
"Salus rei publicae ultima ratio est",— відповів без вагання Орлик.
"І я так гадаю, Пилипе. Мазепа — не авантюрист і не примховатий дідусь. Мазепа знає, що робить. Вірте йому. Ще раз кажу тобі, і затям те собі на віки, щоб, як треба буде, свідоцтво перед будучністю дав, що нічого я для власної користі не роблю, а для добра нашого народу й нашої держави, котру я хочу на карті Європи закріпити навіки. Поведеться — гаразд, а ні — так совість моя чиста. Я не зжахнувся перед ніякою небезпекою, заризикував усім, чуєш? Усім!"
Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамено йому поклав: — "Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора".
"Тривожила мене непевність".
"А тепер?"
"Тепер я вже знаю, чого дожидатися мені".
"А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові не повірить. Підстави є. Може, тепер, коли я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а теперішнього князя Меншикова. З вогнем грається Мазепа, і хто погасить цей вогонь, коли від нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть Войнаровського я мусив післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину, ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх — от що!"
Орлик за ноги свого гетьмана обійняв: — "Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю".
"Сподіюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до Головкіна такого змісту".
Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, той поклав свій підпис і сказав: "Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну... Д а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я".
"І д а п р и і д е т ц а р с т в і є т в о є",— доповів Орлик.
НА ХУТОРІ
По вінчанню і по бучному весіллю, на котре гетьман вирядив своїх заступників і прислав багаті дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторі в одному з Кочубеєвих маєтків.
До Ковалівки їхати було задалеко. Гетьман кожної хвилини міг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо діла у військових канцеляріях було більше, ніж канцеляристів, та ще таких досвідчених і вправних, як молодий Чуйкевич.
Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, вирішується доля твоєї вітчини, а ти устроїв собі ідилію. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколіки.
Кожний ранок вітав його отсим докором, і кожної ночі, проходжуючися з Мотрею в городі, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни.
Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи, на Україні здавна горіло. Люди родилися і мерли серед війни, не знаючи, що таке справжній мир. А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокійніших і кращих часів. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, збудує на її згарищах нову й сильну державу.
Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу. Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські.
На заході — війна зі шведом і поляками, на сході — бунти й повстання, з півночі — Москва, від полудня — татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить.
Важка журба за будуччину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя.
"Як ти гадаєш, Мотре,— питав Чуйкевич своєї дружини,— скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно, чи, може, й не діждемося нашого тихого щастя?"
"Якщо маю тобі правду сказати,— відповіла Мотря,— то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одне таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш".
"І не страшно тобі?"
"Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри трощать дерева старі,— що марне і гниле, хай гине, заради нового і здорового".
"Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною".
"Ніщо мене не змінить, Іване".
"А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала".
"Гадаєш у Бахмачі?.. Так... Не скриваюся... Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію".
"Ти була задивлена в нього і захоплена його появою".
"А ти б то ні?"
"Так, Мотре. Гетьман мав і має наді мною велику силу. Я щиро відданий йому".
"Чого ж тоді тривожиться, Іване? Твоє завдання — вірно й чесно сповняти свою службу. А інше, як Бог дасть".
Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибіг до городу, сповіщаючи, що приїхали гості.
"Хто ж такий?"
"Якийсь старшина, котрого імені не затямив, і гетьманова сестрінка, панна Мар'яна, їх вітає Марія Хведорівна".
Молоді господарі побігли в двір.
"Подумай, панна Мар'яна, який несподіваний гість!" — говорила до Чуйкевича Мотря.
Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри від другого її чоловіка, перебувала в Києві, доглядаючи свою хвору бабку ігуменю Мазепину, гетьманову маму. Тепер їхала вона трохи на село, щоб відпочити на свіжому повітрі, і поступила на ніч на хутір молодих Чуйкевичів, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших літ, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, освічена й розумна. Войнаровського перша сестра, гетьманова сестрінка і гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого іншим не доводилося чути, і розмова з нею не закінчувалася на питаннях про погоду, про прислугу і про ціни на вбрання та на косметичні мазі й смаровидла, з нею любо було провести на розмові не лише короткий і літній вечір, але й хоч би цілу нічку.
З панною Мар'яною їхав, як товариш і опікун у дорозі, пан Згура, родом грек, чоловік теж дуже бувалий, меткий і хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого ніхто ніколи не міг знати, де він буває, усе в роз'їздах з гетьмановими секретними ділами.
Мужчина дуже гарний собою, котрому, подібно як і гетьманові, годі було літа вгадати, виглядав молодше, ніж справді був, і знайомі не раз доповідали собі жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортові запродалися і він їм ліки проти старості зі своєї пекельної аптеки приносить.
Пан Згура почував у собі любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, і амурів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його.
Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахілл, Гектор і Патрокл, про менших героїв і не згадуючи.