Вони пили болгарський коньяк "Злачен котва"., який Сідалковський любив за гарно намальований морський якір. Потім він цідив їй ще й "Пліску", але з французької пляшки з етикеткою "Наполеон". Антонія довірливо смакувала, не спускаючи своїх допитливих волооких очей з Сідалковського. Він відповідав їй взаємністю, сипав компліментами, годував її лимонними дольками, вправно обгортаючи їх тоненькими шматочками голландського сиру. Запивали кавою по-європейськи, а закушували поцілунками. Антонія час від часу пригублювала коньяк і запевняла Сідалковського, що вона від того стає тверезішою, ніж тоді, коли взагалі буває тверезою.
— Ви створені не для Хлівнюка, Антоніє,— вбивав він кілочки в її голову і відчував, що вони глибоко заходять їй у серце. — Ви створені тільки для двох осіб у цьому убогому світі…
— Для кого ж, мій вельветовий хлопчику? — Антонія була на кілька років старша за Сідалковського і, очевидно, мала усі підстави на таке звертання, хоча паспорта йому не показувала.
— Для молодого бога і для мене. Але бог на небі, а я вже майже на тахті… Користуйтесь тим, що зручніше, швидше і ближче, як закликають реклами Аерофлоту…
— Де ти був раніше, мій вельветовий хлопчику, хоча б років сім тому?
— У Вапнярці! Це на кордоні між Томашполем і Крижополем, — простяг він до неї руки і обійняв за податливі плечі…— Коли у Європу в'їжджаєш, то це одразу наліво…
Вона встромила цигарку прямо в склянку з коньяком і, граючись лимонною долькою по його губах, щось тихо шепотіла, але з усіх її слів Сідалковський чув тільки "мій вельветовий хлопчику", до решти він уже давно не прислухався. Ніжно пригорнув її до себе, професійно обняв за стан і, не даючи їй опам'ятатися, говорив у темпі гарячі й безкоштовні слова, що їх казали всі коханці світу в усі віки всіма існуючими й неіснуючими мовами. Вона не пручалась. Тільки важко дихала на нього запахом "Золотого руна", лимонними дольками і ще чимось близьким і знайомим Сідалковському. Він від того п'янів і казав: "Розум бере антракт, завіса опускається, серце розпочинає виставу".
— Як ти красиво говориш, мій вельветовий хлопчику, — ловила губами повітря Антонія. — Мене так ще не голубив ніхто, мій вельветовий…
— Костюм! — вмощуючись зручніше, мовив Сідалковський. — Костюм вельветовий! А хлопчик, як завжди, натуральний! На сто відсотків, як казали в епоху вовни і домотканого полотна.
— Сідалковський, — шепотіла вона, — Сідалковський… Боже, який ти милий і який ти наївний! Який ти старомодний і який ти ще хлопчик…
Антонія на очах п'яніла. Сідалковському завжди не подобалося, коли жінки перебирали міру. Але він пам'ятав і улюблену поговірку Кнюха: "П'яна жінка собі не хазяйка"…
— Який ти наївний і який ти ще хлопчик. Вельветовий хлопчик…
— Ма шер! — поплескував її легенько по розпашілих щоках і цілував у напрочуд маленькі і гарні вушка. — Ви поспішаєте з висновками. Це слід казати де-факто, а не де-юре, а по-нашому — після завершеного…
Покінчивши із зачіскою, Сідалковський відступив назад, щоб оглянути себе всього: від черевиків до голови. І раптом відчув, що його вельветову спину пропікає чийсь гарячий погляд. Він різко обернувся і побачив, що недалеко від нього, біля пурпурової оксамитової гардини, з фужером червоного вина в руках стоїть молода полька з довгим рівним носиком і гарно обрамленим бузковою помадою напіврозкритим ротом. Вона й справді пронизувала його великими опуклими очима, як свого давнього знайомого, котрий удає, що не впізнав її.
Євграф елегантно вклонився, водночас даруючи їй новий варіант своєї посмішки, що найкраще вписувалася в цю обстановку. Незнайомка відірвала від фужера руку і подала йому, як візитку. Він прийняв цей дарунок, прикладаючи свої товсті губи до її тоненької білої ручки з синіми прожилками, що нагадували річки на контурній карті, відрекомендувався:
— Граф Сідалковський!
— Я це вже чула, — гарною українською мовою відповіла вона, трохи шепелявлячи. Потім прикрила фужером свій гарячий, як перестиглий бутон голландського тюльпана, ротик. — А серйозно?
"Щось негаразд із зубами, — подумав він. — Бо ніхто так скупо і приховано не сміється, як красиві жінки з поганими зубами".
— Серйозно? — перепитав Сідалковський. — Особистий секретар-референт директора "Фіндіпошу" Стратона Стратоновича Ковбика.
— Ядвіга! Ядвіга Капітульська. Випускниця факультету журналістики. З Варшавського університету, — вимовила вона ротом, який (Сідалковський нарешті зрозумів) ніколи до кінця не закривався. — Тут на практиці. Вивчаю українську мову. Родичка Анджея Осмоловського. Небога.
— У такому разі я подвійно щасливий! Вважайте, що ми з вами, Ядвіго, знайомі з самого дитинства. З того часу, коли воно проходило у далекій Вапнярці, а уроки з французької — на квартирі у старої бабусі-гувернантки…
— Це я одразу визначила.
— Що саме? — беручи Ядвігу за тоненький тендітний лікоть, насторожився він.
— Що вас виховувала гувернантка.
— О, так! Це, між іншим, одразу впадає в око. Мені від того, повірте, так незручно, що я намагаюсь інколи показати себе маловихованим, але останнє мені дуже рідко вдається. Сила звички — сила інерції…
Капітульській цей жарт сподобався. Сідалковський цвів, як ранній бузок у ботанічному саду. З перших же хвилин він вписався в публіку на прийомі і поводив себе так, ніби був сином повіреного з дипломатичного корпусу. Що ж, талант — усюди талант!
Сідалковському під час прийому сподобалося все: невимушений офіціоз, легенький а ля фуршет і, звичайно, розкішні дами, які пропливали повз нього, наче білі й рожеві лебеді з голубими, карими, зеленавими очима. Вони пронизували Сідалковського різнобарвними поглядами (так здавалося йому), декотрі злегка рожевіли й віталися з ним точнісінько таким кивком голови, як і з Осмоловський.
З-за пурпурових і салатових гардин ледь чутно лилась фантазія з полонезів, польок і мазурок. "Рожева фантазія", — думав Сідалковський і саме сьогодні як ніколи був щедрий на відкриті й довірливі посмішки, дарував їх наліво й направо, ще не знаючи, кому ж конкретно й остаточно їх адресувати. Його стрункий і граціозний торс, встромлений у темно-синій вельветовий костюм з червоною емблемою-квіткою на лівій нагрудній кишенці піджака, пропливав по-офіцерськи струнко й невимушено крізь жіночі ряди і гарно контрастував на тлі білої сукні Капітульської. Ядвіга уже припала йому до серця, але він ще не до кінця в цьому впевнився і про всяк випадок шукав резервний варіант. Поки що він дивився на великий білий шиньйон (так він вважав) Ядвіги Капітульської, схожий на перуку Наполеона Бонапарта. Її розкритий ротик весь час демонстрував двоярусний ряд гарних зубів, що стояли дружно й міцно.
— Ви давно були в Монте-Карло, граф? — посміхаючись, запитала Ядвіга.
— Я не люблю Монте-Карло, — прийняв перший випад Сідалковський. — Гральні будинки, казино, оголені дами з поношеними персами і дуже кам'янистий пляж…
— О! — ще ширше відкрила й до того розкритий ротик майбутня "прес-аташе Ядвіга", як прозвав її Сідалковський.
— Мені більше до вподоби Ніцца! Люблю Ніццу, — замріяно закотив очі Сідалковський, ніби згадував білокрилі яхти, блакитне небо і далекий обрій, по якому котилися й котилися то зеленаві, то бірюзові хвилі.— Приморські Альпи, — продовжував він, ніби смакуючи. — Лазуровий берег, фешенебельні ресторани і чудесні анчоуси в ананасовому соку…
— А ви чудо, Сідалковський!
— У цьому, між іншим, ніхто з-поміж моїх знайомих не сумнівається.
— Ви чудо, — повторила вона і ледь помітно торкнулась його руки.
Очевидно, і їй сподобалася ця гра "у графа", з легкою іронією підтримана Осмоловський. Це, певно, було те маленьке розслаблення від тягучого офіціозу, який панував тут до приходу Сідалковського.
— Ще п'ять хвилин, граф, — шепнула вона йому на вушко, — і я почну у вас закохуватися.
— Даю вам десять, — обвів Сідалковський поглядом залу — нічого кращого за Ядвігу тут поки що не було. — Даю вам десять, і вважайте — навіки разом. Засікайте час. А якщо серйозно, то я ціную вашу вражаючу, як стріла амура, чутливість. — Він уже не давав їй опам'ятатися, бо знав: несподівана атака завжди виграшна.
Ядвіга трохи порожевіла, але під чималим шаром пудри Сідалковський того не помітив.
— Ніщо так не зближує людей, — викинув Сідалковський, немов рятівне коло, свою улюблену фразу, — як ось такі вечори і марочний французький коньяк…
— Це не французький, — шепнула йому на вухо Ядвіга. — Це ваш, український…
— Сподіваюсь, не одеський? Одеського принципово не п'ю! — Сідалковський глянув на стіл, заставлений тарілками з бутербродами, рибою, свіжими парниковими помідорами й огірками. Окремо на яскраво розмальованій таці стояли високі кришталеві чарочки, по вінця наповнені бурштиновою рідиною. Узяв маленьку чарчину, подав Ядвізі. Вона кивнула головою на фужер, але Євграф залишив його собі.— За вас, панно Ядвіга! — також нахилившись над її маленьким вушком з сережками-цяточками у мочках, прошепотів він.
— За вас, граф! — теж пошепки відповіла вона. Сідалковський випив, ще раз оглянув залу. Конкуренток не було. У нього раптом почало по-справжньому плавитися серце. Він міг закохуватися, як дитина, котрій щоразу підносять нову іграшку і та вже не знає, яка з них краща.
"А вона нічого! — заспокоював сам себе Євграф. — Струнка, довгонога. Талія а ля оса. І головне… — Сідалковський ніяк не хотів сам собі признаватися в цьому. — Хіба я не заради такої вивчав альбом дяді Філі? Дружина-іноземка! Тепер уся Європа… — тут він обірвав сам себе. — Жаль, мати померла. Ні перед ким і похвалитися. Дочка відомого зарубіжного вченого… Ну, не дочка — небога. Яка різниця! Все одно родичка. Невже й вона закохалася в мене?"
Піт оросив його чоло. Коньяк без закуски робив свою справу. Стіл по-європейськи Сідалковському не подобався. "А ля фуршет, а ля фуршет! Тільки назва гарна, а до стола не дотовпишся. А якщо й дотовпишся, то все уже розібрали… У нас краще. Кожному дають, що тобі належить, а тут…" Він поліз рукою в кишеню, щоб дістати носовичок, але несподівано відчув там аж три ключі: ключ від серця Ядвіги, ключ від французького автомобіля "пежо" (чому саме "пежо", а не "ситроена" — Сідалковський над цим не замислювався, лише ловив себе на тому, що після повернення Ковбика з Парижа чомусь полюбив теж усе французьке і поводився так, ніби він був у Парижі, а Стратон Стратонович безвиїзно сидів у Кобилятині) і ключ від заміської дачі десь у районі Пущі-Водиці чи Кончі-Заспи.