Іграшки посипались на тротуар, весело загримівши одна об одну.
В ту ж мить із крамниці вибіг хазяїн і вхопив його за вухо.
— Ти, раклюго! Красти прийшов? Вор, бандит! Вуркаган! Проходу від вас немає. — Його тяжка біла долоня прикипіла до Альошиної щоки.
— Вон! Я тобі дам красти, мерзотнику! — і він попхнув Альошу в плече так, що Альоша хитнувся і впав на тротуар. Потім він схопився і побіг, не озираючись, бо ззаду вже збиралась юрба, чулися запитання й сміх, через вулицю вже переходив міліціонер, наближаючись до крамниці.
Чорний догнав Альошу на Уютній вулиці і винувато облизав йому руку. Альоша не хотів іти далі. Він сів під стіною одного будинку, де топилося передвечірнє сонце.
Ображений і голодний, він задрімав, ніби скований власним безсиллям.
Так прийшла ніч, і занепокоєний собака надаремно намагався його збудити. Він почав гавкати, рвати Альошу за штани — все було марне. Тоді він тривожно завив. Чиясь сердита рука зачинила над ними вікно. На вулиці було порожньо. Собака не вгавав, аж поки з двору вийшов чоловік і, лаючись, підійшов до Альоші. Це був натомлений за день доглядач двору. Він постояв над Альошею коротку хвилину, потім звів його на ноги і, вилаявшись іще раз, доволі енергійно потяг його до своєї комірчини. Собака охоче проскочив через хвіртку в ту саму мить, коли двірник уже зачиняв її. Струснувши вухом, собака не став чекати далі і вже десь зник у глибу подвір'я, звідки йшов дух, отруєний смітником.
Двірник напоїв Альошу теплим чаєм і дав йому скупі рештки своєї вечері. Альоша з'їв і знову заснув, прикритий пахучою кожушиною.
...Ранком вони умовились: Альоша матиме право ночувати у дворі, в тій будці, що хоч трохи завалилася, але може ще придатися на такий випадок. Її можна обмастити глиною; якщо Альоша захоче, то може це зробити, в кожному разі у дворі є старий лампач, що ним можна буде обійтись. З свого боку Альоша обіцяв привчитися замітати вулицю й двір і допомагати Хомі Петровичу, так звали старого двірника. Та Хома Петрович не хоче й того. Живи тихенько, приходь, ночуй, аби не робив шкоди.
Альоша розповів свої пригоди, розказав і про свою пристрасть ліпити штуки. Суворий двірник слухав свого чудного приймака, попихкуючи крутою люлькою. Дим валив йому з широкого носа, уїдався в вічі й закривав щетинясте обличчя.
— Ночуй хоч і в мене поки що, — говорив він Альоші. — Ночуй, тільки гляди мені.
Та Альоші більше подобалось у будці.
Він заходився біля неї, позносив стару цеглу і позакладав нею дірки в своєму новому помешканні. Потому набив старого лампачу, що сипався з розруйнованої задньої стіни колишнього сарайчика, і замісив глину. Так він обмастив свою будку. В ній можна було сісти або лягти, підігнувши ноги. Альоша був без краю радий. Таким чином, він може тепер подумати про те, як діставати собі на харчі, а ночувати він уже має де.
В пам'яті стали Матросові поради заробляти на штучках. Альоша вирішив, що завтра ж він спробує дістати кращої глини, ніж ця, що нею він мастив свою будку, І спробує зробити щось на продаж. Щоправда, його не тішила думка ліпити за гроші, невідомо кому.
Але він нізащо не хотів лишатися й надалі без хліба, щоб Хома Петрович знову одривав йому шматок від свого рота.
Через кілька день, коли в будці, перед якою тепер вилежувався Чорний, зберігалася вже торбина свіжої глини, Альоша знайшов, що йому робити. Він побачив перед тим грека, хазяїна крамнички, де Хома Петрович купував собі хліб і оселедці.
Це був дуже хороший грек, цілком гідний того, щоб його виліпити. На зріст він був не вищий як півтора аршина, а завширшки — не менше як аршин. Голова росла йому просто з грудей, а замість шиї було три підборіддя, м'які та ніжні. Шкіра в нього була така м'яка і темна, що здавалось, ніби він щодня вмивається олією. На обличчі найпомітніші були чорні розтопирчені вуса і лагідні маленькі оченята. Вони все посміхалися з-під гостреньких кущиків брів. Словом, цей пізній нащадок гордої Еллади був дуже симпатичний і коли й старався іноді спродати не дуже свіжу рибу чи ковбасу, то робив це завжди так вміло, що й Хома Петрович дуже його поважав.
Альоші він просто сподобався. "От, якби зліпить таку хвігурку", — подумав він. І того самого дня він уже взявся до праці.
Грекова крамничка була зовсім недалеко — за один квартал. Альоша біг туди, дивився на об'єкт своєї творчості і, прибігши назад, виправляв ніс, побільшував голову, обробляв підборіддя. За день він кінчив грека і показав Хомі Петровичу.
— Хомо Петровичу, подивіться.
— Тю, ти диви! — сказав той. — Та це ж Валіаді! Диви! Ха-ха!.. Ну, як живий, сукиного сина з греком...
Альоша схопив свою працю і подався до Валіаді.
— Дядю, — сказав він йому. — Чи не купите ви оцю хвігурку? Мій товариш казав, що понімающі люди купують такі штучки.
Грек подивився, і його лице засвітилося радісною й гордою посмішкою.
— Да! Це мій батько... Запевняю тебе, що він дуже подібний до цього, що ти показуєш. Скільки тобі дати?
— Та скільки? Я грошей не хочу. Давайте хліба й ковбаси, хоч потроху. А я вам, як хочете, іще зроблю щось.
Грек узяв статуетку, поставив її перед собою на конторку.
— Да! Це чисто старий Валіаді. Три фунти хліба і фунт ковбаси! Береш?
— Давайте. Тільки не зразу. Я братиму потроху щодня.
На тому погодились.
Альоша, щасливий, як ніколи, взяв на перший раз фунт хліба і чверть ковбаси. З того він дав по шматочку Чорному. Собака взяв цей подарунок здивовано, клацнув зубами і потім одвернув своє єдине око, щоб не бачити, як довго доїдає свою порцію його приятель. Далі Чорний не витримав: глянув на Альошу. Але в руках у того вже нічого не було. Тоді він підвівся й побіг із двору — десь шукати більшого поживку, бо, роздратований тим шматочком м'яса, не міг більше терпіти голоду.
XII
Після розмови з Харитоном Матрос ще довго бродив по місту, прислухаючись до гулу юрби, що наростав, мов хвилі далекого моря. йому приємно було відчувати на своїй спині чийсь упертий лікоть, що намагався відіпхнути його, пробитись самому наперед. Матрос злився з радісними юнаками, і вперше йому ставало соромно й боляче за свою "робу", так він звав свій подраний лантух.
Він пізно прийшов на вокзал, куди Черв'як цього вечора скликав товаришів. Всі мали поділитися тим, що придбали за день, купити спільно щось на вечерю і потім порадитись про дальше життя. З весною дехто почав одбиватися від гурту. Ромка Свистун десь пропадає вже третій день. Матрос щось собі думає. Так же не можна корішувать.
Було пів на одинадцяту на вокзальнім годиннику, коли Матрос увійшов до зали третього класу і розшукав Черв'яка.
— Слухай, корішок, — сказав до нього Черв'як. — Ми тут усі тебе ждемо, а ти хто й зна де лазиш. Сказано в десять, треба приходити в десять, а нічого козиря гнуть.
— Не шуми, Черв'ячок, — озвався Матрос. — Не шуми, брат, я ж був зайнятий ділом.
— Яким ділом? Сказано в десять.
— Чудак, сьогодні ж празник.
— А, ще там празник. Ромки Свистуна теж немає. Як так работать, так ну його к чіртям. Я зовсім тоді не отвічаю.
— В натурі, — озвалися й хлопці.
— Ну, годі, — сказав Матрос. І Черв'як і хлопці замовкли. — Давайте краще повечеряєм, бо їсти аж кишка болить. А потім я вам, друззя й товарищі, просю прощення...
— Що?
— За що?
— Від'їжджаю.
Черв'як обвів усіх очима. Хлопці подивилися на Матроса.
— Як же це так, що від'їжджаю? А... а ми як? Матрос посміхнувся і розвів руками.
— Беріть білети і їдьмо разом, коли хочете. Тільки я швидко й повернуся. Іду за корішком.
— За Альошкою?
—.Да.
Всі знали про Альошу. Матрос мало не щодня говорив про нього, журився. Тепер ніхто не міг його спинити. Матросові здавалося, що розмова з Харитоном не залишає сумніву. Він привезе Альошу, влаштує його в художню, а сам дістане якусь роботу. Десь ворушилась надія, що він і їх зможе кудись порозсовувати, коли вони схотять покинути вільну жизнь. Матрос ніби виріс за цей день більше, ніж за довгі роки. Це почуття надавало його словам якоїсь певності й ваги. І ще йому здавалося, що він уже здоровий робітник і що він мусить вивести на пуття Альошу і їх...
Хлопці стояли похнюпившись, не знаючи, що сказати.
— Не журіться, — звернувся до них Матрос. — Якось воно буде. Перезимували ми, не попропадали. І далі не пропадем. Я як бачу, так комітети хотять знистожити нашого брата, щоб і духу не було...
— А повтікать? Хіба не можна повтікать? Давай на Ростов...
— Дурашка ти, Метелику. Ти не тямиш, що й там знистожать. Комітети ж, як думаєш?
— Та вони скрізь.
— Ну, от.
— І коли їдеш?
— Який перший потяг, з тим і їду.
— Хм. Діло вакса, — кінчив Черв'як. — Ну, давай вечеряти, а там видно буде.
Виявилось, що на вечерю було тільки вісімнадцять копійок. Купили чорного хліба і по маленькому шматочку білого. Так і їли: до чорного прикушували по кавалку білого, аби для смаку.
Потім Матрос попрощався з товаришами, обняв Черв'яка і пішов пробиватись на перон, щоб там десь чекати свого потяга.
Коли потяг став на рейки, він пішов до паровоза і, поговоривши з машиністами, подерся на тендер.
— Давайте лопату, — сказав він до кочегара. Той кинув йому широку брачку. Матрос уперся ногами в купу вугілля і почав підкидати те вугілля до топки, звідки кочегар жбурляв його в криваву горлянку паровоза.
Потяг рушив.
Гордий із себе, Матрос їхав хоч і зайцем, але за власну працю. Машиніст посміхався, дивлячись на нього, як він старанно грів чуба, не відпочиваючи цілу дорогу.
— Що, тяжче, як хапать гребінці? — спитав він раз, коли Матрос знесилений сів на купу.
— Я не хапав, — відповів Матрос і знову взявся за лопату.
Він витримав цілу добу.
Коли потяг прийшов на вокзал, Матрос кинув лопату і, стрибнувши додолу, пішов, похитуючись, поміж вагонів, подалі від кондукторів і вартових.
Місто, що його він залишив так несподівано кілька місяців тому, горіло загадковими вогнями, принадне й вороже в своїй таємничості. Матрос пробився крізь безконечну ланку візників, перебіг через майдан і зупинився.
Тільки тепер, коли він був на ступінь від здійснення свого необміркованого плану, перед ним стало запитання:
"Куди йти?"
Він озирнувся навколо, і неприємне холодне почуття пройшло йому в серце. Він стояв біля району міліції. Ліворуч темніли неосяжні мури губернського суду.