Дивна річ — заступ, як у землю, в підлогу вгруз.
Почав копати. Чудеса! Кольором золото, а на дотик земля. І пахне землею. І так гарно копається.
Настрій у мене одразу став, як отоді, коли ми вчора копали.
І сама собою пісня заспівалася:
Піть-піть-піть!..
Тьох-тьох-тьох!
Ай-я-я! Ох-ох-ох!
Там соловейко щебетав!..
Співаю й чую, наче не один я співаю, а з вами усіма. І голос Тайфун Марусі виводить.
І так мені гарно!.. Однак помічаю я незбагненну, здавалося б, річ. Копаю я підлогу, а яма робиться у стіні.
Та це мене чогось не дивує. Наче так і треба. Захопивсь я, заступом розмахався, аж поки не зупинив мене кіт Лаврентій:
"Досить! Уже пролізеш. Треба тікати".
Визирнув я крізь дірку у стіні. Ох же й високо!
"Ой, — кажу. — Як же я звідси злізу? Гепнусь — мокрого місця не лишиться".
Кіт Лаврентій усміхнувся:
"Не бійся! Я тобі свої крила дам".
"А ти?"
"А я так стрибну. Ми, коти, висоти не боїмося".
Сказав, скочив мені на плечі, лапкою дряпонув ліву лопатку, праву — і вже в мене за спиною крила.
Замахав я ними і злетів у небо. І так мені легко, так мені радісно й весело, що й передати вам не можу. Літаю, перевертаюсь у повітрі, мов той голуб. Дивлюсь, а поряд ви літаєте. І підлітаєш до мене ти, Журавель, і кажеш:
"Ех, Марусик, Марусик! Не чекали ми від тебе такого".
Я хочу виправдатись, хочу щось сказати, але тут підлітаєш до мене ти, Цигане, і як уріжеш мене по зашийку…
— Правильно! — весело сказав Сашко Циган. — Бо заслужив! Я можу й зараз додати.
— Та почекай! Не перебивай! Хай договорить! — зупинив його Журавель.
— Та нема чого договорювати, — зітхнув Марусик. — Бо тут я й прокинувся…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому ви довідаєтесь про приголомшливу новину, яку розповів нашим героям Петя Бараболя, а також про таємниче зникнення головної героїні
— Бач! А казав, що тобі ніколи нічого не сниться. Це ж просто здорово! Такий збіг — Журавель загадково усміхнувся.
— Який збіг? — спитав Сашко Циган.
— При чому тут збіг? — спитав Марусик.
— А при тому, що мені теж сьогодні сон приснився, — продовжував загадково усміхатися Журавель.
— Який? Про те саме?
— Ага.
— Та ти що!
— Точно.
— Ну, це вже…
Але почути, який сон приснився Журавлю, хлопцям зараз не вдалося. Бо в цю мить назустріч їм вискочив їхній однокласник, захеканий Петя Бараболя.
Хлопці йшли понад річкою і, коли Петя вискочив на стежку, спершу думали, що на річці щось трапилося, — хтось топиться абощо.
Але…
— Ой, хлопці! Слухайте! Я щось знаю! — хекаючи, випалив Бараболя. — Таке… таке… Луснете від подиву!
— Ну, що? Що?
Бараболя злодійкувато озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст:
— Тільки — ш-ш-ш… Секрет!.. Державна таємниця!
— Вже й державна? — недовірливо скривився Сашко Циган.
— Абсолютно! — вдарив себе в груди Бараболя.
— Ну, давай! — сказав Журавель. Бараболя оцінююче глянув на хлопців.
— А ви… не той? Не викажете мене? Бо…
— Та кажи вже свій секрет! Не тягни, — нетерпляче вигукнув Марусик.
— Ти що, нас не знаєш? — образився Сашко Циган. — Коли ми кого виказували?
Бараболя знову злодійкувато озирнувсь і стишив голос:
— Так от. Я тільки що з Липок… Там, біля діда Коцюби, стіл вкопаний. Довжелезний, на все село. І лавки. І в селі про це ніхто — ні гу-гу…
Хлопці перезирнулись і, зверхньо глянувши на Бараболю, усміхнулися. Таємниця! Ха!..
Їм дуже кортіло сказати Бараболі, що то ж вони самі вкопували вчора оту "таємницю", і ще трохи — й Марусик, мабуть, таки б не втерпів…
Та… Бараболя чи то не помітив їхніх зверхніх усмішок, чи не зважив на них.
— І знаєте, для чого той стіл? — Бараболя стишив голос аж до шепоту. — Для прийому. Державного!
Хлопці знову перезирнулись, але вже без усмішок.
— Що?
Бараболя переможно глянув на них:
— Справа в тому, що онука діда Коцюби виходить заміж… Хлопці закліпали очима:
— Ну й що?
Тепер уже Бараболя зверхньо усміхнувся:
— А ви знаєте за кого?
Він швидко закивав пальцем і, коли хлопці прихилили до нього свої голови, урочисто прошепотів:
— За сина дуже відповідального чоловіка… з міністерства…
Хвилину всі мовчали, потім Журавель спитав:
— А ти звідки знаєш?
— Знаю… Мені Віталька Бобинець сказав. Він чув, як його тато з бригадиром Бобешком про це балакав. І голова стіл оце наказав поставити. Бо з Києва приїдуть… Онука, мабуть, із женихом, і відповідальний тато з міністерства, і хто його ще зна хто. Одне слово, державний прийом!
Бараболя замовк і повільним поглядом обвів хлопців. І якось одразу скис. Мабуть, він чекав од них іншої реакції. Більш захопленої, чи що. Чекав, що вони будуть охати, ахати й розпитувати. А вони мовчали.
— Ну… ну, я біжу! Ніколи мені,— махнув він рукою й побіг.
— Поспішає всьому селу по секрету таємницю відкрити, — хмикнув Сашко Циган.
— Щось мені не віриться, — сказав Журавель.
— І мені,— сказав Марусик. — Бараболя таке базікало.
— А знаєте що… Давайте у Тайфун Марусі спитаємо, — почервонів Журавель.
— О! Правильно! — підхопив Марусик. — Вона ж казала: "Почекайте до завтра". А сьогодні вже завтра.
— Ходімо! — рішуче мовив Сашко Циган.
Тайфун Маруся працювала в ланці буряководів тітки Явдохи Чепурної.
Та коли хлопці знайшли на полі ланку Чепурної, комсомольського секретаря серед дівчат не побачили.
Тітка Явдоха підозріло глянула на них і спитала:
— А нащо вона вам? Хлопці ніяково потупилися.
— Та… треба, — туманно пояснив Сашко Циган. — А де вона?
Тітка Явдоха знизала плечима:
— Хто її зна… Не вийшла чогось на роботу.
— Може, захворіла? — стурбовано спитав Журавель.
— Хто її зна… — повторила тітка Явдоха. — Але дивна річ, загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена. Як у казці просто. Наче вночі якась фея за неї прорвала.
Дівчата-буряководи, порозгинавши спини, лукаво позирали на хлопців.
— Либонь, на побачення до нашої Маруськи прийшли.
— Поодинці лячно, то колективом.
— Ач, женихи!
— Ха-ха-ха!..
Хлопці пекли раків, аж поки не зникли за пагорком білі хустки буряководів. Але у їхніх вухах ще довго лунав дзвінкий сміх дівчат.
Жила Тайфун Маруся в центрі села, неподалік від контори правління колгоспу.
Її бабуся, баба Параска, висока, статурна, з гарним строгим обличчям, була неговірка.
— Нема. Не знаю. Дома не ночувала, — і одвернулась від хлопців, наче то вони були винні, що її онука не ночувала вдома і невідомо куди зникла.
Хлопці йшли мовчки вулицею. Було від чого дивуватися. Зникла Тайфун Маруся. Вдома не ночувала. На роботу не вийшла. Хоча загінку її на полі хтось прорвав… Таке не щодня трапляється.
— Може, її таки вкрав Кощій? — спробував пожартувати Марусик. — А загінку Баба Яга вночі прорвала…
Але друзі не підтримали його жартівливого тону.
Назустріч їм ішла Клава (та, яку вони бачили в липовому гаю) і турист Сергій.
Клава, як то кажуть, пряла очима, пускала бісики — кокетувала страшенно.
— А де ви в Києві живете? Не секрет?
— Не секрет. У Голосієві,— сказав Сергій і чогось усміхнувся хлопцям, минаючи їх.
— Ви пожартували?.. Я ж знаю. Голосієво — це ж ліс. Ви пожартували. Ви мене розсмішили. Ха-ха-ха! От жартун! Ха-
ха-ха! — Клава роблено зареготала.
Сергій щось відповів, але хлопці вже не почули. Клава знову зареготала.
— Вже на цього оком накидає,— зневажливо скривився Сашко Циган. — От!
— А що? Вірняк. Київська прописка, — із знанням справи сказав Марусик.
Журавель промовчав.
Хлопці підходили до правління.
У цей час двері контори правління розчинилися і на ґанок одне за одним вискочили спершу доярка Ганна Тертична, потім комбайнер Мирон Кандиба, а за ним брати-
механізатори Затягайли (Іван, Павло і Олександр). Усі вони були чогось схвильовані, заклопотані.
Ганна Тертична, червона як мак, щось шепотіла собі під ніс.
Мирон Кандиба на ходу чухав потилицю. А брати-
механізатори перемовлялися малозрозумілими вигуками:
— От!
— Кіно!
— Тримай себе в руках!..
І поки хлопці встигли отямитися, всі п'ятеро зникли.
— Щось таки трапилось.. — округлив очі Марусик.
— Схоже, — зітхнув Сашко Циган.
— І де вона могла подітися? — задумливо мовив Журавель.
— Нумо, хлопці, гайда в Липки! Може, дід щось знає. Все ж воно навколо діда крутиться. Мусить він щось знати. Гайда! — Сашко Циган махнув рукою, і хлопці рвонули в Липки.
Дід, як завжди, порався на пасіці, човгав біля вуликів, може, й без особливої потреби, але не міг він сидіти склавши руки, така вже була в нього вдача.
— Здрастуйте, діду! — загукали хлопці ще здаля, від хвіртки.
— Здрастуйте, як не жартуєте, — усміхнувся їм назустріч дід.
Хлопці перезирнулися, не знаючи, з чого починати.
— Медку захотілося? — спробував допомогти їм дід.
— Та ні! Ні! — запротестував Сашко Циган. — Ви що, думаєте, що ми такі канюки, тільки просити вміємо? Ми у справі.
— Ого-о! У якій же такій справі? Слухаю, люди добрі. Сашко Циган озирнувся на Журавля. І той, вмить почервонівши, випалив:
— Ви… ви не знаєте, де Маруся Тайфун? Та, що вчора з нами… отут…
Дід наморщив лоба:
— Та нібито не знаю… А що?
— Дома не ночувала…
— І на роботу не вийшла…
Це, перебиваючи один одного, вигукнули Марусик і Сашко Циган.
Усмішка сповзла з дідового обличчя:
— Що ви кажете! Це погано. Де ж вона поділася? Хлопці знизали плечима.
— А загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена, — сказав Журавель.
— А-а… Тоді не страшно, — дід знову усміхнувся. — Тоді знайдеться. Не хвилюйтесь. Або у якійсь своїй справі… Або… Знайдеться!
І так він це впевнено сказав, що хлопці одразу заспокоїлись.
— Діду! — ризикнув раптом Сашко Циган. — А як ви думаєте, що воно таке буде?
І він кивком показав на довгий стіл і лавки попід гаєм.
— Отаке! — хмикнув дід. — Самі робили, а мене питаєте. Хлопці знітилися.
— Та робити робили, а… — Сашко Циган знизав плечима. Дід Коцюба і собі знизав плечима:
— Я теж не знаю. Щось голова затіяв. А що, тримає в секреті.
— Якийсь прийом? Чи що? — лукаво примружився Марусик.
— Може бути, — і собі примружив одне око дід.
— Скажіть, а ваша онука заміж виходить? Ге? — Сашко Циган пильно глянув на діда.
— А звідки ви знаєте?
— Та люди кажуть.
— Ох, ті люди балакучі. Виходить. А що?
— Та нічого. Як за гарного хлопця, то хай буде щаслива, — Сашко Циган аж свердлив діда поглядом.
— Хай! Я не проти. Для того й заміж виходять, і женяться. І ви, дасть бог, колись поженитеся.
— А гарний хлопець? — не вгавав Сашко Циган.
— Я ще не бачив.