Він, правда, не радив зараз нам отаке робити, ну, косарі вирішили... Хай знає пан, що ми більше не дамо себе кривдити. Не дамо! — і в парубка холодно блиснули очі.— Доведеться тепер нам втікати з села,— сказав він якось глухо і цими словами, наче ножем, полоснув Наталку.
— Відчувало ж моє серце біду... Ой відчувало!..— Наталка заплакала.— Не бачитись, не знати, де будеш... ніякої вісточки...— говорила вона крізь сльози, і слова її, мов вогонь, пекли йому душу.
— А може, й нічого... Може, минеться,— пробував заспокоїти її Іван, прислухаючись до кінського тупоту і людських голосів, що долітали сюди з вулиці.
— Ей, давай, давай, поганяй!..
— Водовози. Треба спинити їх! — І збуджений, одчайдушний у своєму намірі Іван помчав з двору й одразу загубився в темній вулиці.
Біля хвіртки лишилися Наталка з Мар'яною. Мар'яна, обнявши подругу, мов сестру рідну, заспокоювала:
— Не плач, Наталко... Не треба... Може, й справді все минеться... Все буде гаразд.
— Ой, не буде, не буде! — з відчаєм промовляла Наталка.— Не буде!..
У вулиці з'явився Максим Діброва. Не вітаючись з Іваном, він глянув на марево пожежі, що розгорялося все дужче, глухо сказав:
— Не радив я цього робити, та вже коли таке сталося, треба справу доводити до кінця,— і, ставши серед дороги, по якій, наближаючись, мчали водовози, владно закричав до них:
— Зупиняйте коней! Зупиняйте, хлопці! Коні зупинилися...
11
Розбудили Ольгу тривожні дзвони на сполох. Заграва пожежі відсвічувала на шибках розчиненого вікна, і Ольга, не зрозумівши спросоння, де горить, схопилася з ліжка, закричала:
— Пожежа!.. Пожежа!..
Ніхто не відгукнувся на її крик. В сусідніх келіях було тихо. А заграва освітлювала верхів'я дерев, корпуси келій, тихі в нічній дрімливості сади. Ніщо не порушувало спокою монастиря.
Як і завжди, ходив вартовий дідусь з дерев'яною стукалкою.
Ольга, не причиняючи вікна, лягла знову в ліжко, але заснути вже не могла. Пригадалася зустріч з Максимом у лісі, пригадалося все, що говорила йому в нестямі, і Ольга відчула, як щоки їй почервоніли.
Заплющила очі.
— Сором!.. Який сором!..— вимовляла вона, пригадуючи його здивування, його погляд, його слова, що ними він хотів її заспокоїти.— Сором... Ганьба!.. Заснути... Не думати...
Але сон не надходив, а перед очима в неї так і стояв Максим у білій сорочці, в солом'яному брилі. Ольга пам'ятає потиск його мужньої, гарячої руки і пам'ятає, на нещастя й муки, свій безумний поцілунок, несподівані сльози та ридання...
"Що я наробила? Як гляну тепер йому в вічі, коли доведеться з ним зустрітися? Що я скажу Мар'яні? Адже він, мабуть, розповість їй про цю дивну зустріч у лісі".
На столику лежать виготовлені Ольгою вінчальні квіти. Завтра, а може, позавтра зберуться до Мар'яни подруги, співатимуть весільних пісень, одягатимуть її до вінця, прикрашатимуть фату майстерно виготовленими квітами. Милуватимуться нею подруги, батько й мати. Підійде до нареченої Максим...
"На все б я зважилась заради нього,— думала Ольга в такі хвилини.— Я покинула б назавжди монастир, пішла б з ним на батьківський хутір або втекла б світ за очі... Я б привернула його до себе своєю любов'ю... Хіба я гірша за Мар'яну? Що це зі мною робиться? Господи!.. Не можна мені любити, а я полюбила. Не можна думати про нього, а я думаю, думаю..."
З дерев'яної ікони байдуже дивиться на неї підсліпуватими очима божа мати. Ольга заплющує повіки, і знову постають перед нею Максим і Мар'яна. Вони стоять у церкві під вінцем. Старенький піп надіває на руки їм персні. Горять свічки. Співає хор. І хто не гляне на молоду,— очей потім не зводить, милуючись її красою. Як маків цвіт, стоїть у вінчальному вбранні Мар'яна.
Ольга встає з ліжка, підходить до столу, де лежать воскові' квіти, накриває їх чорною хусткою.
Крізь розчинене вікно видно темні хмари, і хоч би де одна зірка поміж ними засіяла...
Тільки перед світанком втомлені повіки Ольги стулив сон. Дивний сон! Немовби вона, Ольга, по темних сходах підіймається на високу дзвіницю й починає дзвонити, але до церкви ніхто не йде. Лише сторож із стукалкою зупинився на паперті і щось гукає до неї.
— Що вам потрібно, діду?
Дід нічого не говорить, а показує на людину, закутану в черничу одежу. Ольга, придивившись, пізнає Мар'яну, збігає сходами вниз, кидається до сестри.
— Чому ти одягла черниче вбрання? Мар'яно, сестрице моя!
Вона знімає з себе чорну шаль і, замість Мар'яни, перед Ольгою з'являється Максим.
До них підходить церковний сторож.
— Тихо! — попереджає він, озираючись навколо.— У мене ключі від церкви. Ідіть, там чекає на вас піп.
Дід відмикає двері, пропускає їх всередину. Гримлять за ними важкі засуви. У церкві горять свічки, немов на Великдень, але нікого з прочан нема. Ольга боязко бере Максима за руку.
— Ти обіцяла мені скинути черничий одяг. Я не можу забути нашої зустрічі в лісі і твого поцілунку. Я думаю про тебе. Я втратив спокій... Я люблю тебе, Ольго,— говорить він, обіймаючи її, потщ губи його тягнуться до її губів...
Ользі хочеться запитати в нього про Мар'яну, та з вівтаря несподівано виходить старенький піп, дає Максимові свічку і таку ж вручає Ользі.
— Навіщо це,— здивовано запитує вона в Максима,— навіщо свічки?
— А ти хіба не здогадалася й досі? Він зараз обвінчає нас,— говорить Максим і ніжно бере її за руку.
— Я ж черниця. Мені не дозволено. Гніватиметься ігуменя Макарія... Це тяжкий гріх на душу...
— Нічого, раба божа Ольго,— заспокоює її сивий, старенький піп.— Твій гріх я беру на себе.
Починається вінчання. Співають півчі... І де це вони взялись? Горять рясні свічі, горять навіть святкові люстри, що їх засвічують лише на різдво, тройцю та великдсиь.
— Страшно мені,— говорить Ольга.— Страшно чомусь... Максим дивиться на неї, посміхається, і його посмішка відганяє страх.
— Я повезу тебе з собою,— говорить він.— Чуєш, Ольго? За монастирським муром стоять уже напоготові добрі коні. Скажи, тобі не страшно їхати зі мною?
— Хоч на край світу! — вимовляє Ольга в якомусь захваті нежданого, але омріяного щастя і простягає до нього руки.— Максиме, милий мій! Люблю тебе...
Старенький піп бере обручальний перстень, одягає Ользі на середній палець, і Ольга раптом скрикує, бо з вівтаря в черничому вбранні з'являється Мар'яна. Зупинившись, якусь хвилину вона дивиться на обох, але в погляді її не помічає Ольга ні здивування, ні докору. Спокійна й тиха, Мар'яна підходить до свічника і гасить на ньому одну за одною всі свічки.
Потім бере в руки довгу і гнучку жердину з темним ковпачком, гасить вогні святкової люстри, гасить тьмяні вогники лампад, і Ольга з Максимом не в силі ані спинити її, ані озватися до неї словом. Мовчить і старенький піп, тільки чомусь посміхається.
Дикий жах проймає Ольгу. Тільки єдина свічечка й залишилась горіти на всю церкву.
— Боюся! —тремтить Ольга.— Боюсь!..
До неї підходить Мар'яна, спокійно запитує:
— Ти вже виготовила для мене вінчальні квіти?
Ольга від страху не може вимовити й слова. А Мар'яна дивиться у вічі Максимові.
— Ти мене одурив?
Максим мовчить. Старенький піп хреститься, намагаючись втекти, але його зупиняє Мар'яна.
— Ви їх, отче, обвінчали?
— Обвінчав,— і піп тремтить з переляку. Ольга падає перед нею на коліна.
— Я люблю Максима... Ти добра, Мар'яно... Ти собі знайдеш іншого... Пожалій мене... Пожалій твою нещасну сестру-черницю.
Та Мар'яна немовби й не чує тих благань, бо спокійно запитує:
— А хіба я не люблю Максима? Ти люта розлучниця! Ти розбила моє серце... Хай же загине й твоє серце! — і Мар'яна випускає з рук великого пацюка. Він кидається на Ольгу, розриває на ній черничу одежу, вгризається в груди. Ольга дико скрикує і прокидається.
На рясному дереві шовковиці метушаться, цвірінькають горобці. Світить у келію вранішнє сонце. Ольга лежить на ліжку під враженням маревного сну. Вона вірить у віщування, як і всі черниці, але не може розгадати, до чого цей сон з несподіваним вінчанням у монастирській церкві, з страшним пацюком...
В полудень прийшла Мар'яна, і Ольга, побачивши її, навіть розгубилась.
— Мар'яна? Та заходь же, заходь, сестро. Дуже рада тебе бачити,— говорила послушниця, зиркаючи на кошик, що його тримала в руках сестра. Пригадався незабутній сон, старенький піп, Максим і те, як вона, Мар'яна, ходила по церкві і в дивовижному спокої гасила свічки й лампади.
— Ти вже виготовила для мене вінчальні квіти? — спитала Мар'яна точнісінько так, як уві сні.
Ольга зняла з столика чорну хустку.
— Та які ж вони чудові! — з захопленням вигукнула наречена, милуючись красою і майстерністю, з якою були зроблені з ярого воску квіти. Взявши одну з них, Мар'яна притулила до хустки, стала перед шибкою вікна, що відсвічувала, мов дзеркало.
— Яка ж ти вродлива, Мар'яно! — промовила Ольга, і очі в неї блиснули холодною заздрістю. Спостерігаючи за сестрою, Ольга перевіряла: чи знає Мар'яна про зустріч у лісі з Максимом? Розказав він їй, своїй нареченій, все чи промовчав? Ольга переконувалась щодалі більше — Мар'яна нічого не знає, бо ні словом, ні натяком не виявила цього в розмові. Вона не сказала Ользі й про те, що вдома у них був Трохим Пантелеймонович. Не сказала свідомо, щоб не тривожити Ольги, не ятрити її душі. А хвалилася Мар'яна перед послушницею своїм приданим.
— Вдома мені мати гору подушок наготувала, і нове ліжко тато змайстрував. Ти тільки прийди, Ольго, подивись. Ніжки точені з дуба, а стінки, одна і друга, різьбленої роботи. Тато вже сміється з мене: "Мороки,— каже,— мені завдаєш із своїм Максимом. Мабуть, хочеш мене вижити з хати". А Максим же до нас перейде від лісника. Я знаю, батько його любить... як сина. Сам мені про це сказав.
Сумніву в Ольги не було. Максим нічого не розповів Мар'яні, бо не дивилася б вона так ясно їй у вічі. Не зуміла б Мар'яна приховати свої почуття. І радість її, і щирість, з якою розповідала про придане, холодили Ользі серце. Знову поставав у пам'яті сон, і пацюк, і вбивчі слова Мар'яни: "Хай же загине й твоє серце!"
— Максим... Він як?.. Уже тебе посватав? — запитала, стримуючи своє хвилювання, Ольга.
— Ніяких сватів і не було. Сам прийшов. З батьком та матір'ю поговорив, по чарці горілки випили, домовились про весілля. Ой Ольго, сама не знаю, що воно робиться зі мною.