Скоріше б тільки той день настав.
Напередодні приїхав батько. Який він стомлений, змарнілий! Але рідний, дорогий, любий. Не раз бачила його уві сні: пестив її, лагідно усміхався великими чистими очима. Мама каже, що так буває, коли багато про когось думаєш. Справді, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там, самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповіді про полювання, про дідуня й бабуню Єлизавету, чи, як їі величає мама, Єлизавету Іванівну, що має незабаром од відати їх?
Не відходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая пташка на світанку.
— Лесю, ти б ішла погуляти, не даси батькові й спочити після дороги, — зупинила дочку Ольга Петрівна.
Неохоче примовкла і ревниво спостерігала, як мати — цілком спокійно, здавалось, байдуже? — вела розмову.
По обіді відвідали Старицьких на Малій Володи-мирській, поблукали по місту.
Як хороше відчувати тепло широкої батьківської долоні! Рідко, ой як рідко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди таткові ніколи, все служба та служба.
Непомітно почало вечоріти.
— Ну, час іти, — урочисто мовила Ольга Петрівна. Вона ще раз уважно оглянула дітей — щоб усе було бездоганно, попросила Ярину, куховарку Солонини, доглянути Лілю, і ось вони, всі четверо, поспішають до театру. Дрібно цокотять по бруку колеса відкритого ландо, туго натягує віжки машталір. На руки, на коліна Лесі спадають останні черлені листочки. Вона того не помічає— думками-мріями розмаїтими тішиться.
Театр... Як тут велелюдно, врочисто! Чотири ряди лож, оздоблених позолотою й червоним оксамитом, просторий партер, заповнений людом. Він шепочеться, сміється, мружиться від яскравого світла "Хто ж туї проти концерту? — думає Леся. — Всі такі гречні, святкові". Вона уважно обводить поглядом зал Ось, майже поруч, у бенуарі, Старицькі. Дівчатка махають їй ручками, всміхаються. Далі теж, видно, знайомі, бо вітаються з татом і мамою. А он там, на гальорці, де гуде неначе у вулику, — студенти. Вишивані сорочки й блузи, стрічки, розкішні чуприни.
— Мам, а де ж Микола Віталійович? — питає Ми-хайлик.
— На сцені, з хором.
— Коли вже той початок?..
У театрі жодного вільного місця. Погляди всіх звернені на сцену, хоч вона ще й закрита важкою, малинового кольору завісою.
Поволі гасне світло, стихає шум людських голосів, і — нарешті! — концерт починається.
Це була дивовижна картина. Як тільки з-за лаштунків вийшов і легенько вклонився Микола Віталійович, у залі прокотилася хвиля оплесків. Лисенко стояв поперед хору в чорному фраку з білосніжною краваткою і ждав, поки стихне гомін. Композитор був спокійний, зосереджений, і саме це, мабуть, додавало публіці азарту. Спочатку підвелася гальорка, потім ложі й партер — і ось весь театр стоячи вітає Лисенка. Микола Віталійович знову вклонився і трохи відійшов убік, звернувши погляд на хор.
Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всі були в захопленні. В центральній ложі демонстративно мовчала губернаторська свита і дехто в партері — більше військові. Та ніхто на них не зважав. Не стихали оплески, лунали вигуки, аж поки Микола Віталійович не підійшов до фортепіано. Тоді все враз ущухло, заспокоїлось, ніби й не вирувало тільки що. Звичним рухом Лисенко відкинув поли фрака і сів на стілець. На мить він замислився, а потім, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власної думки, рішуче, енергійно вдарив по клавішах. Це була увертюра до "Тараса Бульби".
Пролунали вступні акорди, і хор урочисто підхопив мелодію. Війнуло роздоллям широкого степу, гордим духом козацької вольності... Пісня гриміла, дужо билася під склепінням театру, і здавалось, от-от вирветься з тісноти й полине між людом.
Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенкові, то на хористах — переважно молодих, у яскравому національному вбранні. А коли непомітно, якось надто вже швидко, згасли останні звуки і раптом гучно вибухнули оплески, вона аж здригнулась.
Петро Антонович, не менш зачарований піснею, мовчки поклав на Лесине плече руку, та швидко зняв її і теж заплескав у долоні.
Не встигав Лисенко одійти від рампи, як знову змушений був повертатися, дякувати публіці. Зрештою, коли в залі трохи затихло, він швидко сів за рояль і почав грати "Тройку"... Залились голосним співом дзвіночки... Зашуміли назустріч вітри... Понеслася у завихрений простір тройка. Ні обігнати її, ні зупинити.
Затим — колядка з "Різдвяної ночі"...
"Вечірній дзвін"...
" Хлопці-молодці"...
І ось, мружачись од яскравого світла, на сцену вийшла Ольга Олександрівна. Червоні чобітки, рясно вишита українська сорочка, на грудях разки дрібненького, мов калина, намиста. Синя запаска щільно облягла тонкий стан.
— Мамо, поглянь, тьотя Оля, — зашепотів Михай-лик.
На нього цитьнули, бо в настороженій тиші віддавався найменший звук. Ольга Олександрівна легенько кивнула чоловікові, що сидів за фортепіано, і в залі полинуло:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Чомусь згадалось Колодяжне — у вишневих садках та в пташиних піснях, тихі сільські вечори і, як Лесі здалося, зовсім недоречне: "Гуси, додому! Вовк за горою?" Усміхнулася згадці...
А співачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, — трохи наче байдужою, — пломеніла, жила піснею. Тільки-но щебетала, звеселяючи душу, мрійно кликала в ясну далину, а це вже смутком-журбою сповиває серденько, бо ж.: "...молодість не вернеться, не вернеться вона". Пісня дуже сподобалася Лесі. І в них у Луцьку є таке місце на Стару, де в^жуть човни. Там кілька верб схилилося і миють у воді свої зелені коси. Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину — і видно, як там гуляють маленькі рибки, гойдаються стебельця лілей. "А зараз, певне, там пусто й голо, — подумалось. — Треба буде, як повернусь, одвідатн..."
Концерт закінчився. Публіка довго не відпускала зі сцени Ольгу Олександрівну, аж поки вона щиро не зізналася, що втомлена і просить вибачення.
Хор виконав ще кілька пісень на прохання слухачів. Останніми йшли "Думи". Леся знала слова пісні, проте ніколи не думала, що стільки в них сили. Мелодія сповняла серце величчю, підносила на дужих крилах, як вітер билину.
...В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну...
Зал зачаровано слухав. Ш слова, ні звуку... Тільки за оксамитовими портьєрами генерал-губернаторської ложі невдоволено покашлює його превосходительство. Що діється з ним — не розгледіти в темряві, але, видно, не до душі йому пісня. "Ну і нехай! — радіє Леся. — Аби всім до вподоби. Хай зна, як забороняти..." Глянула на батька, ніби шукаючи підтримки. Звичайно, він такої ж самої думки. Дома вона запитає його, переконається.
...Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Скільки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним оком на неї глянути... "Цю пісню треба неодмінно розучити на фортепіано. Завтра ж попрошу Ольгу Олександрівну, — думає Леся. — От коли б так, як Микола Віталійович, заграти! Нічого б не хотіла. Тільки — як він. І народу щоб стільки було... навіть він, губернатор. Ото закрутило б йому в носі!.."
Однак що це, кінець? Всі повставали, плещуть у долоні, гукають. Справді — кінець. Завіса впала. Та її одразу змушені були підняти, бо публіка зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила проходи в партері й гаряче вітала артистів. Хтось кинув квіти, й за ними полетіли на сцену десятки букетів. Хористи вклонялись і потроху відходили за лаштунки. Тоді юнаки метнулись на сцену, оточили співаків і не пускали їх доти, поки інші не винесли на руках з-за куліс Миколу Віталійовича. Його почали засипати квітами. Лисенко то вклонявся, прикладаючи руку до серця, то витирав білосніжною хустинкою зволожені очі.
Косачі й Старицькі дивились на все те з ложі, а коли на сцені трохи почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити Миколу Віталійовича з успіхом. Лисенко з трудом, боячись поламати квіти, що оберемком тримав перед себе, пробирався до кабінету.
— Петре Антоновичу! — зрадів він, побачивши Косача. — Яким вітром?
— Волинським, друже... Довідався, що твій концерт, і прилинув. Давненько такого не бачив.
— Боюся, що все це так не минеться. Віщує мов серденько... О, вже й перші вісники з'явились, — кивнув Микола Віталійович на кількох жандармів, що вдерлись на сцену й почали витісняти молодь. — Без них я ні кроку.
Настрій його одразу ж підупав.
— Підемо звідси, — запропонував Старицький. — Не можу спокійно дивитись на цих тупорилих.
Швидко вдяглися, розділили квіти, щоб зручніше було нести, й пішли. Біля виходу на них чекав жандармський офіцер.
— Пане Лисенко, — нахабно витягнувся він перед Миколою Віталійовичем, — їх превосходительство просять завтра до них завітати.
Лисенко мовчки кивнув головою.
— Ну, не казав я вам? — мовив, коли офіцер відійшов. — Просять. А щоб вас трясця просила!
В нього раптом заболіло серце. Довелося гукнути візника.
Вечірка, яку намічали після концерту, не відбулася.
Другого дня Лисенкові повідомили, що генерал-губернатор розпорядився заборонити українські концерти в Києві.
XV
Навіщо було пускати дітей на той Стир? Погуляли б на вулиці, коло двору, і лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його діяти?..
Другий день Леся в гарячці. Крутить їй руки і ніженьки. Вже й розтирали, і зіллям різним поїли — не допомагає. Пожовкла, як віск зробилася.
А все через необачність. Ото як збиралися діти на річку, — на водохрещі подивитися, — що б послати з ними дорослого, так ніі Не маленькі, мовляв... Вони ж як подалися, то мало не півдня проходили. Вернулись голоднісінькі, зморені.
Хлопці, Павло й Антін, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити. Ледь роздягнули її. І от...
— Особливої небезпеки нема, — сказав лікар, оглянувши хвору, — Криза минула. Могло бути гірше...
Він говорив коротко і якось непевно. Порадив вигрівати хвору, виписав ліки і на прощання додав:
— Простудилася сильно... Організм слабенький. Кілька днів сім'я тільки й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зі служби раніше звичайного, а Ольга Петрівна, переклавши господарські справи на Шимановську, невідступне чергувала біля дочки. Поїла її малиною, розтирала, купала, однак температура не спадала.