Валерій закрив від несподіванки очі, потім оглянувся ї застиг вражений.
Він знаходився в якомусь довгастому підземному приміщенні висотою в п’ятдесят–шістдесят метрів, стеля якого була зроблена з прозоророжевого матеріалу. Згори лилося яскраве світло. Приміщення тягнулося, скільки сягало око, а по боках його росли блакитнозелені дерева і казково дивні плантації невідомих рослин. Майданчик, на якому стояв Валерій, безумовно, був початком автоматичної саморушійної дороги…
— Що це? — прошепотів Тригуб, не відриваючись від чудес підземного світу. — Чи це сниться мені!..
"Ні! Такий реальний сон не може приснитися!— подумав він.— Безумовно, це сховища розумних істот. Механізми діють, значить, я їх скоро побачу… Як дивно, як дивно…"
Ледве він встиг подумати це, як з бокового коридора вийшли дві фігури, подібні до людей. Вони мали руки і ноги, людиноподібне обличчя блідого кольору, на якому дуже виділялися великі пронизливі очі з неймо-вірно розширеними зіницями… Лиця були сухі, м’язисті, череп широкий, з високим чолом, покритий рудува-тим волоссям. Істоти були одягнені в комбінезони з м’якого сірого матеріалу.
Вони підійшли до Тригуба, кілька хвилин дивилися на нього, жваво жестикулюючи і про щось розмов-ляючи. Потім автоматична дорога рушила, і плантації рослин понеслися мимо…
Дорога зупинилася. Один з господарів жестом запросив гостя у двері, які безшумно відкрилися в боковій стіні цього незвичайного підземного приміщення. Валерій, який ще цілком не отямився, зайшов до невеликої кімнати, що була освітлена тим же приємним промінням, як і головне підземелля. Попід стінами стояли прозорі шафи. Всередині їх були видні невідомі прилади. Валерію запропонували роздягнутися. Він скинув скафандр. Господарі з цікавістю, але стримано, розглядали гостя. До приміщення зайшло ще декілька істот. Всі вони були схвильовані і урочисті. Один з господарів — старий, в зморшках, владно кивнув рукою. Погасло світле
Тоді Старий зупинився біля стола, що стояв посередині, і запросив гостя. Валерій підійшов, все ще зача-рований незвичайністю оточення. Але ж це не галюцинація, не сон! Він жадібно вдихає в груди повітря чужого світу, знаходиться серед людиноподібних істот з іншої системи, які чудом попали в цей куток світового прос-тору… Незрозуміло!..
Прозора поверхня стола спалахнула зеленкуватим світлом, потім потемнішала. На темному тлі посере-дині засяяв жовтий диск. Навколо диска з’явилися блискучі кульки, які поволі рухалися.
Тригуб скрикнув. Потім глухо промовив:
— Це ж наша система…
Старий показав на кульку, третю від центра, навколо якої оберталась ще одна — менша. Це були Земля і Місяць. Валя ствердно кивнув головою:
— Так! Ми прилетіли звідти!..
І знову все зникло. Стіни засяяли м’яким промінням.
Старий про щось порадився з своїми товаришами. Потім вийняв з шафи два прилади, подібні до шоломів древніх рицарів. Один шолом надів на голову Старий, другий подали Валерію. Він покрутив його в руках.
— Доведеться одягнути, — усміхнувся Тригуб. — Подивимось, що з того вийде!..
І одягнув шолом. Він м’яко охопив голову Валерія… На очі впав темний екран. В ушах м’яко задзижча-ло. Валерія охопило почуття чарівної невагомості. А з дивного незримого світу, з повної тьми неслися струн-кими рядами чіткі образи і шикувалися в свідомості послідовними рядами. Що це?..
Через мить Тригуб збагнув, що йому передаються зорові зображення думок, які виникали в голові спів-бесідника, з допомогою цього шолома. Образи ставали все яснішими, з’єднувалися в комбінаціях, які породжу-вали зв’язані залізною логікою думки… І Валерій все зрозумів…
Старий передав:
— В недалекій сусідній системі наша планета оберталася навколо центральної зірки. Існуючи мільярди років, ми добилися величезних успіхів у вивченні таємниць світу, створили справедливе суспільство для всіх жителів…
— Але поволі почало погасати центральне світило. Вимирали тварини, зникали рослини… Ми поступово перейшли під землю, на протязі мільйонів років створили грандіозну сітку підземних міст і оранжерей. Та та-ким життям ми не могли бути задоволеними…
— Кілька десятків років тому рада Вчених вирішила перетворити планету в космольот ї перелетіти, ко-ристуючись могутнім розпадом матерії, до вашої системи! Ми вивчили, що найпридатнішим місцем у вас є ор-біта вашої планети, і вирішили запустити свою планету по цій же орбіті, тільки з іншого боку центрального світила… Це надзвичайно тяжке завдання, але ми його виконаємо!..
— Ми хочемо знати лише одне — чи згодиться населення вашої планети, щоб ми увійшли у вашу систе-му!..
Рій образів зник. Старий напевне ждав відповіді.
Тригуб сконцентрував думку і згадав події останніх днів. Вони пролітали в його голові, мов осіннє листя. Та, очевидно, Старий все розумів, бо він залишався спокійним і непорушним…
Раптом Валя розгублено зупинив потік думок… Він згадав, що в світовому просторі з божевільною шви-дкістю мчить назустріч цій планеті космічний крейсер з страшним зарядом, який мусив розбити на шматки не-бесного гостя Але ж тепер в цьому немає потреби! Треба негайно телеграфувати на Землю!
Тригуб схопив Старого за руку, на хвилину зосередився, сконцентрував свої думки і викликав у свідомо-сті картину:
…В темному просторі пливе планета… Назустріч їй — ракета… Вони зустрічаються, вибух… І планета розлітається на безліч осколків…
Старий через хвилю зрозумів, що загрожує їхній планеті! Він передав таке:
— Ваш план був би правильним, якби наша планета летіла наосліп! Заспокойте Землю і скажіть, що ні-якої небезпеки нема! Ми летимо як брати!..
Валерій зняв шолом. Старий перемовлявся з товаришами, очевидно, розповідаючи про те, що взнав…
Тригуб хутко одягнув скафандр. Його вивели на саморушійну дорогу. Старий і ще один з господарів теж одягнули щось подібне до скафандрів з балонами для дихання. Стрічка дороги здригнулася під ногами, поплив-ла… Вона зупинилася тоді, коли Валерій і два господарі опинилися в шлюзі. Шлюз закрився… Стало темно. Над головою відкрився отвір, і майданчик, на якому вони стояли, миттю піднявся нагору, туди, де Тригуб опус-кався в підземелля раніше. Сяяло вдалині холодне Сонце; на темному обрії, на тлі зірок вирізьблювався силует зорельота.
Всі троє хутко рушили вниз. Через кілька хвилин вони були біля корабля і піднялися по східцях до люка Господарі планети з незвичайною цікавістю і повагою розглядали велетенський апарат. Вони по своїй історії знали, якої мужності і сміливості потрібно, щоб летіти в світовий простір — геть від рідної планети…
Валерій натиснув автоматичний замок. Двері не відчинялися. Що трапилося? Де Вікторія? Чому герме-тично зачинений люк?..
Він поспішно включив радіо, про яке зовсім забув по дорозі, і промовив:
— Вікторія! Що з вами трапилося! Я жду вас біля входу!
В ушах пролунало не то зітхання, не то ридання. За люком щось загуркотіло, відкрився вхід, і Вікторія, одягнена в незграбний скафандр, впала в обійми Валерія.
— Боже мій, — плачучи, хлипала вона. — Я думала, що ви загинули, і вже збиралася вилітати!
— Бачте, яка ви,— пожартував Валерій.—Мене не так легко поховати…
— А це що таке? — здивовано вигукнула Вікторія, нарешті, побачивши господарів планети, які вийшли з-за спини Тригуба.
— Це розумні істоти, тутешні люди! Ви все зрозумієте! Я буду зараз говорити з Землею! Треба поспіша-ти — ракета з зарядом незабаром буде тут!..
Коли всі зайшли до каюти, Тригуб зняв шолом і включив радіо. Земля через десять хвилин відгукнулася.
— Алло! — сказав Валерій. — Негайно зберіть засідання Академії. Необхідно її рішення!..
З Землі через п’ять хвилин сповістили, що Всесвітня Академія якраз проводить засідання, телевізор включений, і Тригуб може починати. Валерій включив телепередачу…
На Землі, в гігантському залі Академії, на телеекрані з’явилося чітке зображення Тригуба, який стояв з відкритою головою, в скафандрі, біля нього — Вікторія, а поряд — дві чудернацькі постаті незнайомих істот…
Весь зал здивовано зашумів. Що таке? Що за видіння?..
— Увага! — почав Валерій.— Я вам все з’ясую! Планета, на яку прилетіли ми, не загрожує Землі! Ця планета заселена розумними істотами, подібними до людей, які живуть в підземних містах. Двох з них ви бачи-те на екрані!..
Тригуб показав на господарів, ті злегка вклонилися…
— Планета направлена в нашу систему їхньою волею з допомогою могутньої енергії атома. В системі, де вони жили, світило погасло, і вони вирішили переселитися в нашу планетну сім’ю! Вони просять дозволу в лю-дей Землі ввести свою планету на орбіту Землі з іншого боку.
Весь зал, вся Земля, що слухала Тригуба, полегшено зітхнула. І хоч все це було неймовірним, казковим — сотні старих і молодих вчених закричали:
— Дозволити!!!
Тригуб продовжував:
— Нехай уряди держав негайно затримають будівництво в Гренландії і перешкодять злочинному плану Гершера…
— Заспокойтеся, Тригуб, — відповів президент Академії. — Вчора військові сили великих держав за проханням Академії примусили Гершера припинити будівництво. Всесвітня Академія нині контролює всі запа-си ядерного пального в світі…
— Чудово! — вигукнув Тригуб і додав: — Тепер головне! Треба негайно викликати вибух на кораблі, який летить до планети. Повертати його на такій швидкості назад — неможливо!
— Ми зараз же дамо вказівки на контрольний пункт, звідки здійснюється керівництво по радіо. Слідкуй-те! Через п’ять хвилин корабель вибухне… — відповів президент.
Валерій виключив радіо. Він запросив господарів планети до ілюмінатора. Всі підійшли і почали дивити-ся в напрямку Сонця. Хвилина. Дві…
І ось… в темному просторі — недалеко від Сонця спалахнув пучок полум’я, охопив півнеба темними клубами диму, який моментально розсіявся в Космосі… Цей страшний вибух на мить осяяв навколишній крає-вид блакитним промінням…
Все було закінчено. Тепер ні Землі, ні цій планеті не загрожувала більше ніяка небезпека…
ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА
…Через годину Валерій і Вікторія в супроводі господарів планети спустилися тією ж дорогою в підзе-мелля і, скинувши скафандри, поїхали саморушійною дорогою знайомитися з дивним підземним світом. Той самий Старий, що говорив з Тригубом, тепер теж був поряд і давав необхідні пояснення…
Знову Валерію одягнули шолом, а коли було необхідно говорити, на очі спадали чорні екрани, і Старий передавав Валерію зорові зображення думок, які пояснювали все, що хотілося космонавтам.