Чи досягли цього інопланетні брати? Сумніваюся… Ми не маємо фактів про їхні прильоти.
Учні розходилися з обсерваторії розчаровані. Чогось їм було жаль, щось вони втратили.
А ввечері по телевізору згадали про таємничу подію. Дівчина-метеоролог впевнено заявила, що мільйони людей спостерігали це не вивчене атмосферне оптичне явище. Причина його невідома, але вона сподівається, що розвиток науки… і так далі… тому подібне.
Славко з Ліною гуляли того вечора між весняними деревами в лісі, захоплено перемовлялися.
— Ти не вір скептикам, Ліночко. Це — точно пришельці.
— А я й не вірю. Я сама так думаю, що то — небувалі гості.
— Слухай, я оце сидів за партою — і в моїй голові раптом виник план…
— Який план?
— Той, що нам треба!
— Ой, кажи!
— Слухай! Нам ніхто не поможе тут, на Землі! Бо наша наука не має таких апаратів, щоб знайти Планету Квітів… тим більше, коли вона невидима і невідомо де її шукати.
— Так ти думаєш, що…
— Атож, треба знайти пришельців. Може, в них наука сильніша, вони знають більше. Вони б помогли нам.
— Ой, Славку! — Очі дівчини спалахнули чорно-синіми вогнями. — Це здорово! І страшно! Тільки ж…
— Я вже все обдумав, — гордо сказав Славко. — Сядь ось тут на пеньку, я тобі розповім…
Він посадив свою подругу на дубовий пень, ніби на трон, сам ходив перед нею, жестикулюючи, доводячи.
— Слухай мене уважно. І заперечуй, якщо я скажу дурницю…
— Кажи, кажи!
— Раз вони є на Землі, раз вони з’являються інколи над планетою, то у них є тут місце, де вони збираються… ангари майстерні, чи що…
— Чому ти так гадаєш?
— Бо літати з інших планет сюди-туди невигідно кожного разу. Вивчати планету треба солідно, протягом довгих-довгих років, а може, й століть. Треба збирати експонати, зразки. Отже, склади, бази, лабораторії…
— Та їх би вже давно знайшли дослідники, вчені. Мандрівники скрізь побували на Землі.
— Не скрізь, — заперечив Славко. — В Південній Америці, в Андах є ще багато недосліджених місць. В Антарктиді. В Гімалаях. У нас на Памірі. Недавно у Новій Гвінеї знайшли цілий народ невідомий. І нових тварин інколи відкривають. Візьми хоч би й наш Памір. Там майже восьмикілометрові гори, страшні ущелини, вічні хмари. Де ти їх знайдеш, якщо вони цього не захочуть? А крім того, треба шукати.
— Дуже цікаво, — прошепотіла Ліна, підпираючи долонями личко. — Дуже заманливо… спробувати… Може, вони справді нам допоможуть? То ти думаєш, що їх можна знайти? А де?
— Ми з тобою махнемо до Паміру. Там гори таємничі, недосліджені. Я читав недавно книжечку про ті гори… так автор пише, що Памір ще таємничіший від Гімалаїв!
— Ух ти!
— Точно! Як тільки я прочитав це — одразу вирішив: туди!
— Так це ж тікати треба?
— Атож! Літо настане — і гайда!
— Вчителі гніватимуться! Грому буде від рідних — ой-йой-ой!
— Вернемося — ніякого грому не буде! Шана буде! Привеземо з Планети Квітів сувеніри, докази, що ми там були.
— То ти думаєш, що ми таки полетимо?
— Атож! Невже я тобі отут все це просто так товчу, для забави? Потихеньку треба готувати вдяганку, сухарі, цукор. Гроші одкладати потроху. Я вже зібрав тридцятку.
— І в мене є двадцять.
— Бач, вже солідно. Тільки тихо, щоб ніхто нічого…
— Могила, Славку! Ніхто нічого!
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
Сама доля йшла назустріч змовникам. В кінці квітня до школи надійшов лист із Середньої Азії, від таджицьких школярів. Учні середньої школи з далекого гірського кишлаку писали українським друзям, що самі майструють телескоп, що дуже залюблені в зорі і хотіли б зав’язати щиру дружбу. А для того запрошують членів астрономічного гуртка приїхати до них у гості цього літа.
Дізнавшись про таку оказію, Славко з Ліною ледве не збожеволіли від радощів. Вони після уроків помчали до своєї схованки в лісі. Там, у глибоченному яру, під широким пеньком, у них були сховані два рюкзаки, куди складали консерви, сухарі, тепле вбрання, поліхлорвінілові скатертини, якими Славко хотів користуватися замість плащів або наметів.
Схопившись за руки, вони кружляли в якомусь дикунському танці, щасливо сміючись. Потім, зупинившись, попадали на парку весняну землю. Зірвавши пучок фіалок, Славко прилаштував своїй подрузі на чоло вінок, захоплено примовляючи:
— Ну, тепер ти бачиш? Бачиш! Нам помагає казка!
— Тепер вірю, Славку! Вірю, що нам пощастить!
Вони відкрили свій тайничок, перевірили, чи все на місці, поклали до рюкзаків ще дві банки сухого молока. І в ту хвилину, як вже збиралися прикидати свої скарби сухою глицею, позаду них хтось кашлянув. До пенька підсунула тінь. Ліна скрикнула. Славко прикрив нору, озирнувся. З-за дерева виглядав Прі, хитро посміхався.
— Ага! — сказав він. — Попалися?
— В чому попалися? — похмуро запитав Славко.
— Ви щось надумали. Я чув.
— Ябеда! — різко крикнула дівчинка. — Нечесно підглядати!
— А чого ж ви перестали зі мною дружити? — насупився Прі. — Що я — гірший од вас?
— Бо ти — вбивця! — одрізав Славко.
— Кого я вбив? Що ти мелеш?
— Чарівну квіточку!
— То Ліна! Вона мене намовила.
— Я не намовляла вбивати. Я просила глянути.
— Еге, тепер не намовляла? — скиглив Прі. Його ніс жалібно наморщився, але в очах видно було хитрі зайчики. — Я ж не знав, яка то квіточка. А потім… я ж мовчу… я ж нікому не кажу, що Катя… чи як її… полетіла в небо. Те знаєте лише ви… і я…
— Ще б не вистачало, щоб ти базікав, — буркнув Славко. — Якщо нам не вірять, то тобі тим більше. Чого ти хочеш, чого тобі треба од нас?
— Дружити з вами, — нахабно сказав Прі, — і щоб ви мені одкрили свою таємницю. Куди збираєтесь?
— Ти однаково з нами побоїшся йти.
— Піду, — рішуче сказав Прі. — Ось тобі клятва — гризу землю! — що піду!
— А як я не скажу?
— Скажу директорові…
— І що? — зневажливо запитав Славко.
— Заявлю, що ви щось надумали…
— Ліно, — ледве стримуючи гнів, мовив Славко, — одійди на хвилиночку вбік, за кущі, а я з ним проведу бесіду… щоб він збагнув.
— Зажди, Славку, — попрохала Ліна. — Не треба. Може, справді, сказати йому? Третій буде не зайвий, якщо він не злякається…
— Я? — пихато запитав Прі. — Злякаюся?
— Добре, — повільно, ніби вивіряючи, мовив Славко. — Я скажу тобі, тільки поклянись…
— Хай мене проковтне мати сира земля, — урочисто проголосив Прі.
— …якщо я видам нашу таємницю, — додала Ліна.
— …якщо я видам нашу таємницю, — слухняно повторив той.
— Отак краще, — полегшено зітхнув Славко, затрушуючи вхід до нори. — Тепер можу сказати. Ми збираємося шукати пришельців…
— Яких… пришельців? — сторопів Онопрій.
— З Венери чи з Марса. Тих, що летіли недавно. Пам’ятаєш?
— Так то ж був оптичний обман? — промимрив Прі.
— Для кого обман, а для нас — ні! Ми хочемо їх відшукати. Ось поїдемо на Памір, і там в горах…
Славко повторив Прі всі свої докази й міркування. Той слухав, недовірливо позираючи то на Ліну, то на Славка. А коли розповідь скінчилася, він посопів трохи, подумав і рішуче мовив:
— Поїду і я з вами. О! Слава буде — то всім порівну.
— А продукти? — запитав Славко. — У нас лише на двох.
— Маю гроші. Назбирав тридцять п’ять карбованців. О! На ваше рота не роззявлю, — гордо заявив Прі.
— А не боїшся? — зневажливо запитала дівчинка. — А то тепер хоробрий, як заєць у норі, а як прийде до діла — дивись, щоб не заскиглив.
— З ким ти говориш? — випнув груди Онопрій.
— Тоді залізно! — схвально мовив Славко. — Збираємося і нікому нічичирк.
"ЗАЙЦІ"
Все йшло, як по писаному. Екскурсія прибула до Душанбе. Там дітей нагодували в їдальні, а Максим Іванович ходив з’ясовувати, коли буде літак для польоту до гірського кишлака. А змовники перезиралися, очікували часини, щоб якось одірватися від своїх.
Надвечір вони шаснули десь поза складами на край аеродрому. Учні на чолі з Максимом Івановичем вже прямували до літака, на якому вони мали летіти далі. Учитель турботливо оглядав своїх вихованців, спантеличено розводив руками. Втікачі бачили все те, проте не показували носа з-за тюків, де вони причаїлися. Лише Прі тремтів усім тілом і поривався встати.
— Може, ну його! Га? Може, побігли? Щоб разом з усіма? Га? А то… буде лихо…
— А клятва? — зловісно прошепотів Славко. — Ти забув?
Над аеродромом почувся голос диктора. Він звертався до трьох учнів, які загубилися і яких чекає літак. Кілька хвилин повідомлення повторювалося. Потім дверцята літака зачинилися, машина почала вирулювати на старт.
— Заспокоїлися, — сказав Славко. — Ми ж не маленькі. Вирішили, що ми десь мотнулися в місто. Ну, я піду на розвідку.
Темніло довкола. Над аеродромом спалахнули неонові вогні. Небо гриміло моторами. Прі з Ліною сиділи в кущах, на краю аеродрому, дивилися в зоряний безмір, хапали нервові дрижаки від напруженого очікування. Хлопець прислухався до ревища літаків, полиски прожекторів падали на його похмуре обличчя.
— Дурень я, дурень! — жалісно шепотів він. — І хто мене смикнув за вами? І нащо воно мені? Нічого ж не вийде з цієї затії! Ні слави, ні користі! Чого захотіли — казку знайти! Ой, дурні, дурні! А неприємностей — ой, скільки буде!
— Як ти мені набрид! — пробурчала дівчинка. — Гірше редьки з хріном. Посоромився б!
Прі промовчав. Посопівши трохи ображено, вмостився в бур’яні, підклав рюкзак під голову, накрився піджаком. Дівчинка виглядала з-за кущів, очікувала Славка. Нарешті недалеко від них вигулькнула із сутінок темна постать. Почувся шепіт:
— Лади! Повезло…
Прі здригнувся від несподіванки, невдоволено запитав:
— В чому там повезло?
— Мовчи! Тут, на краю поля, стоїть вертоліт. Здоровенний. Летить у гори. Щось везе геологам. Хатину, продукти, ще там щось. Туди, де нам треба — в найвищі гори. Краще й не придумаєш! Зараз щось вантажать. Заховаємось між тюками, ніяких квитків не треба. Класно буде. Готуйтеся — і гайда! Пішли…
Втікачі попрямували за Славком. Зупинилися навпроти вертольота-гіганта. Біля коліс поралися льотчики, про щось весело перемовлялися.
— Лагодять, — шепнув Славко. — Скоро полетять…
Ось льотчики зібралися до гурту, погомоніли. Потім один поліз усередину, інші поволеньки рушили до приміщення аеропорту.
— Ще двадцять хвилин, — почувся голос. — Перекусимо в буфеті — і в путь!..
— Чули? — прошепотів Славко. — За мною!..
Він став навколішки, поповз по бетону, тягнучи за собою рюкзак. За ним — Прі з Ліною. Біля входу Славко зупинився, піджидаючи товаришів.
— Тихенько щоб, як миші.