Вітер з Дніпра

Олесь Донченко

Сторінка 15 з 16

З-за тополь на Солоних хуторах стрельнули вгору сонячні стріли, перша вранішня ластівка пронеслася над хлібами.

Містечко вже прокинулося. Євгешка хутко йшов вулицею, поспішаючи на базар. Він не помічав здивованих поглядів і жартів, якими його проводжали перехожі. Вже аж на самому базарі його зупинив високий, з довгою чорною бородою дядько.

— Ей, малий, де ти глину місив? — запитав він. — Подивись, лишень, на себе.

Тільки тепер, поглянувши на свій одяг, помітив Євгешка, що він з голови до ніг у багні.

— Що продаєш чи купуєш? — питав чорнобородий.

— Гусака продаю. Капітана Капітанича, — і Євгешка розкрив мішок. Зрадівши ранкові, гусак голосно заґелґотав.

Чорнобородий зареготав, його борода тряслася від сміху.

— Капітан Капітанич! Скажи на милість… Має наймення, ще й по-батькові… Зроду не чув, щоб гусакові наймення давали. Ха-ха-ха!.. Штукар ти, малий, єй-єй штукар. А гусак хороший.

— Він на виставці премію одержав, цей гусак, — пояснив Євгешка.

— Та ну? І справді чудовий гусак. Треба купити такого, неодмінно треба. Породистий він у тебе, давно я такого шукав.

Швидко сторгувалися. Чорнобородий відрахував двадцять карбованців. Євгешка востаннє притис до грудей гусака, сльози заблищали в хлопця на очах.

— Прощай. Прощай, Капітан Капітанич. Ніколи вже… ніколи не побачу тебе більше…

Відвернувшись, Євгешка простяг покупцеві свого білокрилого чудесного гусака. Капітан Капітанич заґелґотав, і в тому пташиному зойкові вчувся Євгешці докір і болючий сум. Щоб не чути більше цього знайомого крику, хлопець швидко сховався в юрбі. Він міцно стиснув у руці гроші й попрямував шукати потрібної крамниці.

Раптом він зупинився. Просто на нього сунули широкі, чудесні крила. Вони були зелені, ці крила, і це був прекрасний літак, і його тримав високо над головою молодий парубок і гукав:

— Кому літака? Кому? Кому? Дешево віддаю! Три тижні майстрував, сам би полетів, та гроші потрібні. Кому? Кому? Кому?

Діти, ви розумієте, який це був чарівний літак? його було зроблено з бляхи й фанери, він був зелений, як найзеленіша в світі бабка, він мав золотого пропелера и коліщата, він мав закриту кабіну і в тій кабіні маленькі м'які крісла, і навіть віконечка, справжні віконечка із справжнісінького скла були на тому літакові. Хто може встояти проти такої спокуси?

— Кому? Кому? Кому? Дешево продаю!?Захоплено дивиться Євгешка на цю чудесну іграшку.

— Ну, хлопче, купуй, — сказав парубок. — Ех, літачок! Ех, бистрокрилий! Не купиш — усе життя жалкуватимеш. За таку цяцьку нічого, нічого не шкода віддати.

Євгешка повільно простяг руку і погладив модель. Який нещасливий цей парубок, — він залишиться без прекрасного літака!

— Ну, а яка ціна? — питає Євгешка.

— Двадцять карбованців, — відповідає продавець.

— За таку машину не шкода заплатити двічі по двадцять, — думає Євгешка, і його рука вже віддає парубкові гроші. Яке щастя! Він, Євгешка, власник цього чарівного літака! Хлопець не пам'ятає, як він повернувся в село. Біля школи він побачив у зборі весь піонерський загін. Хлопці й дівчатка біжать йому назустріч, він бачить Олесю й Кузьку, Павлика, Бицика, Наталю… Він бачить, як заблищали очі в Олесі.

— Євгешо, це твоя модель? — питає вона з прихованим хвилюванням.

— Моя, Олесю. Три тижні працював над нею… Олеся довго дивиться на модель, потім на Павлика й каже:

— Бачиш, Павлику, я давно думала, що Євгешка справжній винахідник.

Павлик похнюпився, він знає, що тепер уже Олесг: ніколи-ніколи не поцілує його.

— Погляньте, друзі, та тут справжня кабіна з віконечками, — вигукує Кузька. На його обличчі Євгешка ясно бачить безмежне захоплення і заздрість.

— Ростемо, хлоп'ята? — підійшов Василь. Він зупинився зачарований.

— Як? Це зробив Євгешка? Наш Євгешка??Він простягає Євгешці руку і міцно її стискає.

— Ну, вітаю тебе, Євгешко, вітаю. Не думав я, що ти маєш такий талант. Ніколи я ще не бачив такої мо делі. А як справа з вишкою? За годину почнеться свято. Чи виконав ти доручену тобі справу? Підтримав честь нашого колективу?

Кров стукає Євгешці в голову.

— За вишку… я забув… — шепоче він тремтячими губами. — Я забув, товаришу Василю…

І несподівано чує Євгешка громовий голос:

— Швидше думай, малий. Купуєш літака чи ні??Перед ним стоїть парубок, в руках у нього чудесний зелений моноплан, а навколо гудуть, як бджоли, люди, навколо гомінкий містечковий базар.

— Ні, не купую, — голосно сказав Євгешка. — Я забув про вишку.

— Яку вишку? Що ти белькочеш? Не купуєш, так і руками не мацай! — сердито загомонів парубок, і за мить Євгешка вже знову почув його вигуки:

— Кому літака? Кому? Кому?

Незабаром хлопець відшукав потрібну крамницю й зайшов туди.

— Чого тобі? — спитала в нього весела гостроносенька продавщиця. — Шапку? Картуз? Черевики? Поясок? Сорочку? Штани? Мила? Галстук? Барабан? Та швидше кажи, ніколи чекати.

— От і не вгадали, — сказав Євгешка. — Мені треба червоної матерії. І щоб була вона… щоб була найкраща в світі!

Продавщиця засміялась і розгорнула перед хлопцем червоний кумач.

Тримаючи під рукою мішок з сувоєм матерії, Євгешка весело повертався додому. Тільки згадка про Капітана Капітанича часом нагонила гострий жаль і болючий сум. Але так радісно світило вранішнє сонце, так безтурботно цвірінькали горобці і щебетали ластівки, що від суму не лишалось і сліду.

Проходячи повз аптеку, Євгешка глянув на годинника і з тривогою побачив, що вже пів на восьму. Треба поспішати.

Цього разу Лисичанський яр зустрів нашого мандрів ника більш привітно, бо замість грізного потока Євгешці довелося мати справу з невеличким струмочком, який він легко перескочив. Вода зійшла. Чим ближче було до села, тим швидше йшов хлопчина. Нарешті він побіг. Як легко й хороше бігти польовою дорогою, бігти назустріч свіжому вітрові! Євгешка навмисне потрапляв босими ногами в калюжки, і веселі бризки намистом розлітались на всі боки. Зненацька хлопчина зойкнув і затупцював на одній нозі. З другої — вишневою цівкою заструмувала кров. Гостра склянка з розбитої пляшки зробила глибоку рану. Який негідник посмів кинути скло на дорозі?

Євгешка заплакав, одірвав трохи червоної матерії й туго перев'язав ногу. Але кров не зупинилась. Тепер уже бігти він не міг. Шкутильгаючи, тільки за годину доплентався він до Дніпра. На березі було порожньо. Тільки струнка біла вишка тихо стояла у воді.

Євгешка дістав з мішка кумач, гвіздочки й молоток і взявся до роботи. Нога боліла й пекла, кров не переставала йти, але хлопчина, посміхаючись, хутко роздирав на стьожки матерію, обмотував нею стовпи й перила, на вишці, і дрібно стукотів його молоток. Хай тепер усі приходять, ніхто не впізнає вишки! Як усі здивуються й зрадіють, яке буде веселе, радісне свято!

Але чому так тремтять руки? І серце… то заб'ється, застукає, як молоточок, то раптом замре, стихне, і тоді важко дихати, тоді Євгешка на повні груди хапає роззявленим ротом повітря… "Мабуть, я втратив багато крові, знесилів", — думає хлопець, і востаннє стукає молоток, забиває останні гвіздочки.

Що це? Чому такий туман перед очима? Хто це сміється й чиї це такі дзвінкі голоси? "А, це прийшли хлопці, — догадується Євгешка. — Справді вони… Ось Олеся… Павлик… Наталя… А це хто? Та це ж Василь, а з ним Пронька. Ну, звичайно, він. І підзорна труба в нього…"

— Євгешка! Ура Євгешці! — чує хлопчина захоплені вигуки. — Ой, вишка! Оце вишка!

Євгешка слухає, схилившись на поручні. Піонери сходять на вишку.

— Євгешко, а де ти дістав такої матерії?

Він хоче відповісти, але відчуває, як чудно крутиться йому голова, і ріка, обличчя хлопців, увесь світ тихо кудись пливе перед очима.

— Ну, Євгешо, ти тепер справжній піонер, — чує хлопець слова піонервожатого. Василь бере його за руку, міцно стискає її і враз із ляком, тривожно гукає:

— Друзі, що ж це? Євгешо! Євгешо!

Молоток вислизає з Євгешчиних рук, хлопчина по, вільно осувається вниз і падає. Безпросвітна темрява заступає йому світ.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

розповідає про веселе свято, про те, як хлопчика й дівчата прощались із своїм товаришем, і про те, як срібний птах урятував йому життя

Йосип Максимович негайно дав підводу, і Євгешку повезли в містечко, в лікарню. Нога в хлопця взялася синіми плямами, він пашів жаром і марив.

Довідавшись про ознаки хвороби, баби Бабарихи ледве не посварились. Одна з них була певна, що тільки розтирання ноги жовчю з білого голуба й може врятувати хлопця, але друга наполягала на тому, що жовч тут ні при чому, тут треба вжити настойки з дубової кори, з полину й дурману, і все це приправити загадковим Іван-коренем. Але через те, що ні тій, ні другій бабі не довірили лікувати Євгешку, вони хутко помирились і заспокоїлись.

Хоч як стурбувала хлоп'ят несподівана хвороба товариша, все ж вирішили свята не відкладати. Майже увесь колгосп, навіть баби й сиві діди прийшли на берег. Навіть старий-престарий дід Оверко, про якого ніхто в селі не знав, скільки йому років — чи сто, чи, може, й усі сто двадцять, — навіть і той зліз із печі і, спираючись на два ціпки, приплентався на свято.

Вишка була прикрашена прапорами, стояла струнка й червона, як макова квітка, червона, як полумінь, одягнена в ніжний і веселий кумач. Рівно о дванадцятій гримнув оркестр, і свято почалося. Оркестр був неабиякий. В його складі були величезна мідна труба, флейта, бубон і з півдюжини скрипок. У трубу дмухав на всю силу своїх легенів товстий зоотехнік Іван Іванович, і звуки з труби він умів видобувати надзвичайні, просто-таки неймовірні — такі басовиті, товсті, короткі. На флейті грав високий і худий, як сама флейта, птаховод Нил Нилович (то самий, що заочі його жартома звали Крокодил Крокодилович). Завгосп Дмитро Гаврилович бухав у бубон — діловито, по-хазяйському, як і личить завгоспові. Ну, а на скрипках грали: дядько Никін — коваль, молоді парубки Мехтодій і Сашко, бригадир Терентій Савчук і ще двоє парубків, а диригував оркестром наш добрий знайомий Венедикт Валентинович, колгоспівський поштар. Коротко кажучи, оркестр був чудовий, неповторний.

Головним розпорядником був Йосип Максимович. На вишці вже стояли Олеся, Павлик, Кузька, Пронька і кілька старших хлопців-комсомольців. Йосип Максимович підняв угору червоний прапорець, подаючи сигнал.

10 11 12 13 14 15 16