Що собі полковниця про нас подумає. Скаже, що ми дикуни, навіть хворому спокою не даємо.
— Твоя правда, — згодився Улас і схопився з лави, — полковниця, мабуть, утомилася, сидячи біля нього.
І пішли.
Босаковський лежав горілиць на постелі. Очі мав повіками прикриті. Лиця уже йому не то не горіли, а бліді були, позападані, помарнілі, як у мерця. Неголений лоб став заростати коротким, твердим, як щетина, волоссям, оселедець зісунувся на вухо. Виглядав ще страшніше, як звичайно, бо щось невідоме й загадкове малювалося на його обличчі Ніби він у заземських сторонах витає і бачить те, чого живій людині бачити не доводиться.
Нечаєва сиділа біля постелі й дивилася у вікно, що дощем та імлою, як більмом, заходило. Так вона, мабуть, і на світ тепер дивилася, як у це вікно. Нічого доброго й ясного не добачала в ньому.
Нараз відчинилися двері й Нечаєва стрепенулась. Але й недужий підняв повіки. Його очі впали на неї, засяяли живим вогнем.
— Чи мені сниться, чи мені здається? — промовив радісно. — Ви це, Олено-Степанидо, чи не ви?
— Я, пане Босаковський, заспокійтеся! — і подала йому вина, змішаного з водою.
Він замість чарки вхопив її за руку й прилип до неї вустами.
— Жалібнице моя небесная, — причитував, як в акафисті. — Як же я вам маю дякувати, що трудилися біля мене, біля такого старого нездари.
Улас приступив до постелі.
— Не благай багато, бо ти ще сили не маєш.
— Не бійсь, у мене сили за двох слабих, а мовчати з роду я не вмів і не вмію... Погано мене той бузувір черкнув, ой погано! Мало на другий світ шаблюкою не загнав. Та добрі люди не пустили.
І знов хотів руку Нечаєвої цілувати, та Улас не дав.
— Здурів хлоп, припав до руки, як віл до солі! Лиши полковницю, бачиш — вона трудна.
— Ангел мій, опікунка моя небесна! — лебедів Босаковський, не ховаючи своєї радості. — А таки кажіть собі, що хочете, гарний цей світ, їй Богу гарний! А там темінь одна, невідоме. Ні шаблі, ні жінки, ні чарки. Нічого я там не робив, а втомився так, буцім по десятьох боях із ворогами. Не подобалося мені на тамтім світі, краще в нас. Та ще коли бачиш таке гарне товариство біля себе, — рай та й годі!
Нараз споважнів і задумався. А тоді:
— А що ж у вас чувати? Що робили, як мене не було? Чи нема яких новин?
— Новин то цікавих нема.
— А Борис? Чи не здурів ще з жалю за своєю дівчиною?
— Нема його, поїхав з моїми синами, усе йому здається, що знайде десь Марусю.
— Не гадаю, щоб він сам її знайшов. Хоробрий козак, та дотепу не має. Поможемо йому. Завтра мушу вставати.
— Ха-ха-ха! — розреготався Улас. — А то сказав, як до воробця з гармати стрілив. Далеко б ти зайшов. І часи які! Перше в нас — що байрак, то козак, а тепер — що хмиз, то харциз. Тепер, сирото, треба не лиш голову на карку, а й силу в руці мати.
Босаковський зітхнув.
— А що Борис скаже, як вернеться? Добре нам говорить, а його серце болить.
— А хоч і болить, то хай потерпить. На те він і козак. Більше страждання, то більше буде кохання. Правда, брате Помело?
— Тю на ваші голови! — сплюнула Устя. — Такі старі діди, а кохання їм з язика не сходить. Та вам про спасення душі подбати б, а не про що.
— А чого ж ти мені поперед очі снуєшся, — виправдовувався Улас.
Цим так розсердив її, що мало не била.
— Фарисей, лицемір брехливий. Ще й насміхається з мене. Коли б тут не полковниця, я тобі показала б!
— Мир вам! — архиєрейським голосом промовив Босаковський і хотів руку підняти, мов до благословеннії, та рука йому безсило назад опала.
— Бач, який силач, — усміхнувся Улас. — І такому хочеться у дорогу! Полежи ж ще, небоже, поїж м'ясця, попий медку, а тоді й побачимо, що буде.
— Медку то можна, — моргнув лівим оком Босаковський. — Хоч би й зараз. Небагато, з півкварти, бо пипоть на язиці росте.
Нечаєва перестрашилася.
— Не нині ще, не нині! Хочете, щоб вас знову в жар кинуло!
Її заспокоїли, казали, що недужий звичайно вимагає того, чого йому не вільно.
— А здоровий, гадаєте, ні? — підморгнув бровою Босаковський і скривився, бо ще рана його боліла.
Нараз глянув на стіну, де висіла його шабля.
— Що? Де? Що тобі знов привиджується? — питався Улас, перестрашений, чи він знову від пам’яті не відходить.
— Як то що? Не бачите, шабля. Он, киває на мене, кличе, щоб я йшов, кличе мене шабля моя, кличе...
Хотів щось казати, але сон його зморив.
— Кличе, кличе, кличе... — пробурмотів і замовк.
— Підемо, — шепнув Улас до Нечаєвої, й усі вийшли якмога тихше з боківки.
Тільки Устя лишилася біля недужого.
12
А тиждень пізніше, коли всі сиділи в світлиці, розмовляли та жартували, відчинилися двері й увійшов Босаковський.
— Здорові були! — гукнув, скидаючи свою вилинялу боброву шапку.
— Здоров був і ти! — відповіли йому Улас і Помело. — Вітаємо, вітаємо! Лиш чи не заскоро ти схопився з постелі?
— Заскоро? Також сказали? Я гадав, що боки собі відлежу. Відколи живу, не лежав так довго й не буду. Їй-Богу, не буду. Та це така нуда, така нуда, що й згадати гидко. Спасибі тобі, Уласе, що не пожалував свого меду. Добре я казав, що це такий трунок, що здорових кладе, а хворих підносить. Так і мене підніс, бодай би він святився і бодай би ви його ще більше робили. Одну бочку, зокрема, для мене, бо я як унаджуся куди, то вже про це місце не забуваю. Так і про вас не забуду. Тільки порядок з тими Цицюрами зроблю і зараз до вас на медок приходжу, побачите
Губа йому не зачинялася, буцім хотів відбалакати тую мовчанку за час недуги.
Він іще вищий став, ніж перед тим, і ще страшніший, бо змарнів і зблід, як той стовпник. Лиш очі йому світилися. На ногах ще непевно тримався, як моряк. Підсунули йому дзиглик, — сів.
— А полковниця де? — спитав, розглядаючись по хаті.
— Зі саду ще не прийшла. Щось нині довше ходить, як звичайно.
— Жалібниця моя! Крові з-під серця уточив би, щоб помогти їй. Проклята рана, загаяла мене. Коли б не вона, то може б наша паня уже біля сестри і мачухи сиділа. А так... — і рукою махнув. — А Борис де?
— Залишився десь і спить, бо утомлений дуже. Пізно вночі з-під Овруча прискакав.
— І привіз що?
— З чим поїхав, з тим і вернувся, як і за першим разом. По Марусі і слід застиг.
— Бідний козак, — пожалувала Бориса Устя.
А Улас:
— Велика мені біда! Знайде як не Марусю, то другу. Правда, брате Помело?
А Помело замість відповісти, по струнах ударив і заспівав:
— Кінь послушний, шабля вірна, лиш дівчина непокірна...
— Кінь послушний, шабля вірна, — підтягав за ним Босаковський голосом, якого в нім ніхто й не сподівався б. Знати було, що його горло відпочило собі від співу й від питва. Лиш Улас, слухаючи тієї пісні, споважнів чогось.
— Чого задумався, старий? — гукнув на нього Помело і пальцями по всіх струнах побіг, а тоді струни долонями прикрив так, що вони нараз замовкли. — Чого задумався, питаю?
— Думаю собі, — відповів Улас, — як то воно дивно на світі. Попаде такий ось, як цей Борис, на дівчину й гадає собі — херувим. А поберуться, і тоді...
— Тоді він їй слово, а вона йому сто, — докінчив Помело, — ти до неї "серце", а вона тобі: хоч роби, хоч ходи, а мені догоди, хоч із-за нігтя виколупай, а дай, бо я хочу!
Устя, почувши це, розсердилася:
— Десь інші, такі діди, псалтир читають та на прощу ходять, а ви все про дівчат та про жінок.
— Інші най і в ченці пострижуться, — відрубав Улас, — а мені не треба, бо як з тобою сорок літ прожив, то мене і без прощів просто до неба пустять.
— Ну, чи бачили ви такого ревуна, люди добрі? Хоч гавкай на нього, нічого не вдієш. Який був сорок літ тому, таким зостався і донині. В голові йому жінки, а жодна на нього і плюнути не хоче, бо старий!
— А ти молоденька, гуляти раденька... — покривлявся Улас Усті і, вхопивши її, пішов у танець та ще на Помела моргнув, щоб дрібонької ушкварив.
А Помелові того два рази не казати. Притиснув бандуру міцніше до себе й, притупуючи дрібно ногою, заграв та заспівав:
Туди гав, сюди дзяв,
Чого хочу, те й спіймав.
Насилу Устя вихопилася з Уласових обіймів і стала його кулаками по спині молотити, сердиту дуже вдаючи.
А Улас кричав, щоб його рятували, бо люта баба на смерть затовче.
— А щоб ти знав, що затовчу, а щоб ти знав, що ти й жити негідний, нерозкаянник такий!
Аж Улас ухопив її за руку.
— Хто не має зброї, най не йде на бої! — приговорював.
А вона знову вирвалася з його рук та сховалася за широкі плечі Босаковського.
— Баба діда боялася, за припічок сховалася. І що мені зробиш тепер?
— Тепер нічого, але підожди, небого, прийде коза до воза. А поки що заспокійся та й сідай з нами до ради, бо ти в мене хоч язиката, але жінка мудра, ти в мене, як тая бджола, що хоч укусить, так меду дасть.
Устя запаскою піт з чола обтирала.
— Та ти більше нічого й не знаєш, лиш ті примовки та приказки. Тю! Такий старий дід, а так мене змахав.
— Здибався хрін із цибулею: Здорова, куслива! — Здоров був, гіркий! Так і ми, бо я з тобою, як олій з водою, що? Ні? Усте!
— Та ти молодець проти овець, а проти вовків зараз збаранів, — сказала, відсапнула і сіла. — А про що ви хочете балакати, панове?
— Та ми не так хочемо, як мусимо. Полковниця Нечаєва з голови нам не сходить.
— Гарна паня!
— Не перебивай!.. Не дай, Боже, якого припадку, то я спокійної смерті не мав би — така жінка, такого роду дитина!
— Ангел, а не жінка, херувим! — зітхнув Босаковський.
— Херувим чи серафим, а треба з нею щось робити, діло ясне, — притакнула Устя. — А куди ж ви її хочете везти? У Бихів чи куди?
Улас почухав чуба.
— У Бихів — ні, а куди, то й не знаю. Коли б не спішилася, то найкраще, щоб пересиділа в нас.
— А що, не казала я, — засміялася Устя. — Хрінові троянда запахла, та не буде з тієї муки хліба. Хоч як я такій гості рада, а все ж таки треба її до Чигирина або хоч би до Сміли відвезти.
— Треба! — притакнув Улас.
— Треба! — і собі згодився Босаковський.
— Але як? — спитав Помело.
— Справді, як? — зажурився Улас.
І як п'ятеро билися з думками, відчуваючи велику відповідальність за долю гетьманської доньки.
Аж озвався Босаковський:
— Та що ж, братця, будемо пробиватися, хто шаблею, а хто головою, або й обома нараз. Є нас три: я, Помело та Борис. Гадаю, що може нам Улас двох-трьох синів відпустить, по дорозі може ще яких надійних людей підберемо і так якось, з Божою допомогою, доставимо нашу полковницю до Чигирина, або й до Суботова — де краще.