Я отямився аж нині з полудня, і коли спитав за Варкою, мені сказали, що її (на мій крик!) витягли з ями і вже й поховали. Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночі. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!… Побратими мої дорогі, перед богом святим і вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчіть, що маю робити, а тілько чекати не кажіть!…
Глибоко вразило всіх оповідання Прийдеволі, хоть усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всіх лицях видно було під час оповідання всі переходи чувства — від непокою до найвищої тривоги і розпуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і, заламуючи руки, став серед хати, мов німий свідок великого проступку, — то і всі мовчали, мов прибиті, кождий очевидячки ставив себе в положенні товариша і старався таким способом збагнути всю глибінь — його жалю і муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тім ділі, де вже не було ніякої поради, ніякого виходу, крім смерті? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?…
Перший отямився Деркач і хопив за свої палиці, щоб і сю справу закарбувати.
— Стій, побратиме Деркачу, — сказав нараз рішуче Андрусь Басараб, — сего не карбуй!
Деркач поглянув на нього недоуміваючим поглядом.
— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а відтак, звернувшися до побратимів, спитав:
— Чи більше ніхто не мав що сказати?
Ніхто не обзивався.
— Значить, на нині бесіді кінець! Розходіться по одному!
Але, помимо сього завізвання, ніхто не рухався з місця. Всі якось дивно ззиралися по собі. Андрусь грізно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось піднявся з місця Стасюра, найстарший з-поміж побратимів.
— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав він супокійним голосом, — о чім ту у нас межи побратимами сими днями бесіда йшла… То не від себе я тобі буду говорити, але від усіх. Знаєш, як ми зібралися докупи — громадити людську кривду і судити робітницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, — то ти обіцяв нам, що скоро набереся відповідна міра недолі в народі, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся міра наповнилась до краю. Чи так?
— Так, — відповів Андрусь якось неохітно.
— Отеє ж ми вже троха не рік громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок?
— Не час іще, але живо час надоспіє, — відповів Андрусь.
— А, живо, живо, нім сонце зійде, роса очі виїсть! Сам бачиш, що наші гнобителі, збагачені нашою працею, починають собі чимраз гордіше. Пора, щоб від нас мали хоть погрозу яку!
— Буде погроза, — сказав твердо і спокійно Андрусь.
— Яка? Коли? — роздалися з усіх боків питання.
— Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться, а наперед о тім говорити не приходиться, — відповів Андрусь. — А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець підрости аж до хмари, щоби в него грім ударив. Чекайте ще троха… А тепер добраніч!
Всі побратими добре знали залізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його слові можна полягати, і не допитувались далі, а тільки зібралися до виходу.
— А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься ту, щось тобі буду говорити, — сказав Андрусь, а на лиці бідного парубка блиснула якась радість, мов надія виходу з страшної муки.
Розійшлися побратими. Тільки старий Матій сидів у куті під стіною, а давно погасша люлька випала йому з зубів і лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своїм місці, кождий занятий своїми думками. Тільки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки-блідим і з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від нього ждав не знати якої пільги. Матій перший приступив до молодого парубка.
— Що ж ти, небоже, гадаєш робити? — спитав він м'яким, співчуючим голосом.
Прийдеволя глянув на нього з виразом непевності на лиці.
— Або ж я знаю, що робити та й що діяти? — відказав він зломаним голосом. — Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімститися на своїх ворогах!
— Скарж їх до суду, най злодії хоть посидять! — дорадив Матій.
— До суду? — обізвався понуро Андрусь. — Ну, також добра рада! До суду! І хоть би їх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців та й вийдуть і ще вдвоє будуть мститися над людьми. Але чи їх позасуджують? За що буде їх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свідків, як їм докаже? А може, дівка сама, з власної волі, зробила собі смерть, або, може, бог знає, яка на то інша була причина? Ех, Матію, Матію! З твоїм судом!… Ту треба іншого суду, іншої правди!…
На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєї волі і охоти мусив признати їх правду. А Прийдеволя ще пильніше глядів на Андруся і ледве чутно промовив:
— Так, побратиме, і я так гадав, що свідків нема ніяких!… Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!… Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякої ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!… Ну, але що ж мені робити, що діяти?…
Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієві, щоби відступився, — і відтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що немалої ваги мусили бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них зразу поблід ще дужче далі почервонів, а вкінці, тремтячи всім тілом, немов у темниці, злим голосним плачем і, гаряче стискаючи Андрусеву руку, викрикнув:
— Так, твоя правда, братчику, іншого виходу нема! Так і зроблю, і най дієся зо мною божа воля!
— Тілько зpyчно, розважно і сміло, а нічого нема боятися! Всі ми під божим судом ходимо, божий суд на всіх рівний справедливий, тілько людський суд не такий! А тоді… тоді побачиш, що полегшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч!
Прийдеволя мовчки поклонився і пішов. Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючись надати свому лицю спокійний вираз, хоть, очевидно, і сам був до глибини зрушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своїй велетній поставі.
— Ну, ви бачили нашу роботу?
— Бачив.
— І що ж на все те скажете?
Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати докупи розсипані думки…
— З усего бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоть сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.
— Відки взялося? Е, се довга гісторія, котра, впрочім, і не належить до річі.
— А відтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?
— Ми сіємо, а чи сім'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!
— А відтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мові). Чи подумали ви…
— Над чим?
— Над тим, що саме найголовніше?
— Ну?
— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…
Андрусь пильно поглядів на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом:
— Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?
— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться, і розважно робиться, то тре й погадати, чи і для кого буде з того користь?
— Гм, вольно вам і так гадати! А я так гадаю: отеє мене тіснить ворог з усіх боків, виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.
— Ні, ні, ні, — підхопив живо Бенедьо, — так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чи ж дійшло аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоть би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе заб'єте — ворогові радість, ворогові легше та простовільніше!
Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки докупи.
— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя. — Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом і думати разом з нами?
— Вашим побратимом, але не сліпим знарядом вашої волі.
— Ні!
— І щоб вільно було кождому думати, що хоче, і другим говорити, що думає…
— Се у нас і тепер вільно. Адже ти чув нині…
— Так-то так, але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.
— Добре.
— А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!
Андрусь, а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.
Наші побратими так були заняті собою і своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняні двері, отворив їх з легким скрипом і ввійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, тоді побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на піганистім лиці, хоть те лице в тій хвилі трохи роз'яснене було якоюсь зловіщою радістю.
— Дай боже! — муркнув жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.
— Дай боже! — відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість то був його найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матій немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пізню добу, в його хаті, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матієві скрити в глибині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болючі споминки. Він привітав жида холодно чемним видом:
— Сідайте, Мортку!
Мортко кивнув головою і сів.
— Що там чувати, що так пізно гостите до нас?
— А що ж би? Все добре чувати! — відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: — Був у Вас нині возний з суду?
Матій здригнув при слові "суд", немов уколотий.
— Ні, — ледве видушив він, чуючи щось недоброго, — не був.
— Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нині.
— Ну, і що ж там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.
— Наша справа скінчена.
— Скінчена!
— Так!… І так скінчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?
— Не обходить! — скрикнув болісно Матій. — Жиде, сього мені не говори, бо хоть ти і в моїй хаті, але, знаєш, чоловік не святий!
— Ну, ну, — відказав Мортко, — не маєте за що гніватися. Я не то хтів сказати. Я хтів лишень сказати, що ви задарма на мене вергли підержіння (підозріння) і що я в тій справі, бог свідок, нічо не винен! Сам прокуратор у Самборі того признав і сказав, що против мене нема ніякого доказу, то він не може мене оскаржити за тоту річ, що ви на мене звалили.