Згадав, як смачно тільки що вечеряв старшина.
— А що то ви, дядю, їли з хлібом — сіль чи цукор? — запитав, мовби не знав.
— Цукор, — відповів старшина. — Хочеш, я тебе почастую.
— Та ні, не треба. Це я тільки поцікавився.
Але старшина вже розв'язував мішок. Відбатував на всю хлібину скибку і запитав у Антося, як він любить — вмочати хліб у воду чи їсти сухим. Антось подумав і сказав, що нехай скибка буде суха. Тоді старшина товсто посипав її білим-білим цукром і простягнув йому:
— Бери, їж.
Антось обережно, щоб не розсипати цукор, узяв скибку. І яка ж вона була смачна! Навмисне відкушував од неї потроху, щоб розтягти задоволення якнайдовше.
Старшина дивився, дивився, як він їсть, а потім зітхнув сумно і схилив голову. Мабуть, знову згадав про свого сина.
Коли Антось з'їв скибку і подякував, старшина навіть не почув.
"Задрімав, — подумав Антось. — Треба не відходити від нього, а то ще засне на варті. І на фронт не попаде. А там, дома, ждатимуть його, як оце ми з мамою ждемо татуся, і не діждуться…"
Набираючи кухлем води, Антось дзенькнув об відро: чи прокинеться? Старшина підвів голову. На печі заворушилася мати.
— Ну, як — наївся? — запитав старшина.
— Ось дивіться, — ударив кулаком у живіт Антось. — Як бубон.
— Що ж тепер — на піч?
— Ще встигну виспатись.
— Женіть його від себе, товаришу, — озвалася з печі мати. — Бо він, як ота сльота, прив'язне і не відчепиться… Антосю, ану марш спати!
— І побалакати не дадуть, — скривився Антось. — Тільки й знають: спати, спати…
— Нехай побуде, він мені не заважає, — заступився старшина, і Антось залишився біля нього.
Надворі завивав вітер, свистів у димарі, жбурляв у вікна снігом. Мати знову заснула. Міцно спали і бійці. Догоряла, скапуючи на стіл прозорими краплинами, свічка. А Антось усе ще сидів і слухав розповіді старшини, розпитував про різні міста, в яких той побував, про його сина — свого ровесника.
Свічка ось-ось мала згаснути. Не допомогло їй навіть те, що Антось весь час зіскрібав на столі застиглий стеарин і клав під гнотик. Старшина дістав з мішка другу. І саме тоді Антосеві чомусь дуже захотілося спати.
— Коли ж ви розбудите солдата? — запитав він. — Уже скоро й свататиме.
Старшина поглянув на сплячих, голосно позіхнув.
— Жаль будити, саме розіспалися. Я після обіду в сусідньому селі трохи здрімнув, а вони, бідолахи, з машинами тягалися… Ти йди лягай, — старшина, мабуть, помітив, що хлопця почали бороти дрімки.
— Ні, я не хочу, — бадьориться Антось, а сам усе поглядав заздрісно на піч.
"Еге, "лягай", — думав він. — Казав, що одному нудно на варті, сон бере. А зараз іще й натомився, так і справді засне".
Старшина і далі розказував цікаві бувальщини, але Антось уже слухав його неуважно. Йому тепер доводилося весь час змагатися з нав'язливим, невідчепним сном. Повіки якось самі собою злипалися, уже кілька разів він одвертався, щоб змочити їх слиною. Пив холодну воду, це також трохи розгонило дрімоту. Ждав, ніяк не міг діждатися ранку, коли встануть солдати. Боявся, що мати прокинеться і зажене його на піч.
Та ось, врешті, засіріло у вікні. Старшина вийшов з хати. Антось притулився обличчям до холодної шибки. Надворі світало. Вже можна було розгледіти високі снігові кучугури під тином, стовбури дерев у саду, горбату білу клуню.
Постоявши на ганку, покуривши, старшина повернувся до хати і був дуже здивований, що Антось іще Ті досі не на печі.
— І чого ти не спиш, ніяк не розумію? Та я на твоєму місці так би оце захріп, що й горобці з-під стріхи повилітали б.
Як тільки розвиднилося, старшина розбудив солдатів.
Вони довідалися, що він сам усю ніч вартував, — почали докоряти йому.
— Ну, чого ви, хлопці, на мене напалися? — удав з себе ображеного старшина. — І зовсім я не сам вартував. Та я і не витримав би, заснув! Ось хто допомагав мені, — поплескав він Антося по плечі. — Разом стояли на варті.
Потім надів йому свою солдатську шапку-вушанку, із зіркою.
Повісив через плече автомат.
— Може, скажете, не схожий на справжнього вартового?
— Ще й як схожий, — підтвердили всі.
Після того як бійці повмивалися, поснідали й зібралися в дорогу, старшина подякував матері за нічліг і Антосеві за те, що допомагав вартувати.
— А це твій солдатський пайок, — дістав з мішка й простягнув цілу хлібину й торбинку з цукром.
Антось вагався: брати чи не брати?
— Ну, чого ти соромишся? Бери, бери — не відмовляйся! Ти заслужив.
Коли солдати з старшиною вирушили в похід, Антось довго-довго стояв на воротях і дивився їм услід, доки вони й зникли в сніговій далечині.
Бабуся каже, що в нашому роду Зайчиків усі вміють запам'ятовувати і розповідати цікаві "житейські" історії, які вона називає по-своєму — придибенціями.
Не знаю, чи здатний на це я, але дідусь, тато, Петро і Василь справді уміють. Та ще й самі вигадують усякі смішні, сумні і повчальні історії, що схожі і на бувальщини, І на небилиці.
Ось хоча б і цього разу.
Наймолодший татів брат дядя Валерій, той, що на вертольоті літає, і його наречена запросили всіх своїх родичів до себе на весілля. Дідусь і бабуся, тато і мама вбралися по-святковому і нам з Оксаною наказали "причепуритися".
Я викупався в річці, одягнув модні білі штани, оранжеву сорочку з накладними кишенями і погончиками, взув нові кросовки. Тато навіть замилувався мною і пожартував:
— О, та ти, як нова копійка! Дивись, не дуже там крутись перед молодою, а то сподобаєшся їй, так і жениха на тебе поміняє…
Оксана теж вирядилася в найкраще, що в неї було; бабуся зав'язала їй на голові два великі голубі банти. Уже вийшли всі разом за ворота, як вона раптом подивилася на маму, щось згадала й зупинилася.
— Ідіть, я вас наздожену, — сказала й побігла назад, до хати.
Коли Оксана наздогнала нас і ми поглянули на неї, то тільки диву далися: обличчя її було напудрене рожевою пудрою, а у вухах сяяли різнокольоровими камінцями мамині кліпси.
— Ой лишенько! — ухопилася за голову мама. — І додумалася ж до такого! Не дитина, а чудо вселенське… Ходімо швиденько, я тебе вмию, щоб не соромила нас перед людьми!
Вона зняла з Оксани кліпси, вхопила за руку й потягла у ближній двір до колодязя умивати.
Тато тоді змовчав, нічого не сказав Оксані, лише головою похитав осудливо. А як повернулися увечері з весілля, розповів їй повчальну історію
ПРО КОТА В ЧЕРВОНИХ ЧОБОТЯХ
Це був звичайний кіт. Як усі коти. Але після того, як він почув казку про незвичайного кота — кота в чоботях, — захотів і сам таким стати. Він пішов до шевця і попросив пошити йому чоботи.
— Гаразд, — погодився швець. — Тобі які — чорні, червоні чи жовті?
Кіт подумав і відповів:
— Краще пошийте червоні. Їх одразу всі помітять.
— То, може, ще й на рипах або з веселими дзвіночками та блискучими шпорами, щоб і чули всі, коли ти йтимеш? — запропонував швець.
— О, це буде чудово! — зрадів кіт. — Зробіть, будь-ласка, все оте! Щоб і рипіли, і подзвонювали, і шпори на них блищали.
Швець зняв мірку з котових лап, і через три дні чоботи були готові. Не великі й не малі, саме на його лапи. Як і бажалося котові — червоні-червоні, і на рипах, і з веселими дзвіночками, і з блискучими шпора-ми-коліщатками, та ще й на високих закаблуках, з довгими й широкими, ніби в мушкетерів, халявками.
Коли кіт вийшов у нових чоботях на вулицю, то, зачувши їхній рип і передзвін, із дворів повибігали подивитися на нього не лише малеча-кошенята, але й дорослі статечні коти.
Раніше кіт любив удень подрімати на м'якій канапі чи на теплому килимкові або погріти спину десь на сонечку. Вночі завзято полював на мишей і пацюків у коморах і льохах та прогулювався з такими ж відчайдухами-котами, як і сам, по високих вузеньких карнизах і стрімких дахах будинків. Тепер же й сам змінився, й життя його перемінилося. Вдень, прибравши поважного вигляду, походжав у своїх чудернацьких чоботях по селищу, дивуючи його мешканців. Уночі, втомлений цілоденною мандрівкою, солодко відсипався.
Кіт так захопився тими мандрівками, що й одробити забув шевцеві за пошиті чоботи. (Він мав зловити в його майстерні мишу, яка поселилася там і вже не раз псувала шкіру й дратву). Однак швець сам нагадав котові про те. Якось він перестрів його на вулиці й мовив докірливо:
— Чого це ти, мурчику, не приходиш відробляти чоботи? Обіцяв же. Чи, може, став такий поважний, що мишей уже не ловиш?
Кіт зніяковів, почав виправдуватися:
— Ой, вибачте, будь ласка! В мене було стільки клопотів, стільки клопотів… Тепер прийду, сьогодні ж прийду, як тільки смеркне.
— Ну гляди! А то проклятуща миша цієї ночі знову нашкодила мені — погризла новісінькі заготовки, — зітхнув сумовито швець.
Того ж вечора після своїх мандрів по селищу кіт завернув до шевцевої майстерні.
Швець докінчив роботу й пішов додому. Кіт залишився. Ум'яв чимале кільце ковбаси, яким почастував його господар, потім обнюхав майстерню. Він знайшов у кутку під шафою мишачу нору й сів неподалеку від неї.
Минуло немало часу, але миша не вилізала.
"Невже знає, що я тут? — з досадою думав кіт. — О, серед них є такі, що добре чують наш дух. Їх непросто виманити з нори!.."
Та миша все-таки з'явилася. Вилізла зі своєї схованки аж опівночі, коли в будинку погасли вогні й запанувала тиша.
Кіт не поспішав кидатися на мишу, чекав, поки вона одбіжить подалі від нори, щоб напевно її зловити. А ще для цього йому треба було заздалегідь підготуватися до стрибка — прибрати зручну позу. Але тільки-но він поворухнувся, зарипіли чоботи, задзвонили на них дзвіночки, — миша налякалася і шурхнула назад У нору.
"Гм, утекла… — подивувався кіт. — Досі зі мною такого не траплялося, щоб якась миша або пацюк утікали з-під самісінького носа… Ну й гава, ну й розтелепа я!" — лаяв себе, що раніше не здогадався зняти чоботи.
І хоч кіт був майже певен, що налякана миша більше не наважиться вилізти з нори, проте все одно і далі чатував її, тепер уже знявши зрадливі чоботи.
І, виявилося, недаремно чатував, бо миша невдовзі знову вилізла. Вона за цілий день дуже зголодніла, і її і так манили пахучі крихти ковбаси, які залишилися на підлозі після котової вечері.
Цього разу він уже не випустив, таки зловив мишу.
Швець дуже зрадів, коли, прийшовши вранці в майстерню, побачив у кота в лапах шкідливицю.
— Молодець, мурчику, молодець! — похвалив він. — За таку послугу я тобі ще одні чоботи пошию, як ці зносиш.
Кіт добряче наївся смачної ковбаси, і йому не хотілося їсти мишу.