Може, вони й знову приїжджали (еге ж, напевно, що приїжджали, бачив, як одного разу несли в царські хороми в’язки хутра, таке тільки на Русі буває), та хіба побачиш їх за мурами цими. Відколи тут, ще ні разу з двору не пустили.
Не витерпів, запитав якось мимохіть дідка-варяга про слів і гостей руських.
— Забудь ти про них, не згадуй більше, — невдоволено відказав на те дідок. — Не дуже їм тут раді… Це ваш Олег, зборовши колись Царград, змусив данину давати Русі й приймати її гостей. Та Царград не забув про відплату за цю ганьбу. І коли своя рука до помсти коротка, то інша за дари знайдеться… Отож цькував потроху цар гостей ваших печенігами, а тепер час настав і зовсім їх позбутися…
— Позбутися? — мимоволі вихопилося у Векші.
— Авжеж позбутися. Їде днями василевс Роман до межі болгарської, зустрітися там з каганом печенізьким і намовити його, щоб порвав мир з Ігорем і всіма силами на Київ несподівано вдарив… Тобі ж нагода — супроводжуватимеш його, на землю ромейську подивишся…
ВТЕЧА
Ледве тримається на коні Векша. Не бачить ні городів-красенів ромейських, ні садів-зеленів розлогих, не чує дзвону церковного, захоплених вигуків людей, які шану складають цареві, путь його колісниці золотій квітами встеляють. Везе він присуд смертний отчині своїй та й собі заодно: бо як поневолить Греччина з дикими печенігами край, люд рідний, — як його, Векшу, оце зневолили, для чого ж тоді й жити.
Слово, одне б слово застережне кинути своїм! А де тому слову крила взяти, море, поля перелетіти?..
Диво дивне: відколи попав у полон, ні разу не видів Векша сну. А скільки вже часу минуло! Друге літо поневіряється на чужині. Йому ж так кортіло хоча б уві сні побувати вдома, глянути на своїх, погомоніти з ними. Та ось цієї ночі сон до нього, нарешті, таки прилинув!
Звечора Векша довго крутився, перевертався, голова гуділа, тіло нило, мов побите, лише опівночі задрімав.
…Чує, хтось торсає легенько, й над саме вухо шепоче знайомий, рідний голос:
"Тікаймо, поки всі сплять!"
Бере Яна Векшу за руку (долонька в неї ніжна, гаряча), виводить з намету. А там, надворі, уже світає. Глянув на дівчину — у віночку, простоволоса, така, як була в пущі біля Олегової могили.
Тільки-но вони ступнули на стежину, щоб майнути в хащі, бачать — на гілці стара недолуга ворона сидить. Повагом розплющує очі, каркає людським голосом:
"Пр-р-роданий, пр-р-роданий!.. Владар-р… ка-амінь твер-р-р-дий… Кр-р-раплі кр-р-рижані… пр-р-рикутий…"
І раптом, стріпнувши крилами, ворона перекинулася дідком-ва-рягом.
"Забудь ти про них! Кинь ту діву знадливу! Вернись до найсвітлішого, найбоголюбивішого василевса!.." — почав умовляти-веліти.
"Хто це?.." — питає Яна й боязко тулиться до Векші.
Він нічого не каже, тягне дівчину далі від дідка.
Пробігли трохи, чують: позаду крик, лемент. Озирнулися — за ними гоняться маври, ті, які на прийомі в царя були, в довгому одязі й з накрученими на голові рушниками. І піші, і на конях і на отих потворах горбатих, що шиї в них — гусячі, а голови — зміїні.
Втікати важко, бо зарості попереду наче розтанули і пустеля піщана, розпечена, безкрая простягалась перед ними. Та не зупиняються Векша з Яною, хоч і вмиваються потом, як водою, все біжать, біжать, побравшись за руки…
І нараз пустеля перетворюється в трав’янисте поле, а маври на печенігів. Свистять пеяеніги, вигукують, метають з коней волосяні петлі.
Векші пощастило ухилитися од їхніх петель, а от Яна попалася. Тоді він, згадавши, як колись урятував Путяту, кидається з сокирою, що якимсь побитом опинилася у нього в руках, до Яни й перерубує петлю так само, як тоді.
Яна біжить до Дніпра, де мають бути руські судна, кличе з собою й Векшу, але він ще одбивається, стримує нападників, щоб дати їй змогу далі втекти…
Ось вона вже зникла за прибережним горбом, і одразу ж звідти, од Дніпра, лунає тривожний поклик рога…
І тут сон його обірвався. Векша глипнув, чує — голосно гуде ратна сурма, розбуджуючи царську охорону.
Наче знетямився Векша, не пам’ятає, як сам вбирався, як коня порав-сідлав, як у доргу вирушали, — усе стоїть у нього перед очима Яна і кличе з собою.
О, недарма вона до нього в сні приходила! Серцем, мабуть, відчула, що йому тяжко, й прагла вирятувати з біди…
А може, то сама Русь кличе його до себе, втікати велить? Але де ті стежки, дороги, що додому ведуть?..
Хоча б хмара ото грозова, що видніється на обрії, насувала швидше, зливою своєю голову йому затьмарену освіжила, думку якусь рятівну в ній розбудила!
Та заклята, мабуть, ця сторона зрадливая, коли й хмара небесна її цурається, третій день ось на виднокраї стигне-синіє, а з місця не рушиться.
Аж вдивився ополудні — не хмара то — гори височіють удалині. Чи не ті це гори, про які Синко розповідав? Авжеж вони, і дідок-варяг казав, що цар зустрінеться з ханом біля межі болгарської. За ними, певно, й земля болгар починається. Ех, через них би тільки…
Калатає серце, дихання важке нагрудники крицеві розпирає, острах бере, щоб лице думки не видало.
В’їхали до підгірного селища. Цар із своїми дорадниками та служками в хорому високу, білу зайшов, охорона його ратна до річки попростувала. Розбрелися хто куди на лісистому березі, розсідлали, де хто схотів, коней, напувають, миють їх, самі досхочу купаються.
Одвів Векша свого коня подалі від гурту. Помив його, сам скупався, одягнув тільки сорочку та ногавиці коротенькі, до пояса меча приладнав. Присів і раз по раз на товариство крадькома позирає.
Врешті влучив мить — шмигнув у кущі, що розрослися над самою водою. Намацав каменюку, посидів трохи мовчки, потім жбурнув її в річку й закричав не своїм голосом, щоб рятували його. Раз… удруге…
Коли ратні кинулись бігти на крик, одрачкував з тих кущів у ліс, схопився на ноги і помчав куди очі дивляться.
"Нехай гадають, що я втопився, — гарячково билася в голові думка. — Прибіжать, побачать на березі шолом, нагрудники. А може, й кола на воді від каменюки ще не згаснуть. Довго шукатимуть, бовтатимуться в річці. А я тим часом далеко встигну втекти. Кінь не розкаже, він без’язикий…"
Все біжить і біжить, подиху не переводячи, аж доки ніч темна не настала.
Тут якраз під поваленими замшілими деревами яма з листям сухим торішнім лучилася. Зарився, немов їжак, меча в руці затиснув. Так і пролежав усю ніч, не випускаючи його. А як діждався ранку, зліз на сосну високу, видивився, де гори сині, й подався далі.
Іде, скрадаючись, прислухаючись, поміж деревами мовчазними, крізь чагарі густі продирається. Кожен шелест під ногою йому за шум-галас видається. Затріщить у хащах наполоханий звір, Векша й завмирає на місці. Та не звір той страшить його — людей лихих боїться більше за звірів. Проте зустрінеться з ворогом, добром вони не розминуться…
Отак і до гори добрів. Стоїть вона прямовисно, небо шпилем щербатим гризе, птахові хіба тільки на неї злетіти.
Так ось чим відгородилася од сусідів земля грецька!
Тільки не злякає його та гора високая, нізащо не повернеться в неволю осоружну! Ліпше вже загине тут, об каміння розіб’ється…
Пішов попід горою, придивляється, чи немає де хідника.
Раптом бачить — багаття погашене чорніє, біля нього струмок спадає з ярочка вузенького. Ярочок той кущами терновими притінений. Хоч і крутий надто, але дертися по ньому можна.
Збирається Векша на гору. Де об камінь обіпреться, де за кущ вхопиться, підтягнеться. Геть уже руки поколов. Але те його не спиняє, все вгору лізе.
Ось і ярочок кінчився, струмок під каменем зник. Вище осип піщаний жовтіє, ледь торкнися — сунеться.
Напився Векша води холодної із струмка, поповз осипом. На два кроки вгору вилізе, на один униз зсунеться. Задихався, упрів. Полежить трохи нерухомо, наче мертвяк, відпочине, та й знову руками-ногами гребеться по піску тому дрібному.
А коли переповз осип, озирнувся, то його ніби варом облило: осторонь під горою дими димлять, люди біля вогнищ метушаться, а він у них на видноті.
Помітили ті, руками махають йому, кричать щось, кілька до ярка побігло.
Як зацькований звір, кинувся Векша дертися по скелі стрімкій, тіла свого не відчуваючи. Пальцями, підборіддям у камінь впинається, за найменше стебельце-травинку хапається.
Оглянеться назад: урвище страшне, голова паморочиться. Зірвись у ту прірву, то вже більше рясту на землі не топтатимеш.
Вершина ж гори зовсім близько, не далі як на постріл з лука. Ще трохи, і його ніхто не дістане.
Але, мабуть, уже не зможе він видертися на неї. Така виснага тіло пойняла, що ні рукою, ні ногою не ворухнути, голова чманіє, в очах туманиться. Знову немовби сон почав йому видітися. Глядить на вершину, а там Яна, отець, мати, Путята маряться. Стоять вони, як живі, й кличуть до себе.
Застиг Векша непорушно, сльози гарячі, гіркі закапали в нього з очей. Невже гинути отут доведеться, отчини своєї, рідних не побачивши, не попередивши люд руський про небезпеку? Невже навіть всемогущий Перун, добрий Велес, ласкава ніжна Лада не поможуть йому? Чи, може, вони назовсім одвернули від нього свої ясні лиця?..
Напружився весь, хапнув на повні груди повітря і, наче кішка, за якою гониться скажена собачня, подерся на вершину. Сам незчувся, як на ній опинився.
Присів знесилено і якийсь час не міг втямити, де він, на небі чи на землі. Сонце йому лагідно світить, вітерець легенький в обличчя прохолодою повіває, чубом бавиться. Внизу скрізь ліси, далечінь синіє. Аж не віриться Векші, що він уже тепер на волі.
Глянув на себе — весь кров’ю заюшений. На пальцях нігті позламувались, з сорочки та ногавиць саме лахміття лишилося. Руки, ноги, спина — мов поперебивані. Впав би оце на камінь, сонцем нагрітий, і лежав би й лежав…
Та треба ж швидше тікати йому звідси, а то ще й погоня видереться на вершину.
З другого, болгарського, боку гора була вже не така крута. Але поки спускався вниз, то й падав, і скочувався, і на животі з’їжджав.
Як і на тім боці, під горою ліс густий поріс, дикий, неходжений. Багато дерев товстелезних повалено, вивернуто із землі. Лежать вони одне на одному, спорохнявілі, мохом зеленим покриті, коріння їхнє каракате, ніби чудовиська якісь, стирчить біля ям глибоких. Тиша навкруги, тільки вгорі листя шепоче, наче краплі дощові по ньому порощать. Навіть птахів не чути.
Пробирається Векша тим лісом у сутінках зелених, без стежок, без доріг.