На сірому асфальтованому квадраті юрмилися, жваво перемовляючись, люди. Шишига нерішуче зупинився, не знаючи, до яких дверей податись. До нього уже підходили:
— А ви що обмінюєте?
— Однокімнатну на Нивках.
Розчарована мовчанка.
— А що хочете?
— Однокімнатну чи двокімнатну в центрі.
— Ну...
Іронічне:
— Біля оперного — згодні?..
— Саме біля оперного і шукаю.
— Який швидкий! Однокімнатну в центрі...
— Та він жартує!
— Що він хоче?
— Однокімнатну в центрі на однокімнатну на Новогостомельській...
— Років зо два походить — знайде. Пам’ятаєте, зимою тут ходив довготелесий, з бородою? У нього двокімнатна на Відрадному, так уже виміняв на площі Толстого, оформляє.
— Ну, знаете, краще жити на площі Толстого у ванні, аніж на Відрадному у двокімнатній.
— Даруйте, це вже як для кого.
Шишига вислизнув з гурту і прочинив перші двері, які трапилися на очі.
— Ви уже знайшли собі обмін? — зупинила його на самому порозі літня жінка.— От щасливчик...
— Та ні, я тут уперше,— Андрій зніяковів: — Почуваюся першокласником.
— А на облік стали?
Шишига похитав головою. Нарешті він матиме інформацію, бо досі лише губив час. Вицвілі очі жінки молодо спалахнули: раділа, що має перед ким продемонструвати ерудицію у справі обміну квартир.
У реєстраторську була черга. Андрій прихилився до одвірка і жадібно слухав розмови. Ішлося, звичайно, про квартири. Однокімнатна, двокімнатна, сорок шість метрів, кімната в комунальній, з сусідами, а скільки у вас сусідів, шістнадцять метрів, у мене троє, але тихі, де б ми й хвалили своїх сусідів, як не в обмінному бюро... Хтось тихо засміявся, розмовляли тільки пошепки, ніби там, за дверима, ішла урочиста відправа чи засідав суд. Щось різнило цих людей від звичайних вуличних перехожих (смак перцю чи лаврового листу в супі, смак коньяку в чашці кави).
Двоє лисуватих працівників у темних піджаках із синіми сатиновими нарукавниками сиділи за письмовими столами реєстраторської. Шишига опустився на стілець і дещо флегматичним голосом сказав:
— Даруйте, я забув удома паспорт. Можна без паспорта?
Паспорт лежав у внутрішній кишені піджака, але з пропискою у Броварах.
— Ви в картотеку чи до бюлетеня?
Він не зрозумів.
— Ми випускаємо раз на місяць бюлетень, який продається в газетних кіосках. А ще маємо внутрішню картотеку.
"Бюлетень — це довго, а мені потрібно одразу, завтра, ні, ще сьогодні,— мізкував Шишига.— Та й зазирне раптом до бюлетеня хтось із конторських. Скажуть, міняє квартиру, якої ще не отримав..."
— Бюлетень — це пізніше. Мені поки що до картотеки,— відчув у голосі прохальні нотки, і це подивувало його: у складніших ситуаціях вистачало нахабства та певності, а тут губиться перед дрібним клерком.
Реєстратор дістав бланк, і він з насолодою продиктував колишню Петрову адресу, відомості про квартиру, а потім, що натомість бажає — однокімнатну чи двокімнатну в центральних районах, бажано неподалік від оперного. Андрій завважив легкий посміх на блідому обличчі службовця бюро.
— Пробачте,— Шишига змовницьки нахилився ближче, голос його тремтів од збудження,— а такий обмін у принципі можливий?..
— Різні обміни бувають. Іноді сам дивуєшся: і чого люди обмінюються? Ось, будь ласка, квитанція, сплатіть в ощадній касі. Якщо не встигнете до сьомої, прийдете завтра.
Я вибіг з обмінного бюро на бульвар і підтюпцем подався у бік найближчої ощадної каси. На вулицях було повно людей. Я наштовхувався на перехожих, вибачався, якщо встигав вибачитись, а то й мовчки чухрав далі. Я мусив усе оформити сьогодні, хоч і не міг пояснити собі, навіщо поспіх. І встиг. Повернув реєстратору квитанцію зі штампом ощадної каси, натомість одержав картку-перепустку і гулькнув до картотеки.
...З картотеки я вийшов останній, власне, не вийшов, а мене випровадив чоловічок у круглих окулярах з дротяною оправою: пробило сьому годину, картотека зачинялась. Глибоко вдихнув гіркувате повітря — почувався хмільним. У дворі так само товпилися і розмовляли про квартири, але я вже не міг дозволити собі тої розкоші: на мене чекали бібліотека і театр. Заточуючись, пішов з двору і все пришвидшував ходу, потім побіг навпростець, через Ботанічний сад.
Був тихий осінній вечір, у ярах Ботанічного саду гусли сутінки, гострі запахи лісової землі, прілого листя сколихнули мене. Я, жартуючи, клацнув зубами, звук був гучний і характерний, ніби зачинилася пастка з тугою пружиною, перехожі подивовано косували очима. Не протверезівши гаразд після мікроклімату картотеки, я п’янів знову, тепер уже од лісового духу.
Зовсім не пригадую, як полишив людну алею і скотився в урвище, де вже було поночі. Тіні та запахи дражнилися, і я гнався за ними попід молодим горішником та дубняком, ледь не наздоганяв і вже вільно, не стримуючи себе, клацав зубами. Почувався дужим, як ніколи, забув про втому, гасав із кутка в куток Ботанічного, завбачливо обминаючи освітлені алеї. Я був ніби в загоні, за огорожу якому слугували лискучі, під парасольками ліхтарів, стрічки асфальту. Раптом наполоханий дівочий вереск перетнув мені дорогу, я завмер під вільхою і лише згодом наважився визирнути. У присмерках я бачив, здається, краще, ніж удень. Двоє, він і вона, сиділи на лаві, під крутосхилом. Вона обвила йому шию і тремтячим голосом сказала:
— Там хтось є. Я боюся. Ходімо звідси...
— Дурненька... У саду ще повно людей, хтось і тут швендяє. Що нам до них! Ти любиш мене?
— Люблю...
Яке там кохання, скаженів я в темряві, самі літературні штампи, що їх начухрали з книжечок людці, є лише бажання і невтолена пристрасть! Не стримався, щось лихе закричав: з моєї широко роззявленої пащеки вихопилося гарчання. Чорною поторочею проскочив я повз скоцюблених од страху закоханих і з розгону вигулькнув на залитий білим світлом асфальт. Лише тут я прийшов до тями, поправив краватку, обтрусив землю з колін і поспіхом майнув з-під здивовано-наполоханих людських очей.
Було десять хвилин на восьму, часу для академічної бібліотеки замало, я міг ще встигнути до студентської читальні, у зал періодики, але там легко зустріти Великого Механіка. "А втім, може, він із своєю Льолькою тішиться безхмарним сімейним щастям",— подумав іронічно. На крайній випадок, щось вигадаю. Скажу, що за його прикладом закохався і поспішаю на побачення. Я вибіг на Володимирську і пострибав по крутих сходах університетської бібліотеки угору.
...Коли за чверть години я вертав назад, насмикавши з останніх номерів спортивних газет чужих думок про перспективи футбольних команд у нинішньому сезоні, аби було з чим стати завтра перед очі Георгія Васильовича, побачив раптом між другим і третім поверхами бібліотеки Великого Механіка, що замислено плуганився назустріч. Я блискавично заналізував ситуацію і, не випускаючи поруччя, що його міцно тримався тепер на гранітних крутосхилах, метнувся угору та припав за виступ стіни. Юрко пройшов мимо і зник за дверима читальні для науковців. Я з полегкістю передихнув і залишив бібліотеку: тільки й було часу, аби добігти до оперного, узяти квиток і зайти до театру.
І раніше, до Харланової загибелі, Шишига зрідка навідувався до оперного. Квиток брав найдешевший — на балкон. Там було порожньо, хіба кілька студентів бовваніло над червоним бар’єром. У першому антракті він бродив порожнім фойє, між колон, полохаючи по кутках молодят, що цілувалися. У другому антракті сходив на поверх, де буфети, і випивав п’ятдесят грамів коньяку, закусуючи шоколадною цукеркою. У Голосієво повертався з відчуттям, що недільний вечір провів приємно.
Сьогодні дешевий квиток на балкон не годився — Андрій купив найдорожчий, у середні ряди партеру. У фойє вже було безлюдно, оркестр грав увертюру. З першими музичними акордами Шишига вчув запах ковбаси. Запах наплив з другого поверху. Андрій піднявся по сходах і побачив у буфетній вітрині бутерброди з ковбасою. Лише тепер відчув, як зголоднів. "Загорніть п’ять бутербродів,— невимушено сказав буфетниці, ковтаючи слину.— Ні, сім,— додав поспіхом,— нас семеро..." У кутку фойє, за колонами, тремтячими од нетерпіння, пальцями розгорнув папір, ковтав бутерброди, майже не жуючи. З останніх двох злизав ковбасу, а хліб викинув у смітницю. Аж тоді почелепав до зали, ступаючи важко і сонно.
У залі було шумно — аплодували оркестрантам. Під той ляскіт я прошмигнув на своє місце і зручно вмостився у кріслі. Оркестр знову заграв. Поповзла угору завіса, оголивши картонні дерева, хащі, тюлеві тумани — сьогодні, як ніколи, я був тверезий і не колінкував перед жалюгідною ілюзією, що її сплели руки декораторів. Я заплющив очі, у партері було тепло і присмерково. До антракту — хвилин сорок, я міг трохи спочити після напруженого дня. Солодке забуття напливало на мене. Я не спав, але й не реагував на зовнішні подразники, як сказав би Великий Механік, перенапружені нерви розслабилися, шлунок спокійно, діловито перетравлював вечерю. Я прислухався лише до його приємної роботи, раз по раз різко повертаючи убік голову та клацаючи зубами. Це був інстинктивний рух поза моєю волею, я і завважив його, коли відчув на собі здивовані погляди сусідів.
Відгорнув сіру пелену, що оповила мене, і побачив голі плечі жінок у відблисках з оркестрової ями, голови глядачів, наче пні на просіці, крижану гірлянду люстри, яка звисала зі стелі, і обличчя, в присмерках наче підсвічене місяцем латаття на воді. Я знову заплющив очі — утома брала своє. Але тепер я не міг відмежуватися од музики, що підступно тривожила приспану свідомість, а то зненацька нападала, баламутячи мене картинами свавільними, дивними.
То видавалося мені, що я у пущі — тьмяній, вогкій. Десь угорі шумить верховіття дерев, а тут — сумирний затишок. Я лежу у заглибині, що її сам вирив під поваленим грабом, і так мені добре, як не було вже давно, а може, й ніколи. Гомін лісу навіває дрімоту, я радо віддаюся її пестощам. Раптом вихор злих, приголомшливих звуків падає на мене, тривожно голосить флейта, похмурі акорди струнних, десь далеко на узліссі сурмлять пересторогу сурми, і вже дрібно рокоче барабан у глибині оркестру; він доносить людський дух, запахи заліза і пороху, м’язи мої напружуються, я шкірю зуби і деру кігтями лаковані бильця крісла, сурми звучать усе ближче, вони кличуть до борні за життя, я схоплююся на ноги — і цієї миті мене люто штовхають у спину:
— Врешті-решт, ви ж мені заважаєте...
— Та він п’яний, хіба не бачите? — злий шепіт із сусіднього ряду.— І навіщо п’яних пускають до театру!
Я отямлююся, сиджу рівно, статечно, але за якісь хвилини тепло і присмерки знову вколисують мене...
Розбуркали мене остаточно гучні оплески, що нагадували постріли під зеленим склепінням лісу.