Не погубіть же козацької слави!
Але козакам не треба було нагадувати про козацьку славу — вона була тут, вони самі творили козацьку славу, і сотня козаків на передніх окопах вся полягла разом з славним своїм сотником Дрозденком, не покинувши й на крок окопу. Люто б'ються козаки й по других окопах. Дорогою ціною оддаючи своє життя; не зважають вони й на те, що замок від бомб зайнявся. Гасять вони пожежу і б'ються одночасно.
Багато полягло вже навкруг Манастирища ляхів, але ще у них сила велика, і Богун зрозумів, що задавлять вони козаків, бо вже вдерлися в окопи. Разом він помітив, що Чарнецький пригнав уже під стіни всі до останнього полки і що табір у нього порожній. Умить Богун скористувався з цього, і доручивши військо Довбні, сам з тисячою козаків вибіг пазад замку на поле і, оббігши польське військо стороною, ускочив у їхній табір і підпалив намети та скирти сіна.
Поки тягся цей пекельний штурм, Влучко робив своє діло: вибивав на вибір ворожих ватажків. Аж ось очі старого запорожця заграли лютим вогнем: він углядів на окопі з піднятою шаблею у руці самого Чарнецького. Мить одна... бризнула тятива жалісно заголосила стріла, і впав Чарнецький, залившись кров'ю: стріла пробила йому обидві щоки, пройшла крізь рота й зачепила язика.
Вхопили поляки свого гетьмана, витягши йому з рота стрілу, і понесли на руках до табору, але табор уже горів, а поміж польських наметів, мов вітер вихопився Богун і вдарив на поляків, що були побіля окопів, ззаду. Вжахнулися поляки, не маючи майже нікого з привідців, і мов отара овець, кинулися у розтіч, лишивши козакам у своєму таборі все награбоване по Брацлавщині добро.
Чарнецького вони вспіли таки покласти на воза і повезли у Польщу, а всіх останніх, більше трьох тисяч, поранених покинули на волю козаків. Всього вигубив Богун під Манастирищем вісім тисяч поляків, сам же стеряв козаків всього кілька сот душ.
ХІV
Богун гнав решту польського війська через усю Волинь і знову зробив Україну вільною од ляхів, але скоро на заході сонця почали збиратися чорні хмари. Король польський Ян Казімір, побачивши, що сам України не здолає, став до спілки з Волошським господарем та Семиградським королем і тепер сам ішов з великим військом на Поділля, а зза Дністра туди ж сунулися волохи й Ракочій Семиградський.
Довідавшись про те лихо, Хмельницький знову звернувся до хана за поміччю і з тим же звернувся й до турецького султана. Султанові не до вподоби була спілка волохів з поляками, і він звелів ханові йти на поміч Хмельницькому.
Хан зібрався неохоче і в розмові з Мариною ремствував на українського гетьмана.
— Шість років уже, — говорив він, — як через Хмельницького я не знаю спокою. Виходить справді так, наче я на послугах у гетьмана. Час уже скінчити з цим.
— Друже мій! — умовляла хана Марина. — Це, ж тобі такий гарний випадок, щоб оддячити королеві за Берестецький сором! А то ще вороги твої заберуть собі у голову, що татарська міць унівець повернулася!
Але ханові не так то кортіло піднімати свою славу. Він тепер прийшов до думки, що вже час зовсім порушити спілку з Україною, бо за ці шість років, що він не брав з неї ясирю, невольники у Криму і по всій Туреччині дуже подорожчали. Міркував він, що, ставши тепер до згоди з поляками і набравши на Вкраїні добрі гурти бранців, він може мати велику користь.
— Тепер, Газізю, — сказав хан з посміхом, ціна на славу поменшала. Тепер гроші важуть більше за славу.
— Невже все можна цінувати на гроші? Ну, наприклад, за скільки б ти продав мене, коли б знайшовся покупець?
Іслам засміявся і, притягши Марину за руку, посадив її до своїх ніг на подушху.
— Ах ти, моє блазенятко! Продають тільки те, що самому непотрібне, ти ж дорогша мені над усе на світі... ти втіха мого життя, і коли б не ти, яке б воно було сумне...
— Чи справді ж ти так мене любиш?
— Я ніколи не гадав, що можна так любити жінку, як я тебе люблю.
— Ну, так я певна — ти візмеш мене на війну, як і той раз?
Хан почав одражувати їй те. Він боявся, що Марина буде йому заважати у тій справі, яку він надумав.
— Чи годиться ж тобі, Газізю, їхати? Заходить осінь. Треба сподіватися, що й всю зиму доведеться пробути у поході. Де ж таки тобі поневірятись у наметі. Мені й той раз шкода було тебе. Скільки ти лиха зазнала! Це було б себелюбством з мого боку, коли б я тепер взяв тебе у поход.
— А мене так вабить ще раз побувати на рідній Україні, — сумуючи говорила Марина.
Ці слова були ханові дуже неприємні, і він насупив брови.
— Годі тобі вже про Україну марити думками! Де ж твоє кохання до мене, коли тобі досі Україна рідна, а не Крим. Вже чотирі роки, як ти мені дружина, і час тобі звикнути до того, що ти правовірна і татарка!
Марина зблідла на виду і встала з подушки. Ніколи в світі вона не буде татаркою й бусурманкою, як ніколи не забуде й своєї рідної України. Схвильована вона залишила цю розмову, маючи надію, що згодом вона таки умовить хана взяти її з собою.
Надії Марини не справдилися. На цей раз хан уперто одмовив їй у її домоганні. Восени він вийшов з ордою у поход, зовсім не взявши гарему.
ХV
Одночасно з ханом вийшов з Чигирину в поход з дванадцятьма полками козаків і гетьман Хмельницький.
Наближалася осінь. Україна була вкрита копицями, складеними з снопів покошеного хліба. По коліру копиць ще знать було, де складена червоно-золота пшениця, де жовте жито, а де срібно-жовтий овес. Зайшла саме возовиця і по царині було чимало людей з возами.
— Дивись, яка курява на сході! — гукнула з воза жінка до свого чоловіка, що подавав на вилах їй на віз снопи. — Чи не татари йдуть, боронь Боже!
— Хіба татари зі сходу йдуть? — обізвався чоловік придивляючись. — Певно козаки з Чигирину.
Хмара куряви наближалася і скоро зза кряжа виникло велике комонне військо.
— А он і з заходу курява! — скрикнула жінка, показуючи на захід. — Матінко! Оце ж пропали ми, бо з заходу певно ляхи та тут будуть битись з козаками.
Чоловік заметушився, запрягаючи волів і поїхав геть далі од шляху.
Зі сходу наближалося козацьке військо. Чепурне те військо і на добрих конях, всі козаки, як один. Ідуть сотня по сотні, полк за полком, коливаючись та виблискуючи на сонці гострими списами. Попереду сам Богдан Хмельницький їде на буланому, оточений пишною старшиною. То іде він походом на Поділля, аж до Дністра, бо туди наблизивсь і став під Жванцем з великим військом його ворог, король польський, а за річкою біля Хотину стали його спільники — волохи й угорці.
Побачив гетьман, що на зустріч наближається військо, і здивовано приглядається. Розглядів він і те, що попереду того війська їде віз, а на возі щось чорне лежить...
— Панове, — звернувся гетьман до старшини, — що воно таке?
Полковники, хто був з молодчими очима, вже розгляділи, що те чорне була труна, і догадалися, що то везуть тіло гетьманського сина Тимоша, але ніхто не хотів того сказати уголос.
— Тиміш!... Тиміш! — з розпачем скрикнув нарешті гетьман.
Хмельницький мав уже звістку, що у бойовищі з ляхам й волохами під Сочавою Тимоша було тяжко поранено, і тепер, розглядівши труну, зразу догадався, хто в ній.
— Сину мій нещасний, любий! Надіє моя!
— Не побивайся, гетьмане! — кажуть полковники. — На все Божа воля.
— Слава Господеві! — скрикнув гетьман опанувавши собою. — Славлю Господа, що мій син помер, як козак, і не дався ворогам до рук!
Гетьман зліз з коня. Зійшла з коней і вся старшина. Військо козацьке спинилося. Всі поскидали шапки. Віз з труною наблизився, з позад війська надійшли попи і заспівали "вічну пам'ять". Пішов з кадила синенький дим і розвівався по вільному повітрі. А в повітрі над труною весело щебетали пташки, байдужі до людського горя.
Поцілував гетьман труну свого сина.
— Рано ти, сину мій, ліг спочивати. Попередив свого старого батька!
Вклонився до землі гетьман і рушив з військом далі, щоб захистити Украіну від ворога.
Поблизу Жванця Хмельницький сполучився з ханом і щоб вигубити польське військо, порадив ханові послати загони на Волинь та Галичину, щоб, перетяти королю шляхи до Львова та Варшави.
Порада гетьмана була влучна, і через який час у польському війську почало вже не вистачати харчів, а тут ще надійшли морози і польські жовніри почали мерзнути й гинути. Військо польське скоро почало ремствувати на короля й хвилюватись, а далі кинулося ватагами розбігатися. Спільники Яна Казіміра теж пішли до своїх домівок у Волощину та Угорщину, і король опинився у скрутному становищі.
У початку грудня, Хмельницький почав умовляти хана, що саме тепер час вдарити на поляків, але саме тут король, знаючи свое кепське становище, почав перемовлятися з ханом про згоду. Ханові того тільки й треба було: він взяв з короля сто тисяч червінців і зрікся своєї спілки з козаками й Хмельницьким.
Таким чином гетьман з козаками лишився сам поміж двома великими ворожими таборами і мусив потайно одвести козацьке військо далі од зрадливого спільника, а через кілька день зовсім пішов з Поділля за Буг.
Богун не дійшов з гетьманом до Бугу і повернув до своєї Винниці, але скоро до нього надійшли звістки, що татари палять села й беруть людей у неволю. Полковник кидався з своїм полком в усі боки, розганяючи татарські загони і визволяючи невольників, але мало що йому пощастило зробити, бо вся татарська орда у сто тисяч коней, розпорошилася по Поділлю й Побужжю, мов сарана.
Великий плач і стогін стали по Поділлю: татари ловили молодих дівчат та молодиць, парубків та чоловіків, в'язали їм за спину руки, прив'язували одного до одного і так гнали до Криму.
Тяжко зажурилися Богунові товариші, бачучи навкруг себе руїну.
— Тепер загине Україна — говорив Довбня. — Немає їй захисту ні з якого боку. Скрізь вона оточена ворогами.
Проте Богун з ним не згожувався.
— Ліпше знати, що навкруг у нас вороги, аніж мати за плечима таких спільників, що потайно кидаються на тебе тоді, коли тобі найбільше скрутно.
Так говорив Богун, і хоч болів серцем за долю Украіни, але радів, що нарешті Україна не має лукавого спільника і буде покладатися тільки на свою силу.
ХVІ
Тяжкі думи гнітили душу гетьмана, коли він вертався з під Жванця.