Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.
Гордій Байда кліпнув очима.
У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:
— І сьогодні, мабуть, не піде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене — й вухом не веде.
Гордій Байда штовхнув його ногою:
— Ану вставай, гуляко!
Ілько щось буркнув і повернувся до стіни.
— Гудок уже був, чуєш!
— Нехай собі гуде, а я не піду.
— Чому?
— Не піду.
— Ільку!
— Одв'яжіться. Сказав не піду — і не піду!
— Може, в нього голова болить, — вставила Харита, готова вже захищати його від батька. — Болить голова, синку?
— Не ваше діло!
Гордій Байда засопів, як над важкою грудою вугілля. Ще б хвилина — і він розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:
— Це він спросоння. Ти не турбуйся, він піде.
— Щоб ти мені його вирядила на роботу, — під давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сірі жовна. — Розпаскудила хлопця!
Насупивши брови, Гордій Байда надів шапку і, за звичкою знявши з стіни обушок, пішов з хати.
— Хоч би ж хліба вкусив…
Байда навіть не оглянувся. Напосідлива думка за всяку ціну стати знову на роботу підганяла його на шахту.
Гора породи, ховаючи в тумані голову з тьмяним вогником на лобі, пломеніла зеленкуватими і жовтими язиками і курилася димом. На копрі ворожили шпицями шківи, а з паровичні вихоплювались білі клубки пари й обволікали чорні будівлі. У світлі електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюплені постаті шахтарів. Гордій Байда заздро стежив, як вони заходили до лампової, збиралися купками, йшли до кліті. Їхні лампочки в сивому тумані миготіли, мов світлячки в лісі. Звиклим вухом він ловив сигнали, брязкання залізних дверець і навіть крізь товсті стіни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гриміли по естакаді. Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта забрала у нього молодість, мокрі вибої виссали з нього силу. Він не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байді тепер усе тут стало дорогим і привабливим. "Ти ще не здумай мені швендяти по шахті!" Почуття образи стискало йому серце. "Сивокіз мені заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мітлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!" І Байда, що надумав за ніч піти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до воріт своєї шахти. "Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокіз, тільки не радійте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тільки світу, що в вікні".
Сердитий і грізний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвір'я.
Довкола, в сірій імлі, валялися заржавілі вагончики, залізні труби, купи битої цегли, затоптані в багно шматки линви. Раніше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очі, як щось дороге і звикле, без чого й життя ставало немислиме.
Побачивши Байду, шахтарі спочатку зиркали на вартового, що куняв біля контори, потім з іскорками цікавості в очах і з посмішкою на чорних губах підходили до нього й замашисто тиснули йому руку:
— Байда! Повернувся! Ну що там?
— Скоро прийдуть наші?
— А то вже терпіти не можна!
У голодних очах тремтіла надія, що, може, хоч він, Байда, скаже нарешті, доки ж їм ходити в ярмі з гетьманськими й німецькими занозами.
Гордій Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати інших, а самому говорити про політику. І не тільки говорити, а й повчати людей. Він розумів, що не Семен Сухий, а партія доручила йому вести агітацію. Пригадуючи, що і як говорив у в'язниці Троян, затинаючись і червоніючи, як школяр, почав:
— От пишуть про Червону армію в газеті. — Він дістав з кишені вже потерту газетку, відкашлявся й почав з Архангельська.
Коло шахтарів збільшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарі душили в долонях кашель, який рвав їм груди.
— А взяти не можуть, — продовжував Байда, вищий за всіх на цілу голову. — Не можуть, в народі сила прокинулась. Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції.
— Ото й нам би треба.
— Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.
Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.
— Якби в нас менше було шкурників. А то як що — "мовчи та лиш". Максим Мостовий уже казав: "Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили".
— Бо Мостовий правильну лінію веде — більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема — до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?
Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:
— Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?
— Хіба такого приймуть! — сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. — Вони бояться більшовиків, як вогню.
Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:
— Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики — роботи усім тоді вистачить!
Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.
— Ти ж навідуйся до нас, — говорили шахтарі. — Може, дещо почуєш. Правда — вона як джерельна вода.
— Ой, каламутять її попсуї! Був один такий у тюрмі.
Вийшовши з двору, він звернув у степ. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Він відчував, що в його житті от зараз трапилась якась зміна. До цього часу він був просто собі звичайний, хіба що з волячою силою, вибійник, а зараз уже на нього, на Гордія Байду, звіряються люди, просять поради.
Він розправив завжди похилі плечі і, може вперше, випростався на весь свій зріст. Гаряча кров заструмила по жилах.
— Байда ще покаже вам! — погрозив він кулаком, обернувшись до контори. — Пам'ятатимете Байдів!
На скошених нивах жовтіла прошита срібним павутинням стерня і ніжно хрускала під важкими підошвами постолів. По черствих обніжках у сухому бадиллі шарудів вогкий вітер. Де-не-де, розплескані дощами, сиротливо чорніли покинуті копи. Господар їх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю і, може, десь стоїть зараз на кордонах Радянської Росії або пробивається в приволзьких пісках на Царицин, а може, і в Сілезьких руднях копає для німців вугілля. Сухими струпами на степу сиділи селянські шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небі тяглися ключі журавлів у вирій.
Гордій Байда поминув збойку й попростував до шахти, що обгорілим пеньком чорніла на зеленому полі. З околишніх рудень уже більша частина припинила роботу. Занедбані шахти тепер без затрати великих коштів економічно були невигідні для експлуатації. Непевні сили гетьманських багнетів, власники тільки спродували німцям великі запаси вугілля з-під естакад і припиняли роботу. Там, де робітники були і вірили в повернення радянської влади, ще працювали помпи, а там, де залишалися лише діти та старі, шахти безборонно заливала вода.
Шахта № 8 була стара, маленька й занедбана, а тому ледь животіла.
— Ти найматися? — спитав його десятник.
— Найматись.
— А в Калинівці хіба набридло?
— Багато будеш знати…
Десятник прищурив очі:
— А ти думав, тут ще не знають? Я тобі от що пораджу, Гордію: катай у другий район, а тут і не пробуй.
Гордій Байда насупився:
— Гриць Духота у вас?
— Ще тримається. Ну, розкажи, що там — скоро наші повернуться?
Байда запитливо глянув у його примружені очі. Десятник посміхнувся:
— Кажи, кажи, не бійся.
— Нехай вороги нас бояться. Я не з полохливих!
Як і в себе в Калинівці, так і тут Гордій Байда спочатку говорив, що чув, а далі — й що думає сам. Надійшов ще один шахтар і, одкривши рота, мовчки прислухався до їхньої розмови, потім підступив ближче. Скоро довкола них було вже чоловік десять робітників, що працювали на поверхні. Десятник зустрічав кожного примруженими очима, ніби бажаючи просвітити наскрізь… Коли зашкутильгав до них артільник на перебитій нозі, Гордій Байда почув, як десятник застережливо смикнув його за полу. Він притишив голос, а потім і зовсім замовк. Збуджені слухачі, шукаючи причини, обернулися назад і помітили чоловіка з перебитою ногою.
— Винюхувати йде.
— Пасеться, чортяка крива!
— Ану притримай його!
Кочегар почав засукувати рукава, але артільник, боязко озираючись, уже поспішно шкутильгав назад. Гордій Байда виждав якусь хвилину й закінчив:
— От і нам треба. Самим треба братись. Власть і програма більшовицька гарна: за всіх бідних дбає.
Те ж саме запитання, що й у Калинівці, почув він і тут:
— А чи ж скоро?
— Та вже недовго чекати. Як тільки буде сигнал, щоб усі, значить, разом…
Від кого мав бути цей сигнал, він не знав і вийшов із кола з рясним потом на жилавому сірому обличчі. Хто знав його раніше, задоволено посміхнувся. Інші перепитували.
— Хто це?
— Хіба не бачиш? Більшовик якийсь.
— А такий же шахтар, як і ми.
На нього тепер дивилися з особливою пошаною.
— Ми теж тут не сидимо без діла. — І шахтарі кивають на свого десятника Омеляна.
Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважність і за гострий язик. Він умів до ладу вкинути слово, де треба, висміяти шкурників. Духота носив кепку на самій потилиці, а в оголених по лікті руках у нього завжди був який-небудь інструмент. Зараз він тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном. Духота привітно посміхнувся, і вони потиснули руки, як приятелі після довгої розлуки.
— Максим Мостовий хотів вас бачити.
— Уже влаштувався на роботу?
— Роботи в нього вистачає, та тільки життя собаче: ховайся день і ніч.
— А де ж я його побачу?
— Ви збойку знаєте, ту, що німця вкинули?
— Ну то що?
— Навідайтесь туди завтра надвечір.
Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими коліями.