же ви дійдете до неї, коли розбудите, роз куражите її?! Коли вже вона запанує, засяє над миром, коли вже покаже ціль битія?.. Колись... колись, а тепер?.. (Помовчавши.) Бідні существа!.. Який смисл в битії має ваша нажива?.. Задля чого ви так топите один другого, так унижаете величіє природи, поганите святість її?.. Задля чого ви живете?..— Задля зла, задля лиха другому?! Чого ж так жить?! Чого обременять землю собою?! Тяжко, тяжко... (Помовчавши.) Ні, правдо, ми тут нічого не зробим, нам не дають сили, нас топчуть... Що ж нам робить?.. Дивиться в безсиллі на панство неправди і зла?! Дивиться і страдать?! Ні, як уже так, то... не стоїть жить... Не стоїть... Коли вже нас топлять Саврадими Сковородиновичі, коли вже на нас виїжджають станові, то... буде вже... буде... Ходімо... Ходімо" правдо, скоріше. Діду!.. Діду!.. Ідіть сюди!
Голос Га, чого?.. Іду!
ЯВА 8
Семінарист і Явтух. Яв т у х (ідучи). Га, чого?..
Семінарист. Принесіть мені, будь ласка, з хати револьвер.
Явтух. Що?.. Який равовер? Семінарист. Те, що стрілять... Знаєте? Явтух. Те, що, мовляв, стрілять?.. Те знаю. Ось зараз. (Пішов.)
ЯВА 9 Семінарист сам.
Семінарист. Ще, ще хвилин декільки, і я в загробнім невідомім мирі!.. О боже!.. Де той мир?.. Що там?., панство, муки,— ціль битія?. А може, те, що до рожденія — небитіє?! (Подумавши.) Ні, вже що не буде, а тут зоставаться не стоїть... Не стоїть безцільно мучиться в неправді... Прощай, прощай... Як же проститися з бідними родителями, з дорогим Петею, своїм єдиним вірним другом... (Подумавши, бере папір і перо в руки.) Що їм написать?.. (Пише дві записки — яке времня мовчки, а яке балакаючи.) Ох, родителі... дорогі родителі... прощайте... навіки прощайте... Не побачу вже я вас... не побачу ніколи... Минуло... Ех, жизнь, гірка жизнь!.. Що мені пожаліть, що згадать в тобі?.. Дітство, одно дітство!.. Ех, золоте дітство, куди ти полинуло?.. Куди занесло ту без-заботність, ту безжурність, з якими я бродив тоді по лісах, по лугах... з якими зривав і пахав цвіточки... ловив метелики... слідив і слухав птичок?! Де місячні ночі?.. Де Галя?.. Де Петя?.. Минуло все-все... Одна могила не минула і... не мине... Прощай, прощай... (Написавши, дивиться в записки.) О, що ж це я написав?! Це вже я прощаюсь?! Іду в могилу?! В страшну, вічну могилу?! (Подумавши.) Ще ж рано!.. Ще, може, трапилась би яка несподіванка, ще, може, я виліз би з неправди, ще, може б... (Подумавши.) Ні, не ждать уже мені нічого... Не вилізе вже з грудей гадюка людської неправди... Не вилізе.... (Подумавши.) Хіба б підождать, поки вже вона доссе мене... поки... А як ще довго буде ссать?! А як ще довго буду мучиться?! Ой, що робить?! (Думає; чути весільні співи.) Хіба б Явтухові прочитать ці записки?.. Прочитаю... може, він пойме... Може, ще мені не судилося вмирать... Може, одвола од смерті... А ні, то — прощай... так і буть!..
ЯВА ю Семінарист та Явтух.
Явтух (ідучи, показує револьвер). Ось, мовляв, те, що ви казали... А там, у вучителя в садку, такі співи!.. Чуєте?.: Бо* храни!.. Там, мовляв, баришні та паничі кашу варять... Там, бо* храни...
Семінарист (бере револьвер). Там жизнь, тут смерть!.. Слухайте, дідусю, я вам прочитаю оці записки, щоб знали, кому їх оддавать... Так слухайте.
Явтух. Е, я, мовляв, слухаю.
Семінарист (читає.) Дорогі родителі!.. Неправда однімає в мене жизнь, но ви не журіться, не плачте за мною. Я тут, окрім нещастя, не кидаю нічого; я тікаю від його в той гарний мир, де на престолі слави панрвито возсідає і всім правує великий цар вселенної; де вічно цвітуть і пахнуть дивні сади; де безпереставу співають світрзарні ангели!.. О дорогі родителі! Як там гарно! Я там буду панувать, буду й вам готовить панство!.. Радійте, що у вас буде ходатай в тому дивному мирі!.. Радійте... Не журіться!..
Явтух шукає в кишені люльку і мне тютюн.
Мене поховайте рядом з Галею, і... хай Оверко Васильович знає, що я перед ним не винен ні в чім. Домовину мою.повийте цвітами, постіль мені помостіть із цвітів, щоб і там вони мені, пахли, щоб і там мені легше було на, їх спать... Могилу мою обсадіть липами, калиною, вишнями, щоб було чути говір вітра, співи птаства і... залицяння місяця... Цілую вас, безцінні родителі... зоставайтесь з богом... До веселого, поба-^ чення в раї! Вася. (До Явтуха.) Ви й не слухаєте мене!.. Готовите люльку?..
Явтух. Е, я, мовляв, чую, слухаю. (Креше вогню й закурює люльку.)
Семінарист. Ну, слухайте другу. (Читає.) Дорогий друже! Тоді, як ти будеш читать оцю записку, те серце, яке так тяжко билось над нею, те серце, яке так тривожилось неправдою і мировими запросами,— буде заспокоєне... і заспокоєне буде навіки!.. Ті очі, які так жалібно блищали над некз, будуть скаламучені і закриті... і вже не одкриються подивиться на чарівні картини природи!.. Прощай, любий друже!.., Я лаштуюсь в страшний мир небитія!.. О Петя, як тяжко!.. Як страшно!.. А треба лаштуваться... Гинуть безцільно, безкорисно в цьому мирі неправди не стоїть. Прощай!.. Прощай, і якщо остаєшся вірним моїм другом, то не заг бувай мого короткого битія: згадуй мене в літні місячні ночі, при співах соловейка, згадуй в свіжій зелені ліса, в пахучім морі луга... і якщо задля тебе нетрудний буде довг дружби, то навіщай першевременне місто мого вічного покою, і я тобі буду осміхаться звідтіля тайною загробного мира... Прощай, бо вже злипаються очі вічним сном... Прощай, дорогий друже!.. Прощай навіки, навіки!.. Василь Симоновський. (До Явтуха.) Нате, дідусю, віддасте ці записки?..
Явтух. А віддам, та тільки я, мовляв, чув, а не второпав — кому...
Семінарист. Не второпали!.. Ну, так (запечатує одну записку в конверт і надписує адрес) оцю вкиньте в поштовий ящик, а цю віддасте батькові та матері моїм... Тільки не зараз, а тоді, як засну... Вони будуть ось на столі... Розумієте?..
Явтух. А розумію... Це, мовляв, второпав...
Семінарист. Прощайте ж!.. (Цілує його.) Оставайтесь з богом...
Явтух. Ги-ги-ги!.. Іч!.. Ти ба!., мовляв, п'яні.
Семінарист. Ідіть уже. Ідіть звідціля... я спать хочу...
Явтух. Та вже, мовляв, лягайте, коли теє... (Пішов.)
ЯВА 11 Семінарист сам.
Семінарист. Ітак: ті не приймають мене, ті топлять, а ті, яким би я приніс користь, не понімають мене... Я нікому не нужний, я лишній на світі!.. Прощай же!.. Хай живуть тут Саврадими Сковородиновичі,— їм є місце, а ми... Ходімо... ходімо... Нас цей мир не приймає. Божественна природа! Прости мене, якщо я тебе не так понімав, не так жив. Прости!.. Тобі вгодно тривожить уми і вгодно зоставаться тайною... Надіюсь, ти не осудиш своє созданіє за те, що таїш од його ту дорогу, якою воно повинно злиться з тобою... прости і з'єднай мене з собою, божественна красуня... (Заряджає револьвер.) Прощай!.. (Наводить на лоб, жахається.) Ой!.. Страшно!.. О, що я роблю?! (Думає.) Я ж іду туди, звідкіля не вертаються! Мене вже не буде ні тут, ні в Сибірі — нігде і ніколи!.. Як буде без мене?! (Подумавши.) А що там?.. Чи будуть які почування, чи те, що до рожденія,— небитіє?.. Небитіє?! А в могилі?! Тьма... Ой! (Подумавши.) Чого я так боюся?! Хіба тільки я сам іду туди?! Там же в сотні тисяч раз більше людей... Там і Галя, там і всі великі: Шевченко, Гоголь, Пушкін!.. Там і Гомер !, Сократ 2, Арістотель 3!.. Скільки вже років вони там!.. (Чути весільні співи.) Чого ж мені страшно?! Чого мені тут жалко?! Молодих літ?.. Молоді літа онде співають... Молоді літа гріються в обіймах других — милих...А мої?! А я? Туди, туди!.. Прощайте, родитель. О любі, милі родителі!.. Петя!.. Місячні ночі!.. Світе білий!.. Прощайте!.. (Дуже крикнувши.) Прощай, жизнь!. (Стріляється й падає на траву.)
Кінець
Писана весною 1903 р. у с. Харківцях, Лохвицького повіту