Інакше Закревські їстимуть з череп’яних мис, а їх хлопи – зі срібних. них. Ха, ха! Не чекай, Антосю, на Височана, а сам поїдь у Слободу,— порадила чоловікові.— Не довіряй нікому, бо кожна рука до себе крива. Нині такий світ, що всі аби собі, аби обманути. Навіть шляхетнонароджені забувають про свій гонор. Кажуть, що й між козаками є шляхта, яка йде проти ойчизни…
– Загродова галайстра, – кинув з досадою Закревський.— Вона навіть такого лицаря, як князь Ярема Вишневецький, називає перекінчиком і запроданцем тільки за те, що він перейшов на католицизм.
– Розумно зробив, бо нині він – перша в Речі Посполитій особа,— похвалила ренегата пані Закревська,— та й нам пора так зробити. Але не гайнуй часу і їдь у Слободу.
– Твоя рада, Агато, як хрін після обіду,— покепкував Закревський з дружини.— Я вже вчора побував у Слободі і довідався, що хотів. Тільки говорити з Височаном при хлопах про здобич було якось незручно, і тому сьогодні вранці я послав за ним гайдука. Ей! Стривай! Та це ж і він сам!-зрадів, глянувши у вікно.— Тільки якого біса він приволік з собою своїх "лицарів" та сина? Може, гадає, що я запросив їх на гостину? Добре, що Зосі "немає. Іди, Агатко, у садок,— запропонував дружині. – Як приїдуть Зося і Базилі, то хай побудуть з тобою. У нас з Височаном буде неприємна розмова, і, напевне, не обійдеться без суперечок.
– Будь непохитним, мій милий! – ще раз наказала пані Агата, покидаючи покої.
Вершники тим часом в’їхали на подвір’я і позіскакували з коней. Озброєні здобутими в боях мушкетами і шаблями у півпанцирах, на добрих, ситих конях, вони не відрізнялися від регулярних королівських вояк.
Ватажок був замислений, мовчазний. На новий будинок пана Закревського позирав якось вороже, насуплено. Порівнював його з нужденними хижами та землянками братківчан. Що ж задумав поміщик? Неспроста він приїжджав учора в осаду. Видно, пронюхав про трофеї побратимів. А можливо, хоче, нарешті, занести їх умову до міських книг? Цілий рік, находячи різні причини, зволікає з цим…
Закревський нещиро усміхаючись, вийшов гостям назустріч і вдавано сердечно потиснув їм руки, запросив до вітальні.— Полюбуйтесь, вашмосці! Кращої немає навіть у Пніві,— похвалився перед гістьми.
– Таких злиденних халуп, як у Братківцях, також ніде в околиці немає,— озвався Семен, обводячи похмурими очима зал.
Закревський насторожився, глипнув недобрим оком на Семена.
– То, вашмосць, вина ординців,— виправдався.— Я не проти, щоб мої кріпаки жили в гарних будинках, і кожному продам дерево на будову. Але як хлоп пробуде ще якийсь рік в землянці, то світ не завалиться. До палаців він не звик. Та й господь для того і сотворив хлопів, щоб служили шляхетнонародженим,— вдався до улюбленого свого аргументу.
– Невже ж так написано в святому письмі? – іронічно кинув Семен.
– Еге ж! У нашому, шляхетському!-запевнив лукаво поміщик.— Там є така притча про пана й Івана. Одному дав бог шаблю, а другому – ціп. Ще й наказав: "Працюватимеш у поті чола свого",— додав з насмішкою.
– Господь знає, що робить,— похвалив всевишнього Семен.— У добрих руках ціп навіть певніший від шаблі. Вилами під бік, ціпом по голові – і одного вже немає, – люб’язно пояснив Закревському "хлопську" стратегію.
– Ей же, про кого вацьпан мовить? – визвірився на гостя Закревський.
– А вашмосць як гадає? – з неприхованим глумом звернувся Семен.— Звісно, про татар.
Закревський уже був лихий на себе, що, замість приступити відразу до справи, вдався з Височанами у розмову. Хлоп є хлопом, навіть якщо він і багатий, нобілітований та вчений. Цей молодий явно опришківським духом дихає. Говорячи про вила і ціп, не татар він має на умі… Стривай, небоже! Ще не таких приборкувала караюча рука Речі Посполитої, Вкорочувала на цілу голову. Треба буде старості доповісти, якого небезпечного опришка виростив Височан.
– Зайдемо у референдаж, поговоримо,— запропонував сухо.
У референдажі – кабінеті – вже стояли скромні меблі: простий дубовий стіл, крісло для Закревського та дві лави для відвідувачів. На столі стояв оздоблений сріблом ріг з вином та кілька келихів.
– Прошу сідати! – сухо запропонував поміщик гостям, показуючи на лави, і сам сів у крісло.— Вацьпан, певно, здогадується, в якій справі я велів його покликати? – звернувся до Височана.
– Я людських думок не читаю,— знизав плечима ватажок.
Закревський нервово забарабанив пальцями по столу. Цей ватажок поводиться так, ніби не він – осадчий у Закревського, а навпаки, Закревський – у нього.
– То шкода,— їдко посміхнувся, ховаючи від Височана очі.— Ми уникли б зайвої розмови. Пан Семен здобув під Бринем у бою з кнехтами чимало всякого добра,— приступив до справи.— Кажуть, що одних тільки коней є понад півтисячі. А мушкетів, а шабель, а возів з усячиною…
– У Бринь ми ходили не за кіньми та возами,— перебив його Семен,— а рятували беззахисний народ від свавільників.
– Знаю, знаю!-замахав руками Закревський.— То дуже похвально, що вацьпан не забуває за народ. Але й собі ніхто не ворог.
Ватажок значуще перезирнувся з сином. Його передбачення підтвердилися. Закревський нагострив зуби на бринську здобич.
– Вацьпану всього не сказали,— озвався глухо, насилу стримуючи гнів.— Значну частину здобичі побратими залишили бринцям, які багато лиха витерпіли од кнехтів.
– Бринь – не мій маєток,— скривився Закревський, даючи зрозуміти, що йому вже набридли розмови про кріпаків.— Про своїх хлопів хай пан Крицький турбується.
– Не забувай, вашмосць, що "нині мені, а завтра тобі",— нагадав поміщикові стару істину Височан.— Ніхто з паном богом контрактів не підписував, і нікому не відомо, де на нього і коли чигає небезпека. Вашмосць про це пересвідчився на собі.
Поміщик нервово засовався в кріслі, насупився. Височан повчає його, ніби вчитель недоумкуватого учня. Натякає, що визволив Закревського з татарської неволі і, певне, вважає своїм боржником.
– Що було, те загуло,— процідив зневажливо крізь зуби.— Добрий осадчий передусім дбає про безпеку осади. А пан Семен що зчинив? Га? Зібрав поселенців, озброїві повів на Бринь. Одного з них кнехти навіть поранили, і я втратив пару робочих рук,— дорікнув Височанові.
– Вашмосць перебільшує,— заперечив Семен.— Рана за тиждень загоїться – і знаку не буде.
– Нині поранили, а завтра можуть убити,— невгавав господар.— А кому збиток? Га? Мені, Закревському. Де тут справедливість? Мої поселенці воюють, проливають кров, гинуть, а інші на тому багатіють.
Обличчя Височана перекосилося від гніву.
– Кожний міряє на свою мірку,— відплатив за образу Закревському.— Поселенці ще не кріпаки, вони до закінчення вольностей люди нічиї,— нагадав поміщикові.— Можуть повернути до свого колишнього пана.
– Пусте базікання! – вигукнув люто Закревський.— Від мене не повернуться, бо вони вже мої. Давайте по-божому! Мої поселенці допомогли синові вацьпана здобути під Бринем перемогу, і мені, їх панові, належить частина здобичі!
Вимога поміщика була нічим не обгрунтована. Поселенці ще не були його кріпаками, та й у битві під Бринем їх було всього десять чоловік.
Семен гнівно позирнув на Закревського. На язиці вже завертілося гостре слово, але суворий погляд батька примусив його замовкнути. Видно, він не бажав явної ворожнечі з Закревським.
– Військова здобич належить не мені, а побратимам і старості,— озвався з вдаваним спокоєм ватажок.— Староста бере половину, бо половина наших людей походить з тих королівщин, що їх король передав у користування галицькому староству. Старостинський рукодайний уже прибув у Слободу. Що залишиться, тим ми поділимось порівну. Але я гадаю, що старостинський рукодайний і побратими не стануть заперечувати, як вашмосць одержить коня та зброю по саксонському полковникові. Кінь як вогонь, хоч під самого гетьмана, а панцир прусської роботи, і навіть мушкетна куля його не бере. До того ж і шабля – дамаська, з самоцвітами на рукояті та два пістолети з перламутровими головками.
Поміщик кисло скривився.
– За кого вацьпан має Закревського? – напиндючився.— За жебрака, що бере подачки? "Віддайте богові боже, а кесареві кесареве",— нагадав ватажкові слова Христа.— Хочу сто коней, сто мушкетів і шабель та два десятки
возів з усіляким добром і не поступлюсь ані на вершок.
Безсоромність поміщика більше здивувала, ніж обурила ватажка.
– Нічого собі, як вашмосць не жартує,— озвався з глумом.— Тільки ні мови, ні умови про воєнну здобич між нами не було. Старості треба дати половину, вашмосці за його десять поселенців – другу, а трьом сотням побратимів залишається юшка та петрушка, бо м’ясо гості з’їли… Ні, так не буде!…
Закревський жахнувся. Моцни боже! Невже під рукою Височана три сотні таких, як оці, там на подвір’ї, озброєних до зубів хлопів? Це ж така сила, з якою можна йти на Галич. Навіть староста не має більшої. Дві сотні королівських рейтарів стоять залогою на галицькому замку, та ще півсотні їх у Бурштині, Більшовцях та Калуші. Може, не задиратися з цим хлопським ватажком, взяти обіцяний дарунок і на тому розійтись? Але що скаже Агата? Назве жебраком, боягузом, засміє… Про меблі, клавікорди і срібло треба забути. Але чого, власне, Закревський повинен боятися Височана? Адже над цим хлопським ватажком є ще староста, сеймик, шляхетське ополчення галицького староства і, врешті, воєвода та король. Усі вони обстануть не за нобілітованим хлопом, а за старогербовим посесіонатом. Височан це знає і не зважиться вдатись до якогось насильства.
– М’ясом прошу не турбуватися,— озвався на слова Височана.— Я в гості до вашеці не збираюсь. Але Слобода моя, вацьпан – мій осадчий, а тому частина брийської здобичі законно належить і мені.
– Слухай же, пане Закревський! Навіть старої вуздечки од мене не дістанеш! – вдарив кулаком об стіл, не тямлячи себе від гніву, ватажок.-Стільки добра, що його вацьпан вимагає від мене, не варте ціле пустище. А у Бринь водив побратимів мій син, який не є ані твоїм осадчим, ані поселенцем.
Закревський зіщулився. Той хлопський ватажок забуває, що має справу з посесіонатом. Чого доброго, ще може стукнути його кулаком по голові. Староста навіть скарги на Височана не прийме, але сміху буде на ціле Підгір’я. Що скажуть люди про такого посесіоната, якого лупцює його ж осадчий? А Височан такий зухвалий, бо знає, що Закревський зараз безборонний, що залишився без надійних гайдуків, що хлопи не прийдуть йому на допомогу… Вони перші втопили б свого дідича в ложці води або повісили б на сухій вербі.