Учасники пира здебільшого повставали й розбилися по салі на поодинокі гуртки. Тільки любителі вин і медів завзято сиділи —й дзвонили кристалевими й срібними чарками та різьбленими рогами, вщерть налитими.
Двірський весельчак Лівонко "пускав" дотепи:
— "Два нащадки Мономаха беруться до війни з одним Ростислави-чом. Чи не смішне?"
— "Чим же смішне, Лівонку?" запитав великий скарбник, боярин Люборадич, що весь час сидів поважно й роздумував над новими видатками.
— "Тим смішне, що "Мономах" значить "Єдиноборець", а його нащадки в спілці беруться до одної волости."
— "Адже й Мономах у спілці брався до Половців", відповів начальник княжих житниць, добродушний боярин Лисинич, що весь час спорив зі сусідами про те, чи просо, чи фасоля ліпший харч для війська.
— "Чомуж їх діда називали "Єдиноборцем"?" запитали з кількох сторін.
"А для чого тетерева називають "глухим", хоч він ліпше чує як "вуйко" боярина Боринича й його не підійде так легко навіть найліпший стрілець, не то кабан."
Кількох засміялося, а Лисинич добродушно відповів:
— "А я думаю, що Мономаха тому так називають, бо він був одинокий, найліпший борець проти Половців в тих часах."
— "А що ти на се, Лівонку?" — запитало кількох бояр.
— "Я на те оповім вам, пресвітла радо бояр і воєводів", почав Лівонко, поважно видуваючи губи,— "дивний сон начальника житниць княжих"...
Сим разом всі засміялися з заклопотання боярина Лисинича. А підбадьорений тим Лівонко говорив дальше:
— "Сниться йому, що він є також начальником житниць, але не у нашого князя Ярослава, лиш у єгипетського фараона. Нараз вибухає війна з Амаликитами чи якимись иншими Жидами. На щастє був тоді третий рік урожаю і боярин Лисинич дуже втішився, кажучи до себе в серці своїм: "Господи, Господи!" Тожто дам собі духа, нарікаючи тяжко перед фараоном, що весь Єгипет пропаде з голоду!"
Всі засміялися хором, а боярин Судиславич крикнув до Лисинича:
— "Лисинич! Приречі йому щось, бо обсмішить тебе на смерть і я притім згину зі сміху!"
Судиславич був у добрім гуморі, бо всі уважно слухали його оповідання про братанича, а він любив оповідати уважним слухачам. Хор сміху докінчив його оклик, а Лівонко тягнув дальше:
— "Аж тут показалося, що медвідь, боярина Боринича зовсім не згинув від кабана, бо се таки не був медвідь, лиш опир. Він преспокійно встав і просто пішов аж до Єгипту, причім не гавкнула ні одна собака..."
Боринич подивився на весельчака зпід лоба, що викликало нову сальву сміху. Лівонко присунувся близше до воєводи Халдієвича, даючи тим до пізнання, що його замість неприсутного князя уважає покровителем в потребі. Старий воєвода добродушно усміхнувся на знак згоди, а Лівонко, забезпечений тим, дальше говорив своє:
— "А така вам бестія була проворна і злобна, що в трьох годинах з’їла всю рибу з єгипетського Прута, виїла весь мід, і дикий і людьми крадений пчолам, тай знищила все збіже на пни! І перервалося сім урожайних літ, про які недавно читав у св. Письмі боярин Боринич..."
Загальний регіт заглушив дальші слова Лівонка, бо всі знали, що Боринич навіть до рук не любив брати книжки. А він почервонів з досади й встав. Хоч похилений від часу своєї пригоди з медведицею, але мимо того своїм величезним ростом перевисшив усіх.
На той вид переляканий Лівонко чмихнув у найблизші двері, не довіряючи навіть повазі старого воєводи. Всі взялися пояснювати розлюченому Бориничови, який рідко бував на княжім дворі, що навіть старий князь Володимирко хвалив Лівонка за добрий дотеп, хоч він звертався й проти його особи. Сам воєвода Халдієвич приступив до розлюченого Боринича зі словами:
— "Брате! Як добра собака не здержиться перед найдужшим кабаном, так добрий весельчак не здержиться і перед князем з дотепом своїм. Якраз тим добрий він!"
Як утихомирили Боринича, всунувся Лівонко до салі, але не мав уже гумору й не скінчив навіть оповідання про сон Лисинича, хоч просили його. Кинув ще кілька блідих жартів, а коли котрийсь з полководців замітив, що мало хто сміється, відгризся:
— "З того, що ви не смієтеся з мене, не буде ніякого зла для землі галицької, але буде як я сміятимуся з вас, коли повернете з до-бичею, що називається "довгі носи".
Опісля винісся зі салі.
Та бояри дальше весело пирували на замку князя Ярослава в Га-личи над Дністром. Вони співали разом з боянами й одинцем. Співав також молодий варяжський полководець Руальд якусь воєнну пісню скандинавську.
Не забавляв тої ночі лиш оден — князь Ярослав. На нього якраз тоді щораз більшою вагою почав налягати тягар княжого колпака. І на тягар той майже не вистарчала його молоденька сила, чи радше неви-роблена ще зручність. І він виглядав як благородний олень, гонений подіями ловів на стрімкий верх, з котрого тільки якийсь несподіваний скок може його вратувати — бодай на якийсь час — з немилосердних зубів собачої сфори, яка з усіх сторін осачує його, та відстріл і рогатин.
Почалося з того, що дворянин, який в часі пира приступив до молодого князя й щось шептав стольникови, приніс йому, а той князеви вістку, що стара княгиня просить сьна, щоб зараз прийшов до її кімнати. Князь перейшов ряд кімнат і знайшовся в тихій кімнаті своєї матері. Стара княгиня, одіта в темну, довгу одіж, сиділа біля огнища й читала якусь грецьку книжку. Побачивши сина, встала, й пригорнула його до себе та попросила сідати. Ярослав усів на лавочку біля ніг матері, а вона повідомила сина тихо, що його жінка почувалася в тяжи.
Ярослав засоромився й зблизив зарумяніле лице до огнища, щоб укрити своє заклопотаннє. Разом з першою хвилею крови, що набігла йому до лиця, відчув якусь дивну радість, якої не зазнав іще ніколи, почув себе сильнійшим, більшим і ліпшим, а заразом більше привяза-ним до свого тягару, до княжої власти. А як хвиля крови відбігла йому з лиця, відчув, що з ним сталося щось несподіваного; як з каменем, що котиться в однім напрямі з гори і трунувши о якусь річ, зміняє свій біг.
Що се значило, не знав ще. Тільки присунув близше лице своє до колін матері й слухав її слів. А вона говорила:
— "Нім підеш до кімнати Ольги — не довго там сиди тепер, мій синку — скажи мені, що порішила рада боярів в справі війни тай коли виправляєш послів до Византії?"
Ярослав підніс голову в гору. Він тепер саме рішався в справі війни — сим разом в останнє. Молода його думка билася о події й факти, як риба о крижані зломи леду. "Син, син, син", кричало щось в душі солоденького князя... "Ти міг відступити все, що належало до тебе, але не всмієш відступити ні скиби землі рожевого немовлятка свого, бо воно не вміє ще спімнутися за собою. До нього, не до тебе, належать ті дні, що прийдуть по хвилині, в якій ти ляжеш на чорній паполомі, як ляг покійний батько твій. І всі трудносте, що принесуть зі собою ті далекі дні, в яких не буде вже тебе, але буде син твій, належать до нього. Не смієш зменшити основи могутности його!..." Ще один зовсім новий аргумент проти війни блиснув між думками князя, як свіча в царських вратах і — погас; князь здивувався тільки, що той аргумент не прийшов йому скорше до голови. Було се бажаннє експіяції батьківської вини, що плила зі зломання приречення, даного під Перемишлем, бажаннє очистити його й — себе. Але перший невинний віддих сина здмухнув в його уяві те бажаннє й молодий князь відповів матері:
— "Я довго важився, але тепер рішився, не брати назад батьківського слова в справі війни! Зрештою бояри за війною. І вона буде".
— "Се добре, мій сину, що ти не пішов відразу в розділ з ними. А чи міг би ти постановити инакше?" запитала стара княгиня, з ніжносте до сина придавивши недовірє в тоні.
— "Міг" відповів Ярослав. "Через цілу ніч мусітиму валити те, що побудував недавно проти їх волі."
Матір з гордістю подивилася на сина й сказала:
— "Не забудь як найскорше вислати послів до мого стрия, цісаря Маніла, щоб його військо скоро перейшло Дунай, інакше Угри стануть під Галичем."
— "Посольство вже завтра відійде."
Ярослав встав і попращався з матірю та хотів йти до кімнати подруги. Матір встала також і пішла з ним. В кімнаті, що перед спальнею, задержала їх жіноча прислуга, кажучи, що лікар княгині заборонив тепер впускати князя. До середини увійшла тільки стара княгиня, а по хвилі вийшов лікар, византійський Грек, і заявив князеви, що тільки що прибув і завтра здасться йому справу з у сего.
Князь пішов до своєї кімнати. В ній було тихо й привітно. Ясний огонь з кедрових полін кидав снопами приємне світло й тепло на кімнату, в котрої вікна бив осінній дощ. Ярослав усів на крісло з пору-чем і відітхнув. Відпочивши хвилю, приказав покликати до себе скарбника Люборадича. За хвилину припровадив його бирич з пира.
Князь показав йому рукою ослін і запитав:
— "Якіж більші й тайні видатки маємо тепер поробити?"
Люборадич витягнув ізза пояса пергаментовий звиток і запитав:
— "Чи ти, княже, рішився вже на війну?"
— "Буде, як порішить завтра рада бояр і полководців", відповів обережно князь.
— "Се значить, що буде війна. На той випадок припоручив мені твій покійний батько сказати тобі, що в крайній потребі маєш збережену перед усіми більшу скількість дорогоцінностий. Ось їх список."
— "А видатки?"
— "Видатки полагодив я сам, як передтим. Чи тепер дати список?"
— "Пізніше. Маєш ще що сказати?"
— "Єврейські купці прислали з власної охоти три тисячі гривен на воєнні потреби."
— "Як перед кождою війною. Не забудь пригадати воєводі Хал-дієвичови, щоб взяв їх в опіку перед насильствами переходячих військ і пришли його сюди."
Скарбник вийшов.
По кількох хвилинах увійшов старий воєвода. Князь встав і положивши обі руки на рамена старому, сказав приязно:
— "Не багато займу тобі часу: я роздумав все й сказав собі, що твоя правда. Але не возьми мені за зле, коли завтра на раді владика й ігумен виступлять завзято проти війни: з владикою я вже говорив, що війни не хочу, а тепер те саме мушу сказати й ігуменови. бо він і так довідався вже певно від владики, про що я говорив з ним. А відкликати перед владикою годі, бо за що він уважав би мене?"
Старий усміхнувся й відповів:
— "Алеш овшім, се тобі, княже, тільки на добрий вийде, як по монастирях і церквах думати будуть, що ти миротворець."
— "Євреї дали з доброї охоти гроший на воєнні потреби й я казав Люборадичу, аби в свій час пригадав тобі від мене, що їх треба брати в опіку".
Воєвода знов засміявся:
— "Люборадичови таких справ не треба аж пригадувати.