Люди немов чогось чекали, не поспішаючи розходитись. Коляда стенув плечима й подався до своєї квартири. Після тієї злощасної суботи Матвій більше не заглядав до "христосиків". Але за розчахнутим блискавкою дубом стояла похилена хатка, де його щовечора чекала чорнобрива вдовичка. Про це ніхто в експедиції не здогадувавсь. Коляда поводився дуже обережно. Казав хазяїнові, що в хаті душно, що на повітрі краще спати, виходив і городами пробирався до покаліченого дуба.
Коляда вмився й повечеряв. За ті гроші, які одержували від нього, господарі не знали, як йому й догодити. Певно ж, підривали од рота, але це Коляду не стосувалось. Він поклав ложку на стіл і смачно відригнувся.
— Ну, діду, піду спати. Бо завтра із сонечком у дорогу.
Дід Гомін, як завжди, для годиться "обурювався":
— І що то молоде! В хаті не спиться! Ох-хо-хо… Воля твоя.
Матвій рипнув дверима й пірнув у пітьму…
Каганця не світили. "Вдовине щастя крадене: всім упоперек горла стоїть", — казала жінка, й Матвій охоче погоджувався з нею. В цій убогій хатині він, здавалося, відпочивав духом і тілом, розслаблював нерви. Та якось не на жарт перелякався. Молодичка розбудила його посеред ночі.
— Не скрегочи так зубами! Мені лячно…
Матвій сердито повернувся на другий бік, але сон пропав…
— Лячно — то піди до баби шептухи! Нехай тобі страх оділлє…
Жіночка пригорнулася до нього й примирливо заворкотала:
— Та ні, вже ні… А уві сні ти якийсь… — Вона помовчала й додала: — Комусь нахваляєшся, сіпаєшся, неначе ось-ось накинешся з ножем. А то починаєш не по-нашому балакати. "Сер, сер…" — Вона затамовано реготнула, повторивши "сороміцькі" слова.
— Не плещи язиком, дурна!
Знову мовчанка.
— А чого ти так свого начальника не любиш?
Матвій сіпнувся.
— А що? Уві сні щось таке?
— Та уві сні ж, а то коли: хіба я тебе вдень бачу?
— Не знаю. Може, приверзлося що.
Більше він не відповідав. Навіть раз чи двічі тихенько заскреготав зубами, аби переконати лякливу молодичку, Що спить. Оце то новина! Значить, уві сні він розмовляє… Нерви не ті стали…
Вдосвіта Матвій упевненим кроком ішов вивіреною стежкою назад. Ось-ось зійде сонце. Ну й життя собаче. Ні поспати, як люди сплять, ні попоїсти… Раптом аж сіпнувся й присів. Щось під ногами заверещало не своїм голосом:
— Рятуйте!..
Тьху ти! Людина… Коляда присвітив сірником — і вирячив очі. То був один з їхніх місцевих робітників.
— Ти що тут робиш?
Той підвівся.
— А ніц, пане… Лежу си смирненько… Нікому ніц…
Матвій обійшов його й подався до хати. От зараза!.. Побачили-таки…
У вікні вже блимав каганець. Баба Марта варила постояльцеві снідати. Коляда підступив до порога й зупинився. Біля призьби покотом лежало кілька селян. Небо швидко сіріло. Під повіткою, під стіжком, а то й просто під тином спало ще чоловік із десятеро. Двоє чи троє прокинулось і попідводило голови, інші спали, скрутившись від ранкового холоду кубличком.
— А що хіба? Ждемо отут…
— Чи не на роботу?
— Атож…
— То ж сказано, щоби п'ятеро приходило!
Ніхто не відповів. Од гомону дядьки попрокидалися й мовчки чухмарились. Дехто натоптував порепаним пальцем люльку, дехто одкашлював учорашню кіптяву й розкотисто харкав. Біля кожного лежали кирка й лопата, а також чималий клумак — мабуть, із харчами та одягом…
Під'їхавши до двору, Сергій узявся за голову. Куди ж стільки люду?
Але ніхто не погоджувався бути шостим. Дядьки вперто мовчали, не дивлячись один на одного. Роз'яснення ні до чого не довели. Тоді Коляда вибрав п'ятьох найдужчих і наймолодших.
— Ти, ти, ти, — хапав він їх за руку й відводив убік, — ти і ти. Баста! А ви гайда собі до бабів під боки.
Та коли рушили, слідом потягся увесь натовп.
— Послухайте, люди! Не можемо ми всіх узяти. Ні грошей стільки нема, та й води багато треба.
Передній селянин пробасив:
— Нам воду возитимуть з дому. Діти кіньми возитимуть.
— Та ми ж ітимем і йтимем далі!
— Ваше благородіє… нам на подушне песиків треба…
Яких то песиків? А, це вони, мабуть, гроші так називають. Песо…
— Не можемо стільки людей тримати!
Ззаду обізвався дідок, білий і зморшкуватий:
— А ми й той… за півціни. Песиків би трохи. Бо як поїдете, то тільки вас і бачили, Синку!..
Старий благально дивився то на Сергія, то на Буенавентуру. Індіянин не розумів, що вони говорять, бо розмовляли українською мовою, але добре знав, про що йдеться, — й винувато одвернувсь.
Дідок, підбадьорений нерішучістю "начальника, що править машиною", підійшов ближче й заходився рукавом сорочки обтирати із джипа пилюку.
— Нам би ще хоч трохи отих клятих песиків…
Сергій відчував, що м'якшає, і починав злитися. Яке йому, зрештою, діло до того, кому скільки "песиків" потрібно?
— Нікого нам не треба! І п'яти чоловік! Самі впораємось!
Він гримнув дверцятами.
— Давай, мучачо, газуй!
Машина гаркнула й помчала вперед, залишаючи по собі хмару густої куряви.
На задньому сидінні, серед інструментів, ранців та іншого багажу, покурював сигарету Матвій Коляда й тихо посміхався, зиркаючи то на Ряжанку, то на індіянина. До самого об'єкта ніхто не прохопився і словом.
Коли ж опівдні прибула решта експедиції, технік Мігуель розповів жахливу новину. Як тільки джип рушив з місця, селяни напосіли на дідка. Мігуель не знає їхньої мови, але били старого, мабуть, за те, що нікого з них не взяли до експедиції. Тоді дідка хтось спробував захистити, й утворилась "мала купа". Дідок якось викрутився й хряснув одного з напасників лопатою нижче спини, а той раптом замахнувся й розсадив дідові череп киркою. Ураз настала тиша. Всі стояли захекані й тупо дивились на вбитого. З розрубаної навпіл сивої голови ще цебеніла кров, змочуючи пилюку.
— Ваш колишній господар квартири, сеньйоре, одбувся дрібницею. Йому тільки трохи надірвали вухо та розтовкли носа, — закінчив Мігуель.
Втішив, нічого не скажеш… Сергій уявив завжди поважного й упевненого в собі Миколу Чопа з надірваним вухом. Тепер принаймні в нього не тільки сорочка буде латана. Усе життя пнеться "в люди", а носить лахи і їсть чорний черствий хліб із цибулиною. "Я в своєму домі — ґазда!"
Сергій потім згадав, як той ще першого дня, їдучи на жеребці, сукав на ходу мотузку, припнувши її до луки сідла. Добру мотузку, ґаздівську! Ще й мережану: одна сталка з простого валу, а друга з пофарбованого в червоне. Так оце є мета людини? А де ж ті ідеали? Високі та благородні, про які пишуть грамотії у книжках… Отой болгарин у кав'ярні казав: "Мрі-ія". От тобі й мрія.
Ну, нехай уже дідок, у якого штани латка на латці та дірявий солом'яний бриль… Припустимо, в того ланця й не було іншої мрії за все життя, як заробити пару "песиків", щоб тут же віддати їх збирачеві податків. А в тебе, Чопе? Чим ти різнишся від того дідка? Тим, що в тебе хата файна? А якого добра ти бачив у ній? Ті ж самі латки і в тебе…
Ряжанка сердито плюнув, не звертаючи уваги на Буенавентуру, який стояв побіч і здивовано лупив на нього баньки. Ні, таки прогнив світ, прогнив… Знав Сергій і великих людей, знав середніх, знав і найменших. У всіх один ідеал. Ніякої різниці. Суцільна гнилизна і пліснява. Вогню треба, вогню. Може, хоч тоді отямляться…
Сергій глянув на Буенавентуру. Той квапливо одвів погляд.
— Гей, мучачо, ти знаєш, що таке "сім пар чистих і сім пар нечистих"?
— Це щось із біблії, сеньйоре начальник. Але я в тому не дуже тямлю.
— А що таке "ідеал"? Це ти, здається, знаєш?
— Якщо сеньйор начальник пригадує, ми вже колись говорили про хиби моєї освіти.
Цей індіянин відверто кепкує з нього. Серйозний, а в очах бісики…
* * *
Усі наступні дні Сергій був дуже неуважний і ввесь час ловився на тому, що думає про зовсім сторонні речі.
Сторонні? Е-е, ні, це стосується безпосередньо його роботи. Він для чого шукає уран? Для війни? А війна — це ж і є той самий армагеддон. Здається, так сказав брат Даниїл?
От зовсім інша річ — чому перед очима ввесь час мерехтять рябі прапорці, якими "розмовляють" між собою моряки? Сергій знав таку особливість своєї психіки: часом щось довго не дає спокою, а що — не може пригадати. Якась незначна деталь чогось дуже важливого. Але до чого тут морська абетка?
— Сеньйоре начальник…
Сергій здригнувся. До намету заглядав водій.
— А, мучачо, заходь.
— Ви, здається, замріялись, а я вам перебив думку. Певно, щось сердечне… Пробачте.
Сердечне?.. Сердечне… Що буває сердечне?
— Так, мучачо. Думав про… валідол!
Буено весело засміявся. Сеньйор начальник почав жартувати? Це вже щось нове.
— Я хотів вам сказати, сеньйоре начальник…
Буено мулявся. Говорити?
— Що, мучачо?
— Якщо в такому ж темпі просуватимемося й далі, то днів за п'ять будемо в моїх рідних місцях. Я пам'ятаю: ви колись цікавилися звичаями мого племені. Сьогодні перед обідом проминули містечко Аначукуна. Звідси до нас і ста кілометрів не буде.
— Так мало?
— Авжеж, сеньйоре начальник. Наші люди в Аначукуну пішки на ярмарок ходять.
На цьому Ряжанка й ліг спати. Прокинувся пізно. Брезент намету так напекло сонцем, що не було чим дихати. Все тіло купалося в поті. Сергій нашвидкуруч одягся й виліз надвір. Там, де звечора вогонь горів, стирлувалися люди, мовчки стояли тісним колом, понахилявши голови. Ряжанка підійшов, коло розступилось. На траві лежав індіянин Хорхе. В нього вирвано нутрощі й роздерто горлянку.
— Ягуар, сеньйоре начальник. — прошепотів Буено. — Хорхе стояв на варті, а потім знайшли його аж он у тому яру.
— Чому… ягуар?
— Дивіться, сеньйоре начальник, — і Буено показав на міцно стиснутий кулак мерця. З-поміж пальців у Хорхе витикалися пучки рябої шерсті.
Сергій тупо дивився на понівечене тіло. За один тиждень — дві смерті. І обидві — на його, Сергія Ряжанки, сумлінні. Адже він привів сюди експедицію.
Йому навіть на думку не спадало, що експедицію і його послали сюди інші. Зараз він в усьому винив самого себе.
— Поховайте його.
Це озвався Коляда. Але Буено заперечив:
— Сеньйоре Маттео, Хесус хоче поховати його за своїм звичаєм. Вони з Хорхе з одного племені.
— Отак і лежатиме на сонці? Голос у Коляди був нетерплячий.
— Ми накриємо його листям. А ввечері…
Губи в Буенавентури нервово сіпались. Чого хоче цей Кольядо? Мовчав би вже краще…
Сергій повільно повернувся й пішов у хащі. А коли чагарі зімкнулись над ним суцільним шатром, впав на траву, вдарив кулаками об землю й дав сльозам волю.
Що ж це на світі білому робиться? То він збирався знищити все живе на землі, а тут раптом за якимось чужим хлопцем, індіянином, плаче? Ні, Сергію Ряжанко, не за хлопцем ти плачеш.