Рівночасно Дум’як дістав від о. Кордасевича власноручний лист, у якім хвалено його ревність у вірі і дбайливість про отвереження народу і передано йому пастирське благословенство від єпископа на дальше ведення розпочатого діла.
З сими письмами вийшла забавна історія, що причинилася до більшого заострення відносин між о. Квінтіліаном і грушатицькою громадою. Одержавши куренду, написану як би навмисне наперекір його поглядам, висловленим у розмові з Дум’яком, і прочитавши упімнення, писане власноручно о. Кордасевичем, він закипів страшенним гнівом і постановив собі не відчитувати сеї куренди в церкві і не згадувати про неї зовсім, бо вона буцімто прислана для відомості самих духовних, а не для загалу вірних, а зате в найближчій проповіді вилляти свою злість на тих, кого він вважав своїми ворогами.
І справді, найближчої неділі, прочитавши євангеліє і нав’язуючи до тих слів, що праведники будуть терпіти гоненія і переслідування так, як терпів їх Христос, він виголосив таке поучення:
— Чули-сьте, християни, слова святого євангелія, а чи знаєте, до кого вони відносяться? Отже, знайте, що вони в нинішню днину відносяться до мене, вашого душпастиря. Чи мало я труджуся для вашого спасенія, чи мало проповідую вам боже слово, чи мало упоминаю вас, аби-сьте не були злодіями, лінюхами, клеветниками, обжирцями та п’яницями, аби-сьте були людьми, а не свиньми, а ви ані вухом не ведете на мої науки, ані оком не кинете на ті стежки, які вам показую, і, як ті свині в калюжі, так ви вперто бродите в своїх гріхах. Чи я тому винен, що мої слова відскакують від вас, як горох від стіни? Ні, я тому не винен; видно, сам пан-біг оглушив і затвердив вас на мої слова, як того єгипетського фараона, аби не пускав жидів із неволі. Але я вам кажу: прийдуть на вас кари, так, як на фараона язви єгипетські. Прийдуть незабаром, бо ви, не вменшуючи своїх гріхів, ще побільшаєте їх. Задля вас піднялися против мене два Іюди Іскаріотські, два гонителі і клеветники, один — той Корда в Перемишлі, що його всі знаєте, а другий — між вами, стоїть ось тут і дивиться на мене, а ім’я йому — Манта!
І він при тім пальцем показав на Дум’яка, що стояв у першім ряді господарів.
— Оті два клеветники взялися їсти мої печінки, пити мою кров і рвати моє серце. Вони набріхують на мене і самі ж судять мене. Манта мантить, і бреше, і крутить усе на своє, а Корда кордить, і душить, і знущається по своїй уподобі. Манта підлещується, а Корда ригає злобою і ненавистю. Се ті дві гадини, що завзялися зігнати мене зо світу. Але бог не допустить, щоб вони доконали свого діла. Ще я домолюся на них і на всіх вас божої кари, і язви єгипетської, і покаяиія і нині, і присно, і вовіки віков. Амінь.
Усі вірні перехрестилися з привички при тих словах, а о. Квінтіліан ще раз злобно окинув їх оком, обернувся від них і пішов у вівтар служити далі службу божу.
Селяни не дуже здивувалися таким закінченням проповіді; для них се не була ніяка новина, що їх панотець ганьбить їх поіменно на проповідях, показує на них пальцями та прикладає до них погані або й соромні прозвища. Так само не була для них новістю лайка на Корду, себто на о. Кордасевича, який був парохом у Грушатичах перед о. Квінтіліаном і полишив по собі добру пам’ять у селі. Дивно було людям лиш одно — за що се їх парох так люто накинувся на Корду й Манту і чому якраз злучив їх обох докупи як своїх гонителів.
По богослуженню, вийшовши з церкви, всі люди, великі й малі, стовпилися на цвинтарі, обступивши Дум’яка. Гули запитання: "Що таке сталося? Чого він накинувся на вас? Яку нову пакість зробив йому Корда?" Дум’як мусив пояснити.
— Бачите, панове громадо, то так було. Нас кількох захотіло було присягти в церкві від горівки, щоб не пити її хто рік, хто три роки, хто десять, а хто й довіку. Панотець не радив нам присягати, бо присяга страшна річ, "а я, мовляв, знаю вас, п’яниць і брехунів, що ви й пану-богу присяги не додержите. Ідіть геть і не пийте, коли не хочете, а божого імені не покликайте даремно". Я написав про се до консисторії і просив пояснити нам, темним і безрадним людям, чи наші духовні мають навчати нас на праву дорогу і відводити від п’янства, чи, може, мусять мовчати про се тому, що отверезіння народу підкопало би панську пропінацію і вменшило би доходи цісарського скарбу. Отже, консисторія видала до всіх парафій письмо, яким велить парохам остро й пильно виступати против п’янства і приводити людей до присяги на тверезість, а отець Кордасевич написав до мене ось який лист.
І Дум’як прочитав усій громаді лист каноніка і любленого нею колишнього пароха. У многих закрутилися в очах сльози, почулися голоси:
— Ось правдивий батько народу, що бажає нам добра, не так, як наш панотець!
О. Квінтіліан, стоячи край дверей церкви під притвором, був свідком усеї тої події, але, зціпивши зуби, мовчав, почуваючи, мабуть, що поступив собі сьогодні не зовсім тактовно. Проте, коли люди розійшлися, він, замикаючи церков, буркотав сердито сам до себе:
— От іще гадина! От іще анархіст! Ось як він під мене підкопується! Але чекай, я тобі не таке покажу! Будеш ти мене тямити!
Дум’як нічого не знав про панотцеву погрозу, ані про те, чим панотець думав "заїхати" його. Він тої ж неділі написав лист до о. Кордасевича, в якім,подякувавши за його батьківське писання і піднісши, що слова його листу зворушили декого з його бувших парафіян до сліз, оповів подрібно зміст проповіді о. Квінтіліана. Розуміється, о. Кордасевич із сього приватного листу не робив ніякого вжитку і в листі до Дум’яка упімнув його, аби не ширив ніяких некорисних вістей на свого панотця, всіляких кривд, чи то своїх, чи громадських, допоминався в законній дорозі, а упімнення і докори, що тикалися питань честі і сумління, приймав мовчки й без образи, хоч би вони були й несправедливі. "Бог, що бачить усі серця й душі, один знатиме, яка ціна таких упімнень і докорів, а нам не личить входити в те. Наша річ пильнувати, аби наші людські, тілесні справи не терпіли шкоди, а вже бог один нехай осудить, кому честь, а кому нечесть". Проте, одначе, о. Квінтіліан по якімось часі одержав знов ad personam1 запитання, чому не оголосив народові консисторської куренди против п’янства, та й сим разом ані на запитання консисторії не відповів нічого, ані куренди народові не оголосив, знаючи, що нічого прикрішого за се йому не може бути.
Але на Дум’яка він лагодив іншу "кавзу", якої в селі ніхто не сподівався. В старих церковних актах він знайшов, між іншим, протокол оглядин грушатицької церкви й парафіяльних будинків та грунтів, списаних Атанасієм Шадурським ще десь коло 1760 року, і, вчитуючися в той, як йому здавалося, важний урядовий документ, переконався, що в р. 1700 парафіяльні грунти були далеко більші, як тепер, і що особливо та посілість, на якій тепер сидів і господарював Кость Дум’як, перед 100 літами належала до парафіяльних грунтів.
— Чи бач, чорти, яку часть мойого грунту захопили! — кричав о. Квінтіліан, аж підскакуючи з радості на своїм кріслі, що здужав знайти таку цінну знахідку. — Чекай же ти, безбожнику, ти, Манто, з твоїм наостреним розумом! Я тебе навчу, почому локоть борщу. Я тебе нажену зо шумами з того грунту, який твій батько чи дід захопив безправно.
І при найближчій нагоді він у Самборі удався до одного старого адвоката, що пам’ятав іще польське право, і, показуючи йому свій документ, запитав його, чи і що можна би на його основі зробити його ненависному ворогові.
Адвокат, по-тодішньому, pan komornik, прочитав документ і сказав, що сам собою він не дає ніякої підстави до цивільного процесу за "узурп", тобто за самовільне відчуження церковного добра від його правного властителя, але велить догадуватися, що такий узурп був доконаний колись у пізнішім часі.
— Шукайте, отче, інших документів, перегляньте старі й нові інвентарії, які там грунти записано на церкву, а які досі лишилися при ній, віднайдіть, хто й коли допустився того узурпа, а тоді побачимо, що можна з того зробити.
І о. Квінтіліан кинувся ритися у своїх парафіяльних і в двірських домінікальних паперах, зібрав цілу купу шлюбних "інтерциз" та спадкових актів, різних актів процесових, різних цесій та резолюцій, що сяк або так доторкалися церковних грунтів у Грушатичах, і цілий оберемок сього добра завіз свойому "коморникові". Коморник, старий процесович, що рад був усякій нагоді зідрати з клієнта, почав прочитувати ті акти, вишукувати в урядових архівах нові акти, резолюції та інвентарії і по кількамісячнім порпанню потішив о. Квінтіліана радісною новиною:
— Єсть! Ваша правда! На парафіяльних грунтах у Грушатичах зроблено нечуваний узурп. Подавайте о реституцію! Я певний, що по вашім боці стане дирекція релігійного фонду і ви виграєте справу.
Ся відомість наповнила йoro нечуваною радістю. Він оголосив свою кривду селянам на проповіді і зажадав від них, а особисто від Дум’яка, аби вступився йому з грунту, що колись належав до церкви. Даремне Дум’як і різні старі люди толкували панотцеві, що Дум’яки в польських часах були попи і, попуючи, сиділи на своїм родовім грунті, а як перестали попувати, то й грунт їх лишився при їх роді. О. Квінтіліан не хотів тому няти віри і подав подання до дирекції релігійного фонду у Львові про реституцію значного грунту, що був колись церковний, а тепер находиться в приватних руках. Там, мабуть, не знайшовши ніяких актів про сей грунт, написали йому загально, що нехай починає процес перед цивільною властю, а дирекція релігійного фонду подасть про се свій голос по вислуханню обох сторін.
О. Квінтіліан був на вершині радості. Тепер він покаже Дум’якові, покаже цілій громаді, що значить парафіяльна власть у селі. Не чекаючи процесу і його вислідів, він був такий певний своєї побіди, що тої ж неділі оголосив громаді на проповіді, що нині гордяки будуть присмирені і неправно загарбоване ними церковне добро буде їм відібране. Перестане Манта мантити і Корда крутити. Покажеться, чия кривда, а чия правда. Вся громада має ставитися на спорнім грунті, аби його перемірити і по-добру звернути панотцеві, коли не хочуть чекати на себе, окрім урядової екзекуції, ще й наглої божої кари за церковну кривду.
Люди слухали того поучення, як якоїсь бесіди божевільного; вони тихо зітхали і хитали головами, коли о.