Вдома у них говорилося, розуміється, по-росій-ськи, але вся їх молодь дуже добре говорила також по-українськи, що з росіянами, а то й з російщеними українцями рідко трапляється. В розмові з ними я не намагався підкреслювати мовних проблем, ми говорили на двох мовах і переважно про мистецтво, мистців, картини. Мої скудні знання цієї справи вимагали більше слухати, ніж говорити, бо я бачив перед собою людину великої особистої і інтелектуальної культури, що тут і тепер також не часто можна було зустріти.
Було приємно зустрітися із шматком такої ось питомен-но старо київської дійсности, виплеканої культурою імпері-яльної Росії в її кращому виданню. З кліматом, у якому могли зміститися без упередження, як рівні з рівними, представники "братніх слов'янских народів" без ворожости і без брудних задніх намірів.
Одначе, наближалися також дні нашого від'їзду... Розуміється, що з наших добрих плянів, особливо кіно-виробни-чих, нічого не вийшло. За цей короткий час кіно-студію майже закрито і не було відомо, що ті думають з нею зробити. Надій на добре годі було сподіватися. Від редакторства "Українського слова" я також відмовився. Політична атмосфера Києва на очах згущалася вибухами, по вулицях раз-у-раз можна було наткнутися на облави, по всьому було видно, що наше тут перебування дуже не бажане. Однаково, як з боку закаптурених москвосторонників, так і не закаптурених наці Гітлера. І було по всьому видно, що дні перебування тут наших друзів із заходу — пораховані.
За кілька днів до мого від'їзду появився несподівано чоловік Тані Адріян Прахов. Він потрапив було до німецького полону, з якого йому пощастило вирватись і прибути додому. Він був одягнутий по цивільному і виглядав не найгірше. Наше з ним знайомство відбулося тут же в його кватирі дуже просто і навіть приязно. Таня була збентежена. Не менше був збентежений і я сам. Заносилось на зударення почуттів з певними драматичними акомпаньяментами і невиразними внслідами. На тлі загальної світової трагедійної дійс-ности ці особисті мотиви чуття по своєму губилися в цілому, але разом з цим вони надавали тій дійсності кольоріз тонів і особливої приваби, що в такий жорстокий час було для людини великим даром неба і окрасою життя.
Останні дні мого Києва я жив знов у Кавалерідзе. Вечорами багато розмовлялося. Я довідався, що дружина Івана Петровича — Надія, була дочкою поета Пилипа Капельгород-ського, з віршами якого я був обзнайомлений ще з гімназії. Він був висланий до Сибіру, перед війною повернувся і перебував десь на своїй Полтавщині. У той час ще не було мож-ливости нав'язати з ним контакти, а до того часу діти засланців боялись таких контактів взагалі, а тому багато років вони про себе нічого не могли знати.
Аж ось 12 листопада повернулись нарешті зі своєї полтавської дороги Скрипники. Я проходив побіля будинку Міської управи, коли бачу велику купу багна на колесах. Придивляюсь — наш Фіят. Увесь, від ніг до вух, замурзаний болотом. Дванадцять днів забрала їм та подорож, з чого вісім днів, з різними зупинками, пішло на саму дорогу, дар-мащо віддаль Київ-Полтава та сама, що й Київ-Рівне. Не хочеться вірити, що тоді між Києвом і Полтавою не було ще ні одної мощеної дороги, машини грузли в непролазному багні, їх приходилось витягати не раз волами і довго перестоювати з направами. Фіятові довелося пережити всю цю процедуру і чи вийде це йому на здоров'я, сказати тяжко.
Від нього вимагалося ще довезти нас бодай назад до Рівного, а там будемо бачити.
І зараз таки, на другий день, ми запрягли його в нову дорогу. Тодішній мій репортаж на цю тему оповідає про це так: ' Але... Прощай, Києве! Починає морозити і починає падати густий лапатий сніг. Прощайте, київські друзі — Таня, Олена, Іван Петрович, пан Багазій, знайомі й редакція. Дякую вам! За все дякую. За кожне добре слово, за кожний потиск приязної руки.
Лірично було у мене на душі, коли ми всідали до самоходу. Враження глибокі й тривожні. Тріпотливе почуття виповняє істоту. Прощання. Віз рушає, бере розгін. Сніг б'є в шиби, стелиться по асфальті дороги, припорошує сосни Свя-тошина, забілює рівні голі поля.
А думка все не тут, а там. А думка тримається того там залишеного, а серце повне, глибоко схвильоване... Як неймовірно тяжко висловити в такі буряні дні почуття радости. Але вона все таки в мені живе. Вона обнялись з тугою, з вірою і веде мене, ніби добрий провідник, через непроглядний праліс нашої неповторної і, по своєму, великої доби"...
НАЗАД ДО ТОЧКИ
Прокляття їй, іювчиці давніх літ, Чия жадливість всесвіт упихає В огидний свій ненаситний живіт!
Данте. (Чистилище, пісня 20)*і
І
Вечором того самого дня (четвер 13 листопада), ми були знов у Рівному. Зі снігом, вітром і погодою, яку на Волині звуть золою. Невелике провінційне місто, несподівано стає вихідною точкою... Вулиці кишіли воєнними і партійними уніформами Третього райху високих і найвищих рангів. Настрій динаміки, тривоги, непевности. їх воєнна машинерія діяла з неймовірною силою на всіх фронтах. За нашого перебування в Києві, було взято Харків, відкрито дорогу до Криму і взято до полону 3.632.000 полонених.
їх тріюмфи були на висоті зеніту. У Рівному дано великий парад війська і чекалося на прибуття райхскомісара, який мав обняти цивільне управління над Україною, що має зватися Райхскомісаріятом.
Ці успіхи гнітюче відбивалися на настроях населення. Перші тижні захоплення "визволенням" швидко минули, рожеві надії на незалежну Україну розвіялись. Окупанти з неймовірною швидкістю і залізною послідовністю вводили порядки, в яких для не німців лишалося не багато людського місця.
І наслідком цього почали швидко ширитись чутки про організацію українського збройного спротиву... Що було з людської точки погляду дуже зрозуміле, але з точки погляду воєнної стратегії — небезпечне. Особливо в цей час, коли динаміка наших противників була в такій силі.
*) Цитуємо за перекладом Євгена Дроб'язко
Нові окупанти нічого собі так не бажали, як дістати цей терен звільнений від місцевого населення. Несвоєчасні розрухи дали б для них пречудовий претекст, щоб наші со-ломяні села пустити з димом і їх населення змасакрувати.
Вони це вже наглядно доказали у випадку з Лідіц в Чехії. Але з чим не дуже рахувалася совєтська агентура, для якої знищення українського населення було таким же бажаним, як і для їх німецьких антагоністів. Особливо, коли це діялося б німецькими руками.
Для мене, як редактора впливової газети і як письменника, до голосу якого прислуховувались народні маси, було великим завданням зберегти при цьому почуття міри і не стратити рівноваги. І не допустити до передчасної провокації зриву, для чого між нашими доморослими політиками було досить відповідного матеріялу.
Вимагалося знання цієї проблеми в її цілому, бути в курсі справ світового засягу, відчувати балянсовання діючих сил плянети, розуміти тенденції їх розвитку на майбутнє.
Для цього ми намагалися слухати по можливості більше вістей, особливо з-поза засягів німецької домінації. До вістей із совєтського боку годі було прикладати багато вартостей, вони, як звичайно, до вульгарности розходились з правдою, але вісті з-за Ля-Маншу, навіть у формі пропаганди, мали для нас велике значення. Звідти подавалися справжні вісті про справжні події, а пропаганду подавалося в переконливій формі прекрасними стилістами, між якими могли бути і такі як відомий лявреат Нобля письменник Томас Манн.
Я охоче слухав його пристрасну реторику рафінованого інтелектуала, наповнену патосом гніву і сугестією катастрофи і пізніший розвиток подій, показав намацально, що його савонаролівська ораторія не була лишень вислідом його ображеної величности. Під час повороту з Києва, я включив було свій апарат на Лондон і почлв звідти глухий, хриплий, пристрасний голос того оракула і між іншим, в тому, що він вирікав, було і таке: "Вам, німцям, не буде дозволено виявити вдячности за мою творчість, навіть коли б ви цього і хотіли. Хай буде так. Це було зроблено не заради вас, але з найглибшої моєї необхідности. Одначе, тут є щось, що я зробив заради вас, від мого не особистого соціяльного сумління і я маю переконання, яке з дня на день зростає, що прийде час, і він вже надходить, що ви будете вдячні мені за це і оціните його багато більше, ніж книги моїх оповідань: це є те, чим я вас попереджував ще коли був час остерігти вас перед негідними силами, до ярма яких вас сьогодні безнадійно впряжено і які ведуть вас до неуявної руїни тисячами своїх огидних діл. Я знав ці сили, я розумів, що ніщо інше, ніж катастрофа і злидні для Німеччини і для Европи можуть постати з такої неописально-злочинної натури, в той час, коли більшість з вас — жертв ілюзій, які вже тепер мусять бути для вас зрозумілими, чекали від них порядку, краси і національної чести. Чи не слід при цій нагоді пригадати слова Ґете про "віддану німецьку націю, яка почуває себе лиш тоді дійсно величнаю, коли програє все, що її звеличує". Я також знаю вас, мої добрі німці, як і вашу безрадність, коли йшлося про розуміння справжньої чести і гідности. А тому, не дивлячись на мою вдачу, я виступив було на політичну сцену в жовтні 1930, в Берліні, в залі Бет-говена, з промовою перед захриплими від вигуків нацистськими дикунами, яку дехто з вас може ще пригадує. Я назвав її "Апеляція до розсудку", хоча це не було звернення до всіх кращих німців; і та промова ще й сьогодні є великим облегчениям мого сумління, дармащо була вона найдаремнішим зусиллям між усім тим, що я осягнув моїми щасливішими зусиллями, як мистець".*)
Сьогодні, коли ці рядки пишуться, дуже легко зрозуміти такі слова, але не так легко було з ними впоратись, коли ціла Европа лежала під ногами тих "негідних сил" і всілякі погрози їх швидкого упадку видавалися хіба побожними бажаннями сердитих емігрантів. До того для нас в Рівному негідними силами були не тільки наці Гітлера, а також наці Сталіна, чого, очевидно, оракули з-за Ля Маншу не хотіли бачити. Ігноруючи факт, що рекорди негідности цих останніх не були ще ніким перевершені.
Але все таки, для нас, та гнівна реторика з-за Ля Маншу була явищем бажаним. Вона переконливо збивала температуру успіхів німецьких фронтів, чим допомагала нам відповідно регулювати нашу власну поведінку; до того, це був блискучий приклад, як треба боротися з кожними силами, які з погляду наших інтересів є негідними.
А мали ми їх таких досить.