Щаслива добрість наповнила мою душу, і я весь засяяв, немов ікона, що оновилась.
Я беріг те світло в собі, як мати в війну, коли не було сірників, берегла в челюстях печі присок, і доніс його до школи.
— Що це ти сьогодні сяєш, наче нова мембрана? — запитав Славко Пасічник, витираючи дошку: ми з ним чергували і заявилися раніше.
Славко Пасічник був загальновизнаний фізикоматематикокібернетикотеоретик. На уроках з алгебри, коли клас безнадійно тонув у морі складних логарифмів, він штудіював вищу математику і лише на прохання учителя подеколи шпурляв нам з парти рятівні кола; на уроках з анатомії він шукав формулу особистості; на уроках з астрономії Славко розробляв теорію космічного радіоперельоту. Йому належала геніальна ідея транслювання екіпажу космічного корабля, в математичних формулах, могутніми радіовипромінювачами у сусідні галактики. Тільки в такий спосіб є надія, на думку Славка, здолати часовий бар'єр, що галактики розділяє. Ми затоваришували, бо я ділився з Пасічником ідеями космічних подорожей. Вони народжувалися в моїй голові, наче дощі грибного літа. Звичайно, це були ідеї вродженого гуманітарника, технічно безпомічного, проте Славко великодушно визнавав, що мої фантазії допомагають йому проторювати стежки до нових фізичних законів. Тому я й дозволив собі висповідатися.
— Сьогодні, Славко, я подивився на себе критично і вирішив стати кращим, аніж був досі…
Славко професорським рухом поправив краватку, яку у класі носив лише він, і звів на мене світлі розумні очі:
— З математичного погляду такий збіг дивний, але, уяви собі, останні дні я думаю про щось подібне. Виявляється, негативні емоції найважче піддаються вираженню точними формулами. Маємо неймовірно громіздкі числа. Висновок: людина майбутнього, аби її можна було вільно транспортувати в сусідні галактики, мусить позбутися негативних емоцій. Я переглянув останні праці психологів. На жаль, шлях до суцільної позитивності — довгий і складний. Тим негайніше треба об'єднатись і розпочати великий експеримент. В перспективі — моральне оновлення людства…
Славко подав руку, і я радісно потиснув її.
Тут до класу зайшов Андрій Політайло. Ми зі Славком змовницьки перезирнулися, кивнули головами на знак згоди і в один голос сказали:
— Хочеш стати кращим, аніж ти є зараз?
Щодо Андрія, то нам не треба було довго домовлятися, бо хоч він і лишався байдужим до Славчиних теоретичних розвідок у майбутнє та до моїх лихоманних фантазій, і що не знали гнузди, зате мав золоті руки і сидів на уроках у чорних шкіряних рукавичках, аби їхнім сонячним блиском не привертати до себе уваги. Він власноруч сконструював кишенькового телевізора, ракету "Ирій", яка, стартувавши з шкільного двору, безслідно зникла в космічному просторі, радіостанцію для підказок, що безвідмовно працювала в класі і, в першу чергу, рятувала самого Політайла, який за майструванням не завжди знаходив час зазирнути до книг. Вперше у світовій практиці за антену радіоприймача слугували учнівські вуха. Передачі велися з "Камчатки", останньої парти, де Політайло на уроках майстрував, а я, ховаючись від учителевих очей, гриз "прочотні" книги.
— Завжди хочу стати кращим! — радісно озвався на наші слова Андрій Політайло. — А як?
— Це я досліджу і сформулюю, — поважно мовив Славко Пасічник, опановуючи звичну роль теоретика. — Зустрінемося після останнього уроку.
Перерви Славко просидів у бібліотеці, а на останньому уроці прислав нам з Політайлом радіограму: "Зустрічаємось парку крайній лаві стережіться єгу гуїгнгнм або вінець природи". Я пригадав благородних Свіфтових гуїгнгнмів, і серце мені радісно забилось в передчутті морального переродження.
Був ясний листопадовий вечір. Таємниче переморгувалися над головами зорі. За чорними штахетами безлистих кущів брязкотіли маршрутні автобуси і таксі. Біля тітчиної пивниці горлали п'янички. Ми з Політайлом сиділи німі й урочисті. Славко промовляв, час од часу струшуючи з чуба росинки зір, що зліталися до нього, мов метелики на світло.
— Отже, від сьогодні ми проголошуємо себе кандидатами в благородні гуїгнгнми. Кандидатами, бо поки що в кожному з нас є щось від єгу. Ми даємо собі час для морального переродження: три місяці. За ці три місяці мусимо позбутися негативних емоцій і стати справжніми гуїгнгнмами. Звичайно, для того, хто глибоко усвідомлює потребу людства в моральному оновленні перед стрибкому космос, досить буде і одного дня. Трьохмісячний випробувальний термін ми встановлюємо в розрахунку на певних індивідуумів, — він зирнув на Андрія, — які в цьому складному і суперечливому світі не хочуть знати нічого, окрім гвинтиків та гайок. Певен, що за три місяці і вовка можна зробити ягням, вилузавши з нього негативні емоції, як вилузують горіх. Звичайно, якщо вовк поставить собі за мету таке переродження. Пропоную стиснути руки і тричі за мною повторити…
Ми поклали правиці в гарячу Славкову долоню:
— Гуїгнгнми кажуть лише правду. — Славків голос був схожий зараз на голос пакульського отця Савки, коли той проголошував од вівтаря своє знамените "Алілуйя".
Ми тричі проказали за ним: "Гуїгнгнми кажуть лише правду".
— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом.
— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом…
— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма…
І ми знову проспівали за ним тричі, кожним нервом своїм відчуваючи історичну вагу хвилини:
— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма…
Так започатковуються релігії і великі суспільні рухи. І коли незграбний Андрій смикнув свою сумку, яка, повна гайок, електроламп, ракетних двигунів, акумуляторів, старих радіоприймачів, вагонних коліс тощо, важила пудів з десять, брязкіт залізяччя звучав святотатно…
Декілька днів ми не ходили по землі, а літали на крилах, світлі й чисті, наче янголи на материній іконі.
А по тому прибіг до мене Степко, дядька Якова, паровозника, син. Позаяк хазяйство Солом'яників розвіяв вітер невдач, а задарма їсти тітчин хліб мені не хотілося, я старатливо бив у саду березовим оцупком байдики; виляски прудко розбігалися довкола, а мені тільки того й треба було — хай тітка, яка після оказії з кабаном хворіла, чує, що я не гуляю. Степко був із жучків, і я набурмосився. Гість це запримітив, втяг голову в плечі, прикриті старою залізничною спецівкою, лише чубчик стримів зовні. Винувато сіпнув мене за рукав, вказав очима на хатню стіну:
— Відійдемо, побалакати треба, а стіни вуха мають…
Я зирнув пильніше і побачив у щілинах, між засіяних зеленкуватим мохом цеглин схожі на опеньки вуха. Ми відійшли до яблунь — Степко ледь чутно зашепотів:
— Жук нахваляється сьогодні побити тебе. Наказав усім жучкам з'явитися. А ти б не прийшов, якби тобі сам Жук наказав? — Він ображено глянув на мене і голосно додав: — Ну, як нема у вас хліба, то піду в магазин на П'ятикутки. Бо мати кажуть: батькові на зміну, позич у Солом'яників буханку, а увечері віддамо…
З тим він почалапав до хвіртки і зник.
Тут де взялися мурахи, холодні, мов крижинки, і поповзли мені від п'ят до тім'я, але я вчасно згадав, що не маю права на страх, бо я — гуїгнгнм, і гукнув у засиджену вухами стіну:
— Я не боюся тебе, Жучище!
Стіна на очах мінилася, з зеленої стала жовта, а відтак ще більше позеленіла, а вуха осипалися, як осипається невдале тинькування…
Увечері, поінформовані про лиху задуму Жука, мене проводжали зі школи благородні гуїгнгнми Славко Пасічник та Андрій Політайло. Було місячно. Підкована морозцем Солом'яна вулиця стелилася переді мною, немов лінія життя на долоні. З вдячністю я тяг десятипудову Андрієву сумку. Від автобусної зупинки ми напружено мовчали. Уже неподалік дядькового двору вузлики на наших язиках трохи ослабли і Славко мовив, як завжди, розумно:
— З погляду вічності усе це принаймні безглуздо і смішно…
Могутній свист обірвав його мову, пригнув довколишні дерева, земля між нами і двором Солом'яників розверзлася, і з неї проросли голови Жука та його жучків. По тому рушив на нас вовчий півзашморг з Жуком посередині й дрібнішими жучками по краях. Я озирнувся на благородних гуїгнгнмів — обоє були блідіші од місяця. Шлях назад ще був вільний, і я прошепотів голосом приреченого:
— Тікайте, о, благородні гуїгнгнми! Перекажіть, що я…
Я не знав, кому і що б я хотів переказати, а роздумувати вже не було коли. Ноги Славка Пасічника раптом задріботіли на місці, як у накрутної ляльки, повернули благородного гуїгнгнма на сто вісімдесят градусів і помчали, наче перепуджені коні, по Солом'яній вулиці, залитій сріблястим місячним сяйвом. Славко обернувся до нас верхньою половиною тіла, простяг руки і щось прокричав, але ми не розчули, було далеко. І вже тільки хмарка сріблястого пилу, що закосичила Солом'яну вулицю, нагадувала про нашого товариша. Коло довкола нас зімкнулося, і зашморг звужувався з кожною миттю. Було чути, як шерхотить пісок під ногами жучків, а ще — як вицокують зуби Андрія. А очі Політайла тліли, неначе бікфордів шнур. Я інтуїтивно відчув, що Андрій зараз вибухне, і передбачливо упав на землю. Того ж менту Андрій крутнув довколо себе десятипудовою сумкою на довгім шкірянім паску. Свист, пронизливіший од Жукового, завис над Солом'янкою; він важчав, гучнішав і падав на землю чорними брилами. Жовтий піщаний вихор злизав з вулиці жучків і носив їх над дахами будинків, наче кленові листки. Тільки ще Жук руками й ногами, ніби павук, тримався землі і з ніздрів його сіялися іскри. Тоді Андрій підстрибом зробив декілька кроків уперед, сумка з ревом та свистом пронеслася над самісіньким Жуком, і голова його, відкраєна і підхоплена вихором, покотилася по Солом'яній вулиці швидше од м'яча на футбольному полі. Тільки іскри, що поволі гасли, значили її слід у присмерках. Жук підхопився і кинувсь навздогінці за власною головою.
Відтоді Жука ніхто не бачив на Солом'янці. Казали, що й досі бігає він по світу навздогінці за власною головою.
Тут пасок Андрієвої сумки тріснув і сумка, просвистівши над хатами, гепнулася за Собакаревою горою, зчесавши її залісену вершину. Нарешті уздріли ми Славка Пасічника, що мчав уже з протилежного боку Солом'янки — від Стрижня.
— Зупини… — вчули розпачливий, жалібний крик благородного гуїгнгнма, але зупинити не могли — Славко мчав швидше од метеора, мабуть, це була вимріяна ним швидкість світла.