А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило вперше відчув на собі вагу років і за одну ніч постаршав під нею.
Після третіх півнів він вийшов на просторе шкільне подвір'я і навманвя побрів у тишу серпневої терпкавої ночі, що м'яко сивіла розкиданими по пагорбах і долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й небесні сіячі, що устигли обсіяти всю землю росами, а небо пшеницею. І чи болить кому, окрім нього, серце за тим сіячем, що розсіявся на далекій Золотій Липі та й проріс травою чи казковим євшан-зіллям, щоб ми довіку мали безмір любові до рідної землі.
Поруч, без вітру, просто від давнини чи дум зітхнув посивілий журавель, до одного кінця його навіки була ув'язана колода, на другому — у свіжій бадді вода перехоплювала теплу зоряну обніж. А в долинці скрадливо воркувала річка, розмиваючи берег, розмиваючи ніч, і тихо скрипіло загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збігає вода, як збігає час, і думай про свій час і своє євшан-зілля...
Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив світло і ліг. До вікна одразу ж підступили зорі, зітхнула темрява чи хтось із грішників або святих, а він поволеньки, як у воду, забрів у сон. Йому не снилися фантасмагоричні гегелівські образи — до нього прийшла невідома Золота Липа, тільки не річкою, а осіннім деревом, що не знає, куди подіти своє журливе золото. І вросло це дерево біля його стареньких воріт, що й досі кигикають чайкою. А потім уже в хаті він бачив свого матір. Вона вийняла йому зі скрині смушкову шапку, зітхнула:
— Оце ж батькова. Приміряй прокинувся він уранці під думними поглядами святих і потягнувся до одежі, поверх якої лежала сива, ще парубоцька шапка його тата. Оце і все, що лишилося од нього на білому світі, та ще на далекій чорній землі проросло трохи зілля. У двері хтось постукав.
— Заходьте?
Скрипливі двері відчинив Максим Петрович і став на порозі, тепер уже втома зійшда з його обличчя і гніздилася тільки в зморшках біля очей.
— О! — здивованим поглядом зміряв Данила. — Вя наче постаршали за цю ніч. '
— Невже видно? — запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до батька.
— Таки видно. Як вам спалося серед святих і грішних?
— Ви маєте на увазі, що не тільки уві сні чатують на пас святі та грішні?
Завідуючий иримружився:
— Чую літератора, але хочу бачити ще й хлібороба, агронома, бо це дуже потрібно тепер. Дуже!
— Постараюсь бути вчителем і учнем.
— Це серйозно? — недовірливо покосував на Данила Максим Петрович.
— Цілком! Я ж дитя чорної землі: її тривоги — мої тривоги.
— Тоді спасибі. Коли ви належите до оглашенних, як тут прозвали мене, то й агрономом зможете стати. А нам так треба ворожити над тим добрим зіллям, що виведе нас із безхліб'я!
Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рік, коли довкола ходить стільки смутку, так думати і так жити майбутнім не кожен зуміє.
— Я й хотів стати агрономом, та не вийшло.
— У нас вийде, — впевнено сказав Максим Петрович, — Аби тільки землю, як душу, любили, їй дуже потрібна наша любов, а не розбій, — і він довірливоупівголоса додав: — На своїх ділянках я вже вирощую по двісті з лишком пудів пшениці. Але яка вона примхлива: посієш на десять-п'ятнадцять днів пізніше, — і не добереш половини врожаю, та й іржа точить її, гірше ніж залізо. Нових, нових сортів треба людям, щоб двісті пудів було середнім урожаем! І, думаю, 'настав час чаклувати над низькорослими сортами, бо в стеблистих соки землі йдуть не так у эеряо, як у солому. Ще за Хмельниччини Павло Алепський, син антіохіиського патріарха Макарія, подорожуючи по Україні, дуже радів, що в наших житах та пшеницях може сховатися верхівець. А от про зерно нічого не писав — тут, напевне, радості було менше. Поїдемо на поде чи в село кватирю шукати?
— На поле. Що ви тепер робите?
— Сіємо жито з підсівом конюшини, копаємо картоплю, шаткуємо капусту, квасимо помідори та огірки — ми ж самі себе й харчуємо.
На зарослому споришевому подвір'ї біля криниці в упряжі не' герпеливились добрі гостровухі коні, а біля коней широко стояв на живій і вербовій нозі червоний козак Терентій Шульга і ждав очима сонця. Ось і встало воно, і передосінній туманець чи тіні почали перебігати йому дорогу.
Дивним був цей ранок. Проїхали вони мимо придорожньої верби, і Данилові здалося, що на неї якось незвично дивиться 'Терентій Іванович, певне, тому, що має ногу з верби, і це немудре дерево стало йому рідним, як завжди при болях стає ріднішою природа людині. Тільки краще б не було цих болей.
VII
Так думалось, так бачилось, і крізь усі думи, крізь усі видіння до Данила наближалася Золота Липа, з'являвся тато. Він забув його обличчя, голос, але відчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на дитячу голівку...
О руки наших батьків! Чого ви одлітаєте, мов голуби, і передчасно стаєте землею, травицею та росою?
— Ви, напевне, далеко залетіли думками? — запитав Максим ІІетрович.
— У праосінь злотаву і синю, — згадав чиїсь слова.
— Щось таки є в цьому образі! — глянув Максим Петрович у засновану бабиним • літом далечінь і з усміхом чи насмішкою перехопив мову Данила: — Ось подивіться, як напатлались останні дні тепла, як ще міцно серпень тримається за літо, а снування і згуки вже має осінні.
— О, та ви поет! — навіть не помітив мовного лукавства Данило.
— Хворий на лірику, але на все життя запрягся в буденні турботи про хліб насущний, — тепер уже серйозно сказав Діденко. — Тут не спить моя думка, не спить і душа... Ви ж добре пам'ятаєте, як ми ще недавно ходили біля землі — зорали як-небудь, засіяли чим-небудь, помолилися на сонце, та й роди, боже, на роботящого і ледащого. І земля-годувальниця родила, що могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землі й тепер байдуже до копіткої роботи біля неї, їм би скоріше вичавити соки з родючості, виконати план сьогодні, не заглядаючи, що нас чекає завтра.
Вони виїхали на липовий шлях, він згори запалив свої свічі смутком згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке відлуння вітрів. І це знову нагадало тривожну Золоту Липу і того вершника, що крізь колючий французький дріт кинувся на ворожу батарею, і той ворожий снаряд, що підняв коня і вершника в небо. Невже це був його тато?..
Отак і почався у школі перший день сільського вчителя Данила Бондаренка, простого, довірливого і затятого хлопця з підкучерявленим житнім чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього ницого, лихого; отак ще довгі-довгі роки з одного боку шляху йому скрипіла верба, а з другого — Золота Липа;
не річка, а дерево, що зросло чи то над річкою, чи то біля тієї хатини, яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство.
А далі пішли інші дні, зі своїми клопотами, турбаціями, зі своїми тінями й просвітками, зі святим словом і дрібнотою доносів несамовитої Аніт на тому ж папері, в який можна вписати незрівнянний образ і жало гадюки. У такі дні він згадував свого тата на здибленому коні, згадував і коло святих і грішних у старій церковиці та й, згнітивши свої болі, ще упертіше осягав мудрість книг, вивчав закони спадної і підвищеної родючості землі, силу сортів або йшов у завіяну діброву чи в маленьку теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханість соняшників у сонце або про сон листя. В теплиці стояло літо, надворі ж покректував мороз або хугувала хвижа, і тепер звичайнісінький житній колос, що думав про цвіт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
— З колосочка буде жмінька, а з снопика мірка? — згадував колядку.
— Дочекаємось і такого часу, коли будемо не їдцями, а творцями. Скільки люди в печалі нестатків посилали Всевишньому молитов, щоб дав їм хліб насущний! А як мало ми прислухаємось до мови колоса і полів. Зустрічаю якось свого друга молодості, теж агронома, чоломкаємось, тиснемо, як парубійки, один одного ручищами, згадуємо зелені роки, далі ж питаю:
— Як тобі сіється жито-пшениця? І посмутнів мій друг:
— Хоч вір не вір, а я вже забув, як шелестить житній і пшеничний колос, він, коли й знаходить мене, то тільки в снах.
— Це ж з якого лиха?!
— Бо підшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри і сію... обіжники. За всі останні роки лише раз був у житах: коли заболіли нирки, порадили мені лікувати їх житнім цвітом. Як злодій, крадькома рвав його, та не встерігся і заробив од розгніваної селянки "паразита". І досі, як згадаю про це, печуть її слова.
— Так чому ж ти не кинеш своє мертве діло канцеляриста?
— Маю за нього живу копійку.
— От і подумайте після цього, як мізерна копійка з агронома, з творця робить їдця. Хіба ііс страшно, коли селянська дитина вже не думав про достаток хліба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стікають сльозою жита. Це я сумної завів. А от послухайте, про яке чудо довідався від ленінградського вченого! — зацвітали бездонні очі, промінилось сухе, з півмісяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
— ІІевже чуди? — робив вигляд, що сумнівається.
— Справжнісіньке! — запалювався Діденко. — Ми, живучи зерном, ще так по-варварськи мало знаємо історію, життя і прямо-таки вибухову силу зерна. Тільки подумайте, що може зробити лише передпосівна обробка насіння! В журналі санкт-петербурзької Академії наук "Собрание новостей" за листопад 1775 року повідомлялось, як один селянин обробляв посівне насіння у вапняковому й живильному розчинах. Наслідки були разючі! Уявляєте, кожне зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутніх колосків, а кожен колосок мав понад сто зернин. З однієї зернини виходило майже чверть фунта врожаю. При такій сівбі він витрачав на гектар насіння в чотири рази менше, ніж витрачаємо ми. Так це ж на одному посіві, коли взяти в державному масштабі, можна зекономити мільярд пудів! Що ви на це скажете?
— Коли б це так було! І чому ж ми не знали про це чудо?
— Сон років чи байдужість приспали його! — розгнівався на когось Діденко. — Яка страшна ця хвороба — байдужість! Вона вбиває апарат мислення, сердечний апарат, залишає тільки механічний.
— Ви вже ворожите, як відновити в себе цей посів?
— Авжеж! Тільки подумайте, яку полегкість можуть мати люди й держава!..