Був жовтіщий сьогодня, очі, здавалось, сховалися ще більше, і чоло, як опукла скеля над норами, важко нависло над ними.
Він почав ходити вздовж стін, пильно, але без усякої уваги, придивляючись до малюнків і зараз же одвертаючись.
Мирон скоса з непевностю слідкував за ним.
— Я до вас за книжкою, яку ви мені обіцяли колись дати... — почала Дара. — Про простітуцію. Німецького професора, який стоїть на вашій точці погляду... Можете?
Мирон швидко уважно подився їй в лице.
— Я вам завтра поверну...
— Можете не спішити, — тихо вимовив Мирон.
— Ні, я спішу.
Тарас підійшов до полотна та узявся за край укривала. Мирон поспішаючи кинувся до його.
— Ні, ні, Тарасе!.. Цього не можна, цього не можна...
І соромлючись, він узяв картину в обійми й одтяг її в куток.
Дара мьягко, смішливо посміхнулась, але зараз же сховала посмішку. Тарас же здивовано схилив голову на ліве плече, слідкуючи за Мироном.
Мирон, ніяково посміхаючись, підійшов до етажерки й з протягом сказав:
— Я вам зараз знайду кни-и-гу... Коли хочете, можете сі-і-сти...
Книжка одразу ж знайшлася. Дара взяла її, перечитала заголовок, закрила й сказала:
— Добре. Спасибі. Завтра принесу.
Тарас також узяв якусь книгу й з тим самим пильним та розгубленим виглядом перегортав її.
— Мені треба ще сказати вам кільки слів на одинці, — додала Дара, не дивлячись на Мирона.
— Будь ласка... — трохи здивовано протягнув він.
— Ми вийдемо... До побачення, Тарасе. Ви у нас сьогодня ночуєте?
Тарас неначе очутився. Швидко поклав книжку на стіл і озирнувся.
— Що ви сказали?
— Я сказала, ви у нас сьогодня ночуєте?
— Так, так!.. Я.... Так, я ночую у вас...
— Ну, то я не прощаюсь.
— Так, так...
Дара вийшла. За нею Мирон. Спинилися в коридорчику. Світло з одчинених до кухні дверей боязко та блідо поцілувало щоку Дари. І видко було, як ледве хвилювалися чулі ніздрі.
— От що, — почала вона зараз же, дивлячись просто йому в вічі. — Тарас в дуже нервовому стані. Треба бути з ним обережним... Скажіть, ви, справді, умовляєте Олю йти в простітутки?
Мирон здивовано підняв широкі брови.
— Ні, не умовля-а-ю ...
— Я так і думала. Занадто... не пасує... Ну, добре. Тарас певний, що умовляєте. Будете, мабуть, балакати про це. Заспокойте його. Добре?
— Добре.
— Потім...
На мент замнялася.
— ...Потім таке прохання... Ви шукатимете сестру?
Мирон пильно подивився на неї.
— Так, шука-а-тиму...
— Коли?
— Не знаю... Може через тиждень... Раніше...
— Чому через тиждень?
— Так... Зараз не треба. Хай побуде...
Дара помовчала, неначе міркуючи Ніздрі підіймались та спадали сильніще. Ніжна кругластість щок вкрилась фарбою.
— Ну, добре. Так от, у мене прохання до вас. Коли знайдете сестру, скажіть їй, що я хочу прийти до неї... в гості. Чуєте?
В голосі чулась навіть погорда якась. Мирон весь стрепенувся.
— В гості? Так сказати? Так? Чомусь почав поспішно одкачувать рукава, неначе збірався зараз іти.
— Так. Вона згодиться?
— Не знаю...
— Подумає, що я тільки з цікавости?
— Так, я гадаю...
— Скажіть їй, що нi. Проте, цікавість також є але не головне...
— Скажу. Даро, чому ви так змінилися до мене за останній час? Може, я вас чимсь образив?
— Ні нічим... До побачення!
— Учорашнім... ви дуже... ображені?
Мирон говорив глухо, помітно хвилюючись.
— Ви що? Вибачатись вже хочете? — швидко подивилась вона на його.
— Ні... я просто питаю.
— Це повинно бути для вас байдуже. До побачення.
Хитнула головою й пішла до виходу. Мирон, нахиливши голову, помалу попрямував за нею. Але на сходах Дара раптом обернулась і неначе сердячись на когось, одривисто запитала:
— Послухайте, скільки ви маєте покинутих дітей?
— Ні одної... — тихо, з легким здивованням одповів Мирон.
— А від покоївки, яку звали Сашею, не було?
— Сашею? Ніякої Саші не знаю. Звідки ви маєте ці відомости?
— Кит казав. І ще каже, знає якісь брудні історії про вас. Це — правда про Сашу?
— Ні.
— До побачення.
І Дара пішла вниз.
— Ви не вірите? — глухо похмурившись кинув їй вслід Мирон.
— Не знаю ... — напів обернувшись, сухо відповіла вона й почала швидко сходити.
Мирон стояв, не рухаючись. Дара на повороті підняла до його голову, зупинилась і сказала:
— Коли скажете сестрі, ви мене про це повідомите? Так?
— Ні! — різко одрубав Мирон, повертаючись щоб іти.
— Чому?
— Це хочу!
— Значить сестрі не скажете?
— Ні.
— Адреси її мені не дасте?
Мирон замнявся, потім грубо похмуро відповів:
— Можу.
— Добре.
І Дара так само пішла знову.
Мирон круто повернувся й, зачинивши двері, пішов до себе.
Тарас сидів на канапі, тупо, задумливо дивлячись наперед себе.
Мирон підійшов до столу, одшпурнув якусь книгу, сів на стілець, устав і швидко заходив по кімнаті.
Тарас неспокійно заворушився й почав шукати свого кашкета. Знайшовши біля себе, одяг і став підводитись.
— Ви куди? — похмуро кинув Мирон.
— Я, може, вам заважаю... Так я піду...
— Не заважаєте. Сидіть. Сидіть, кажу! Тільки от що.
Він спинився перед Тарасом, який знову сів.
—... Слухайте, що я вам скажу. Ваша, сестра, здається, любить мене. І навіть напевно кохає. Чуєте? Я ж її не кохаю. Вона хоче мати від мене дитину й потім жити з нею. Це неможливо. В простітутки не ражу їй іти. Вірите мені чи ні?
Тарас зніяковів і швидко поглядав на його.
— І у вас... нічого з нею не було? — з болючою ніяковостю спитав, бігаючи очима. — Ні...
—Я чув инше...
— Від кого? Від Олі?
— Ні... Товариші кажуть...
— Хто саме?
— Кит, наприклад...
— Знову цей мерзотник!... Нічого не було. Коли вірите, сидіть. Ні, то йдіть собі, — нам нема про що балакати. Це мені надокучило.
Тарас з ніяковою увагою глянув знизу вгору, й сказав:
— Я вірю.
— Добре. В такому разі сидіть. Зараз анархист повинен прийти.
І Мирон знову заходив з кутка в куток. Потім підійшов до ліжка, ліг, закинув руки за голову й завмер в похмурій, злій непорушности.
Тарас непокійно поглядав на Мирона. Потім, очевидно, забув про його й знову впав в свій тупий, неуважний стан.
Мовчанка тяглася довго. По шибках вікон обережно, ледве чутно шелестів дощ, неначе не хотів заважати їхнім думкам.
Нечутно густішими ставали присмерки, виступаючи синюватим димом з кутків. Мирон раптом глибоко зітхнув, підвівся й сів.
— Анархи-й-ста нашого нема —а... — протяг він своїм вередливим тоном. — Обдурив, каналія... Це недо-б-бре...
Він підійшов ліниво до столу й почав робити цигарку.
Тарас, на згук його голосу прийшовши до себе, знову занепокоївся і, неначе згадавши невдоволення Мирона, здивовано дивився тепер на його. Мирон набивав цигарку та ледве-ледве кутками уст та очей посміхався. Лице-ж все одсвічувало якоюсь радостю, неначе на ліжкові йому хтось роз'яснив або росказав щось дуже гарне.
Закуривши, Мирон раптом сів так близько до Тараса, що той навіть трохи одсунувся, поклав на його гостре коліно свою велику смугляво-сіру руку і, наче нічого не було, сказав:
— Ну, як страйк? Вирішили?
— Так, вирішили...
— Так-а-к ... І ви за стра-айк?
— Так, і я ...
Тарас зпідлоба здивовано подивився на Мирона.
— Ціка-аво... А хто більше за всіх? Віра?
— Так, вона ... дуже...
— Та-а-к... А Да-а-ра?
— Вона була проти... Щоб самі робітники рішали...
— Та-а-к... Ціка-а-во... Це ду-у-же цікаво... Ну, а завод, значить, закри-и-ють?
— Так...
Тарас відповідав неохоче. Облизував губи.
— Гаврило в штрейкбрехерах? Га?
Тарас, помітно було навіть в присмерках, почервонів. Мирон зауважив це.
— І страйковий комітет допомоги йому не да-а-сть... Погано вашій родині бу-у-де...
Тарас мовчки дивився в землю.
— Олі-ж зовсім пога-ано буде... До Салдєвва піде...
Тарас якось нервово повів головою у бік. Зітхнув, але нічого не сказав.
— На вас же тільки вся наді-і-я...
— На мене? — роздратовано та разом з тим здивовано повернув до його голову Тарас.
— Та-ак... На ва-ас...
Тарас злісно посміхнувся. Відкинувся на спинку канапи й заплющив очі.
— Чого усміхаєтесь?
Тарас покинув посміхатись, але очей не росплющив; з глибокими тіньми від навислого чола він здавався мертвим.
— Га? Тарасе!
Тарас швидко росплющив очі й з роздратованням нахилився до Мирона.
— Чи ви ж бачите, який я чи ні?
— Ба-а-чу... Хворий трохи. —
— "Хворий трохи!"
Каліка я, от хто! Розумієте ви це? Каліка, негодящий, гнилий, дохлий, паршивий каліка з колінами як у коника. На мене надія Оліна. Ха!
Він навіть устав і почав швидко ходити по кімнаті; але потім раптом повернувся до Мирона й сказав:
— Дайте вашу руку! Швидче. Дайте, не бійтесь... Мирон здивовано простягнув руку. Тарас схопив її й приклав до своїх грудей біля серця.
— Чуєте, як бьється? Чуєте? Неначе видирається. Чуєте? Неначе в одчаю лупить головою об стінку... Правда?
— Та-ак ... Бьє-еться... І ви це добре висловили.
Похвала, здавалось, ще більше роздратувала Тараса.
— Правда? — однявши брутально руку Мирона, засміявся він. — Так коли тільки те й робиш, що слухаєш як воно бьється або замірає, то врешті можна знайти найвірніщий вираз... Хм! Чи ви ж знаєте, чим я більшу частину дня занятий? Ну? Я слухаю себе. Гадаєте, я вчора багато чув з цих дебатів? Як же! Я навіть не одразу зрозумів, коли ви оте сказали... Я тільки чув, як у мене билося серце та надувалась голова... Знаєте, як дитяча опука... І завжди... Я ж ні хвилини не живу, як усі! Ні хвилини! Надзвичайна істота. Я сплю з ватою в ухах та подушкою на голові. Моє власне дихання — такий шум для мене, що я готовий просто вбити себе, щоб не шуміти... На мене надія... Хм! Так... А я собаці, звичайному, дворовому собаці заздрю... Ви не смійтесь — (Мирон серйозно слухав його), — не для виразу, але от так, як є, кажу... Дивлюся на якого небудь пса й думаю, що у його нема "нервів", він може спати, коли схоче. Я, не жартуючи, хотів би бути звичайним собакою, задирати хвіст, гавкать, кусатись, спати ... Розумієте: спати!
Він навіть з люттю стиснув кулак, неначе роздушив в йому це слово.
Мирон хотів щось сказати, але Тарас хапливо, немов боячись, що не дадуть йому докінчити, казав далі :
— Хіба я людина? Хіба я маю переконання? Роздратуйте мене кашлем, і я буду з ненавистю сперечатись з вами проти того, що сам вважаю вірним... Це ж... я, наприклад, ненавижу всіх людей до крови, до піни на устах... А за що? Вони роблять шум. Ну? Люди та собаки. Ціла природа, як природа, але люди та собаки що хвилини шумлять.