До сірих світанків, до третіх тролейбусів сиділа вона в його головах, студячи розпечене чоло своєю лагідною прохолодною рукою.
І Хома відчував, чия це рука, бо бачив перед собою рідну хату в досвітній імлі, стривожене материне обличчя, зболені за нього очі. То мати виходила свого Хомцю від чергового нападу дивної нервової хвороби: зачувши, як щось падає на землю, малий Хома хвицькався долілиць, плазував під лаву, в будь-який закамарок, і ніяка сила не могла його звідтіль видобути. Цей переполох потім ненауковими методами виливала баба Князиха, та, ясна річ, не до кінця вилила.
Той страх завжди жив у Хомі. В університеті, де він побоювався заводити справжніх, близьких друзів, бо, мовляв, вивідають душу і зрадять. Прикидався таким собі телям, у глибині душі наміряючись вхопити бога за бороду. Цей вічний страх завше гнув його додолу, калічив душу, змушував дякувати за облизня і дрібнішати, дрібнішати.
І пекучий сором лизав порепані Хомині п’яти, сповивав усе тіло, котре знову закорчилось на ганебному стовпищі. Він побачив, як однієї осені до нього приїхала мати з двома здоровенними клумаками сушених груш, слив та яблук. Хома тоді саме вирішив, що досить йому бути простачком, пристав до розвеселої компанії, слинив у них закордонні журнальчики, дивувався — живуть же люди, переписував платівки, їв повітряну кукурудзу, аби влізти в штани. Він-бо хотів жити весело і безтурботно, як та компанія. Але в тих були міцні тили, а в Хоми малограмотна мати в селі, котра писала листи без ком, крапок і великих літер. "Потік свідомості", — казав тодішній дурний Хома, аби вислужитись перед тими, викликати їх поблажливий сміх. Отож приїхала мати з клумаками, і Хома мусив вести її на базар, стояти поруч, неспокійно озираючись довкола. І тут-таки, наче навмисно, до них підпливла та знудьгована компанія, що з самісінького ранку шукала пригод. Дівчата радо заверещали, уздрівши Хому: "Привіт, Повітряна кукурудза!" Так вони кликали Хому, бо він сильно не хотів бути схожим на звичайну, просту кукурудзу.
— Торгуєш? Бізнесмен? — захоплено повисла на ньому одна дуже дотепна дівчина. — Який клас! Тачку купиш? А ще телятком прикидався!
Далі вже пробувала на смак сушене яблуко. "Кислюще", — і спроквола оглядала зморшкувату, мов грушка з черені, жінку.
— А це хто?
— Так, з одного села, — дипломатично промимрив Хома. — Розмовляємо.
— Подай-но мішечка, синку, — дивлячись йому в очі, сказала мати.
Але Хома не чув. Він щедро накладав їм у кишені сушениць, голосно реготав над собою, своїм білим халатом, гирями й терезами, матір’ю, над усім святим у світі. А потім боком, боком став відсовуватись від неї. І це "синку!" зараз розпеченим шворнем шпигало йому в вухах.
— Тихше, тихше, не плач, — колисав його лагідний, добрий материн голос, а її легка рука вбирала в себе його біль.
Цей біль перетікав через її руку, мов через пуповину. Забирала вона половину його мук собі. І Хома знову причаївся під її серцем, п’ючи її соки, хвицяючи ногами в темних проводах пам’яті, захищений матір’ю від усіх небезпек світу.
Та коли настав час, він перерізав пуповину ножицями і помістив себе в новітній, залитий неоном інкубатор, на дно величезної пробірки, бо намірився вивести з себе гомункулуса, чисту, стерильну людину, яка б кукурудзою і не пахла.
Він сам вів спостереження за своїм розвитком і бачив, як ця цятка життя в пробірці поволі обертається на мацюпусінького пуголовка з хвостиком. Потім цей бридкий пуголовок випнув лапки, застрибав жабенятком з океану на твердь, став земноводним. Далі, дибаючи на своїх кволих ніжках, полізло це смішне вухате мавпеня на дерево, а одного чудового ранку спустилось на землю й викресало вогонь.
І ось вже маленька людинка, штучний гомункулус, лупав очицями крізь скло, не бажаючи виходити на світ із свого інкубатора, бо ззовні не чекали на нього ні батько, ні мати, ніхто.
Хома додав напруги, вирішивши продовжити експеримент у часі, спробувати зазирнути за відведену природою риску.
Він бажав знати, чи не народиться з нього лобастий, мізкуватий, яйцеголовий інтелектуал? А може, в нього замість рук виростуть крила і він літатиме? А може, зручніше буде повзати?
Та в пробірці задіялись дивні метаморфози. Гомункулус, котрого генетична спіраль занесла далеко вперед, на очах почав перетворюватись на вимуштрувану надлюдину в чорному френчі, в чоботях, котра ненавиділа, зневажала усіх тих істот, які повзали під нею в довколишньому світі. Ця надлюдина вже підняла стек і замахнулась на свого творця, Хому.
— Ні, ні, ні! — відсахнувся Водянистий, усім тілом упав на рубильник, і його затіпало потужним струмом. — Не треба, не хочу, мамо, мамо, мамо!
— Спи, мій любий, спи.
Ласкава рука остудила ці пекельні видіння, ч Хома поринув у чистий джерельний сон.
Прокинувся він від того, що сонячний промінь жовтим курчам дзьобнув його в щоку. Хома ледь розплющив очі, У відчинене навстіж вікно влітав теплий весняний легіт, коливаючи портьєри. Коти на підвіконні мружились на весняну благодать. Знизу чулися звичні звуки великого міського подвір’я. Двірник лаявся з овочевим магазином за розкидану тару, гатили в стіл доміношники, галасували, ганяючи м’яча, дітлахи. Роза Семенівна вивішувала простирадла — як прапори перемир’я.
Разом з сонячним променем до кімнати ввійшла схудла незнайомка із заклопотаними очима. Вона несла тацю з тарілками та величезним оранжевим апельсином. "Хто це?" — подумав Хома, насилу пригадуючи, де він і що з ним трапилось. Вовняний туман то відкривав, то закривав свіже згарище, звідки виблукала ця Істота. А це вона винесла його з вогню, хоч він і не просив. Він з холоду, вона з вогню.
— Ти? — кволо, самими губами спитав Хома, бажаючи пересвідчитись, що все то не сон.
— Ти прокинувся, — стрепенулась вона.
— Що зі мною?
— Ти так довго спав, мій любий. Я боялась за тебе…
— Який сьогодні день?
— Вівторок, дев’яте квітня. Сьогодні день твого народження. Два тижні ти був непритомний. Лікарка сказала, що в тебе зовсім новий, невідомий штам грипу. Другий випадок у місті.
— І ти сама весь час… зі мною? — Хома спробував звестися на лікті, але знесилено впав.
— Лежи, лежи, ти дуже ослаб. Випий це. — Вона простягла Хомі густий слизистий відвар у чашці.
— Що це?
— Зозулинець. Це від немочі.
Хома ледь усміхнувся. Він пригадав, як у їхньому селі баба Князиха видавала ці зморшкуваті міхурці хлопцям для посилення любовних чар. І називала їх… Як же вона їх називала? Але звідкіля все це знає незнайомка? Вона що, знахарка… чи зовсім одужала? Ця нова думка зросила Хому потом. Якщо так, і вона бачила його насправді — жалюгідного, безпомічного, із заїдами — і виконувала заради нього всі ті жалібницькі неприємні процедури і не відсахнулась, не втекла, то… то це означало, що вона його справді любить. І він вдячно, змучено всміхнувся єдиній своїй рідній людині на всім білім світі. Вони обоє вийшли із забуття.
— У нас хтось був? — спитав він по хвилі.
— Так, приходив аспірант Груєнко від місцевкому, казав, що твій друг. Апельсинів приніс.
Хома заплющив очі. Це був повний кінець його безславної кар’єри. Тепер на кафедрі вивісять його брудну білизну. Груєнко ходитиме і смакуватиме пікантні подробиці. Й не те що про дисертацію, а й про аспірантуру доведеться забути назавжди. Звідки прийшли, туди й ідіть. І повне безсилля охопило Хому. Новий вогонь вже не міг зашкодити старому згарищу. З усього набутого маєтку в Хоми лишилась тільки ця незнайомка — його палійка і єдина опора.
— Що говорив?
— Щоб ти хутчіш одужував. Захист у тебе буде раніше, ніж думали. Скрізь, навіть у головному інституті визнають, що праця просто неперевершена. Опоненти в захваті. Твій Половинчик всім тільки й каже: мій учень, моя школа. А на вченій раді вже ніби ходять чутки, що її пропустять як докторську.
— А ти не того? — схопився Хома на рівні ноги. — Нічого не плутаєш?
Але золотистий апельсин краще за всі слова засвідчував його тріумф. Просто так Груєнко нічого не робив.
Хома хрипко зареготав. Удруге в житті він на смерть перелякався порожньої бочки.
Ще кілька днів Водянистий пив пахучі шипшинові узвари, коверзував, коли його годувала з ложки Любаша, але вночі під’їдав з холодильника, а небавом вже міг скрутити з цвяха штопора. Одного чудового ранку він зміряв собі температуру: на градуснику було 36,0 за Цельсієм. Для нього — цілком нормально. Він глянув на себе в люстерко, вишкірив здорові зуби, показав сам собі язика і лишився вдоволений — у рамці доволі густої академічної борідки він виразно угледів обличчя молодого доктора наук. Цей доктор підморгнув йому і сказав: "Досить спати. Тач все життя проспиш". Й Хома вбрав костюм-трійку, наваксував черевики з рантами і, енергійно розштовхуючи всіх ліктями, побіг робити велику науку.
Дивне світіння оточувало його схудле лице. Студентки озирались на нього в коридорах. Метрів за тридцять від кафедри його побачив аспірант Груєнко, покинув співрозмовника і підтюпцем підбіг.
— Ну, старий, ти дав, ну й вмочив! Такого від тебе ніхто не сподівався. Дурний, дурний, а хитрий.
Та Хома нищівно, згори вниз, озирнув його, і Груєнко прикусив язика.
— Не буду, не буду… Щасливчик; іч, яку феміну одхопив. Тут мені ніхто не вірить. Де взяв?
— Замовив. Від фірми добрих послуг, — поквапно, не моргнувши, збрехав Водянистий і тієї миті вирішив, що цей легковажний, незаконний зв’язок може добряче попсувати йому майбутню кар’єру. Тут тільки оступись — на пера підхоплять. На носі у Водянистого був захист, лаври, діалектичний перехід у нову якість, а молодий перспективний професор Хома, коли схоче, ще й не таких матиме, самі приповзуть на професорські. І та дотепна дівчина приповзе, бо не вік же їй ходити з жевжиками. Погуляла — треба жити.
Хома потер руки, мстиво всміхнувся й заходився підганяти хвости. Він оформляв науковий апарат праці, написав автореферат і, аби зекономити на друкарці, примусив розбиратися в своїх закарлюках незнайомку. А сам, читаючи газету, культурно одпочивав, дивився телевізор і слухав радіо. Вона ж сиділа подалі від шуму на кухні й тихенько дзьобала його неперевершену працю. Чогось вона надто нервувала останнім часом, робила помилки там, де все цілком ясно.