Больниці-то нема, а місце хвершальське все ж таки є, на цілий участок із скількома близькими селами. І без больниці праці доволі! Аби хіть!
До старої Калиновської приїхала гостювати старша дочка з дітьми, то й не самотно в її господі: повно дитячого щебету! Та й Люба ж недалечко, приїздить частенько одвідати своїх; отоді вже гомону того, та сміху, та жартів! Діти опадуть Любу, бере вона їх на руки, старші теж обступають; тільки тіткою не хотять звати. Люба, та й годі! Та дарма, нехай і так! Одвідає Люба своїх, перемінить книжки у бібліотеці, поговорить із офіцером Богдашевичем "про високі речі" та й знов "униз", туди, в своє село. Домівку найняла у хвершалової вдови, Малинчихи, Ганни Марківни; світличку та кімнатку займає і обід бере у Ганни Марківни. Лікарствує ж Люба; хто вдається до неї, того й корує; та не повинна ж ото й ждати кожен раз, поки вдадуться, мусить і сама довідуватися по участку, чи все гаразд. Вдаються потроху селяни, далі все й більше та більше. Люба не раз чула, що ті мужики такі "страшенно неймовірні", так "уникають від найщиршої охоти найдобріших лікарів пособляти їм"; але вона швидко побачила, що то була просто-таки неправда або правда непровірена, недосвідчена!.. Бо таки як, справді, наважитись підходити до селян з порадою та подавати її по щирості й уміло, то зовсім ті селяни об'являються не такими неймовірними і не так уже цураються порятунку!..
Пішла чутка й по панах про ту хвершалку. Отже, маєте собі, пани ще "неймовірніше" споглядали на ту жінку-лікарку, ніж мужики.. У найліпшому разі здвигали плечима... Та потім потроху почали вдаватись, которі ближче були по сусідніх селах; і сих, бачите, неймовірних удалось переконати, пересвідчити правдивою статочностю й умілостю!..
Лікарює панночка; здалася й віденська наука, пройдена при клініці: кличуть то сюди, то туди на пораду, як то баби кажуть, "положити душечку на подушечку"; а скільки тих бідних жінок, що й без діток слабують та хорують тими жіночими хворобами! Коли б тілько зуміти та здолати всім помогти, що вдаються часом з хворобами тяжкими та задавненими...
В своєму селі вже таки й добре знають Любу, і вона знає багацько господарів, а ще більше господинь по імені. Знає часто, як хто й живе, не тільки чим слабує. То, бачите, воно здалі те селянське життя здається таким одмінним та простим у своєму змісту, а як придивитись добре, от неначе наводячи лупу на окремі сім'ї, на окремі постаті, то зовсім уже воно не так порожнє й одноманітне здається: форми життя й тут об'являються такі багаті, такі різні... Коли схотіти підступить ближче, то й тут об'явиться широке поле і до споглядання, і до праці свого роду...
Люба ж і наводила ту духовну лупу на окольні постаті. От хоть би й зараз, у найближчому (а сказав би, найдрібнішому!) її околі — чи не розмаїтніі постаті, чи не прагнучі духовного бальзаму? Господиня, тая стара хвершалка-вдова, колись була все ж таки панею, а тепер, при злиднях, і не знає, мовляв, на яку ступить: чи їй панську думку про себе мати, чи з селянками зрівнятись; як же подивиться на Любу, поговорить з нею, то мовби їй і не так соромно, що вона вибилася з платтів, а ходить у простій спідниці... Хлопчик, синок господині, Гриша, вродливий, дотепний, всюди б він устряв, все б вій хотів узнати; та куди ж він піде? Що він знає? До панських дітей він не піде: там не приймуть, з мужицькими уже йому не подоба дружитися! Росте хлопчик сам собі, а несвідомий такий, що й читати досі не вміє: "способу" нема, де ж він Навчиться? Ото вже Люба, з ласки своєї, почала показувать грамоти, як має вільний час. Далі служниця Ганни Марківни і разом Любина, Меланка, І же на що незначна постать, а й тої життя розмаїте: скільки служила по міщанах у сусідньому містечку, по панах, а далі й роман зтуавела. Як же! З самим єфрейтором, показним таким москалиною. Та покинув москаль, покинув з хлопчиком і пішов собі судись. Тим же то Меланка так плакала, як Люба читала їй "Катерину"! Плакали й інші, що слухали, та не так... Воно-то Меланчина доля й не зовсім така, як Катеринина: не втопилася Меланка, зосталася жити з своїм хлопчиком, та життя те несолодке й неясне!.. Тьмяно пак і пусто було в господі Малинчишиній, де служила Меланка, ото тілько й проміння ясного свінуло, як оселилася та панночка чудна, лікарка. Доля Меланчиного хлопця, Гриця, теж не така вже тяжка, як Катерининого Івася; не ходить Гриць по розпуттях, не водить старців, та хто його зна, чи йому краще, ніш тому поводарю Івасеві! При злиднях виріс Гриць — недолугий такий, все слабує; як почувається ліпше, піде між діти на улицю, та тільки аби що, чує він зараз те доразливе прізвище: "Іди собі, ти!.." (Бо знають вже всі, що безбатченко він, тим же лихом і корять!..) Стала Люба Грицеві якісь ліки давати, поліпшало йому — і не цурається він своєї лікарки! Чого ж її цуратися: приїде з міста, бубликів привезе і так у хату до себе закликає, посадить, їсти дає, по голові погладить!.. Поприходять же обидва хлопчики, Гриша і Грицько, Люба їм обом потроху букви, наклеєні на картоні, показує, вже вони й пізнають їх, або дасть самим пописати олівцем,— і того не цураються хлопці! А вже як часом Люба розгорне яку книжку з малюнками та почне показувати та розказувати, то в хлопчиків аж очі грають! Жвавий Гриша хутчій розуміє, але й Грицько як подумає, то теж, видно, розбирає, дарма що мовчки слухає!
Отакі розмаїті постаті були коло Люби; се ж у самій хаті у неї, а там же то поза хатою!..
Живе собі Люба, не скучає, тільки часом буває така задумана, ніби смутна трохи, як ходить по своїй кімнаті чи по маленькому садочку Ганни Марківни... Отже й тепер якраз походила, походила по стежечці, прийшла й у хату якась поважна, не жартує і не сміється.
-— Меланко! — гукає.— Однесете мені листа до Івана! Він завтра у город поїде, бо п'ятниця, то й листа мого одвезе на пошту.
— Добре, добре! — каже Меланка.
Люба ходить уже по хатині і обмірковує, як саме написать листа тому Корнієвичу. Чудний він, справді, то писав, а то вже третій тиждень,— ні, вже цілий місяць,— не одповідає. Що ж се таке? Сам просив писать, а тепер взяв і замовк. Нащо ж було просити, намагатись? Ну, весело йому, отже, писав в останній раз, що знакомих уже багацько мас, якась там лікарева дочка прерозумна знайшлася, але все ж міг би він одписать що-небудь на лист! Що ж се за погорда така? Навіть незвичайно!.. А найважніша річ, що сам просив писать! Ні, вона от зараз сяде й напише йому, що вона такого поводіння од його не сподівалась і коли йому в тягість одповідать на листи, котрих він нібито так бажав, то, звичайно, краще зовсім перервать; вона, Люба, думала, що листи їх будуть дружнім бесідним обміном, а коли для його, Корнієвича, одповідь на її листи має статися лиш якимсь прикрим обов'язком, то вона зовсім сього не хоче, і нехай він не дивується, коли вона після таких загальних одповідей зовсім перестане писать до його.
З міцним виразом тих думок на лиці Люба сідає зважливо за лист і пише, пише.
Пройшло чимало часу. Лист написаний і згорнутий. Меланка стиха одчиняє двері і каже Любі:
— Панночко! Давайте лист, уже понесу, а то там хутко полягають спати. Іван ранесенько поїде.
— Не треба!.. Не буде ніякого листа на пошту одповіла Люба, і коли двері за Меланкою зачинились, порвала написаний лист на шматочки.
XIX
Другого дня ранком Люба тільки що встала, поснідала, як Меланка сказала їй, що прийшла якась жінка "з ногою". Люба вже знала, що такі вирази значать, і сказала, що недужа може вступити в хату.
Ввійшла молодиця, шкандибаючи; одна нога була у неї обмотана шматкою. На питання Любине, що їй саме таке з ногою, молодиця розповіла, що вже давненько пробила вона собі ногу у воді і до тої виразки щось прикинулось, нога все пухла, і дійшло до того, що тепер "ані вдень ступити, ані вночі заснути", так крутить і болить. Молодиця помаленьку розв'язувала ногу, і Люба далі побачила червоний опух з великим жовтим вередом; самий вершок того вереда був чимсь заліплений і прикритий листочком.
— Що ж се ви тут наліпили? — прикро питає Люба.
— Се рощина. Вже що тільки не скажуть, всё прикладала,— нічого не пособляє! Та вже от люди порадили до вас!..
— Погано, що так запустили ногу і не знать що прикладали,— мовить Люба, очищаючи веред.— Ну, що ж! — проказала далі, оглянувши.— Треба прорізати, бо гній може кість повредити, тоді дуже погано буде!
— Ой моя голубонько, робіте вже, що знаєте! Вже мені так обридло, що й господи! — Але далі жінка додала несміло:— А може б, так що дали прикладати? Може б, не різати?
— Ні, не можна! Треба прорізати! Ви не бійтесь, се нічого! А потім дам і ліків.
Жінка не мала що робить, мусила на се пристати...
Люба кликнула Гриця, котрий дуже любив помагати їй: себто приносити води чи держати що-небудь. Отож і заходилася Люба з своїм помічником і коло тої операції. Розрізала веред, очистила гною, промила, далі примочила, забинтувала ногу — і по справі! Не бридилась пак: чого ж там уже бридитись? Уже коли жаб різала, то нема чого!..
Випровадила жінку, сказавши, що навідається до неї, бо треба добре глядіти рану, щоб не прикинулось знов що-небудь. Упорала в хаті і свій струмент, аж тут — рип, у хату йде знайома їй трохи Марина Шкуратиха, стара, поважна собі така. Кладе на столі паляницю й мовить:
— Оце по вас, моя голубонько, прийшла! Ідіте, моя пташечко!
— А що там таке?
— Та Іваниха розходилася — Івана, того що вам листи возить, жінка. Другу добу вже мучиться, сердешна!
— Чом же ви по мене давно не прийшли?
— Та думали, може, так обійдеться! Нащо ж вас турбувати даремно? Бо що ж то, мовляв, світова річ... Але ж бог її знає, що їй таке! Чи то, що за першеньким, чи що!.. Вже що їй баби не роблять, нічого не порадять.
— Ну, вже я знаю, що там ваші баби роблять! — гукнула Люба, збираючи потрібні речі.
— Та я таки й кажу далі: піду лиш я по панночку, вже ж вони, мовляв, знають!.. Ох, таке ж лихо з тою Іванихою! Сказано вам...
— Ходімте, ходімте! — перервала Люба розповіді Шкуратишині і пішла так швиденько, що баба ледве поспішала за нею, далі гукнула:
— Стривайте, голубонько, панночко, бо я за старістю й не збіжу за вами!..
Прийшли до хати Іванової.