І ти, псявіро, прийшов до неї не тільки для того, щоб нажертися, а щоб білої сметанки нализатися. Для блуду тебе й закликала.
— Але з чого взяв, Іване? — зчудовано згукнув дяк.
— Бо то моя жінка, — незворушно, але затято мовив Іван. — І коли я вас зачинив у хаті, то це ти ліз у віконце, а не вона його відчиняла, щоб випустити дим, бо диму, коли зайшов, у хаті й не було. І жупанця свого не вішав на кілку, а викинув через віконце. А вилізти не зміг, бо дуже набив черево моїм наїдком.
Пес при цьому гавкнув, ніби ствердив сказане, а може, нагадав собі смак з'їденої дякової, а точніше, пономаревої курки.
— Хай і так, Іване, — мирно відказав дяк. — Злякався я, що подумаєш на мене лихе, але можу на Святому Письмі поклястися, що тоді й не доторкнувся до твоєї жінки.
— Бо не встиг, — залізно сказав пономар. — Але знаю й інше: ви знюхалися. І коли залишишся в нашому селі, вона тебе, хоч би, може, й не хотів, до блуду вправить.
— Так не віриш своїй жінці? — спитав дяк.
— Бо то моя жінка, — мовив крицяно пономар. — Отож блудив ти з нею чи не блудив, а коли залишишся, то зблудиш. А я такий, — і з пономаревих очей потекло таким холодом, а ще й смоляним, що дяк на ґанкові закляк, — що коли застану вас, а таки застану, може трапитися тобі, дяче, лихо. Уб'ю, як пса!
Пономаревий пес при цьому знову пригавкнув, ніби ствердив господареве слово, а мав потребу таке вчинити: за з'їдену курку до дяка неприязни не мав та й не міг відчувати.
— А коли не захочу блудити з твоєю жінкою? — спитав Комарницький.
— Захочеш, — сказав твердо пономар. — Бо наша чоловіча порода перед бабськими чарами слабка. А твоя блудяча тим більш не встоїть.
— То чого від мене бажаєш?
— Щоб завтра зранку тебе в нашому селі не було. Це й панотець сказав і доручив мені переказати. Отож, як прителіпався, так і відтеліпайся. Я лиха не прагну, тому й попереджаю. Але тільки раз!
— Це pro finale?[5] — спитав дяк.
— Так тебе профіналю, що кісточок із тебе не знайдуть.
— Ну що ж, Іване, подумаю, — не захотів відразу здаватися Комарницький.
— Маєш ніч, отож і думай! — тим-таки крижаним тоном повів пономар.
І тут сталося щось незрозуміле із псом. Він раптом звівся на рівні, наїжачив шерстину і почав люто гарчати на дяка, очевидно, вже цілковито забувши про з'їдену курку, а може, тільки тепер збагнувши, що курка була таки пономарева.
— Думай, дяче, але не радив би роздумувати довго, бо мене боятися треба. Я такий, що часом сам себе боюся!
Розвернувся круто й пішов геть, зовсім не хилитаючись. Пес перестав гарчати, гавкнув кілька разів, але більше для годиться, й подався за господарем, вряди-годи на дяка озираючись, ніби просячи вибачення за свою неприязнь, до якої мусив удатися.
Дяк Григорій Комарницький, саме той, котрий склав знамениту, бо й тут, на Полтавщині, її співали, пісню про комара, що його зірвала з дерева життя шуря-буря наших пристрастей, сидів на ґанку, ніби кілком прибитий. Смокнув раз-другий люльку, але та погасла; набрав до рота гіркої смоли, отож з обридженням її виплюнув. Місяць у небі зменшився, підбився вгору і лив на село, дерева, на поля, котрі звідсіля проглядалися, на дорогу срібним молоком, отож здалося дякові, що все навдокіл присипав легкий сніговий пил, хоч було тепер літо, а може, цей пил насипався від крижаного пономаревого голосу. І холодне світло пройшло через благеньку одежину Комарницького, адже жупанця йому так і не повернули, і помалу почало студити його серце, легені, селезінку, печінку, шлунка із неперетравленою кашею і той послід, що від неї в кишках відклався. І напівзамерзлий язик Григорія Комарницького виповів до того несвітського місяця, котрий дивився йому лице в лице:
— Ну що ж, mйdius est ante tempus, quam post vulneratam causam remedium quastere.[6]
Він встав і раптом побачив, що ота срібна дорога, що м'яко світилася, засипана порохом місячного проміння, вже й не дорога, а лискучелуский велетенський Змій, котрий повзе в засинений простір і десь там, у глибині посріблених, ще недожатих піль щезає. І він почув те, що завжди, коли кликала його дорога — далекий печальний покрик сірого журавля, бо над головою й справді прошелестіли темні крила, а погук був розлогий, тужливий, а може, трохи й розпачливий. І дякові раптом здалося, бо страх ополоскав його стиснуте серце, що там, у покритому срібною пеленою полі, йдуть, розсипавшись у лаву, семеро чорних дядьків, які аж тепер доспіли в погоні за ним до цього села. І дяк Григорій Комарницький вирішив таки не чекати, поки мине ця залита молоком ніч, зайшов до школи, де бавилися, як уміли, школярі-сироти, і, не зважаючи на них та й не відповідаючи на їхні запитання, зібрав свою мантику,[7] поклав у неї книжки і лінійку, закинув мантику на плече і, знову-таки, не сказавши жодного слова здивованим школярам, виступив на ґанок, де поранило його очі яскраве місячне проміння. Але й від того не зворушився, а повільно потягся за срібним Змієм, що повів його із села в поле, але не в тому скерунку, де уявлювані ним, бовваніли семеро тіней чорних дядьків, а в тому, куди полетів, тужливо покрикуючи, сірий і понікуди смутний журавель.
Акт третій. Катастазис із кульмінацією
Змій — II
1
Але на цьому історія не закінчилася: просто з кону цього житейського театру зійшов головний герой. І це тому, як уже згадувалося, що його покинув одмінець, перекинувшись до Явдохи, а це значить, що коли в людині не поселено тієї загадкової істоти, то й актором на перші ролі вона бути не може. Відтак, виходячи із Решетилівки, дяк Григорій Комарницький ніби переходив із однієї площини в іншу, з головної дійової особи стаючи ніби другорядною, але це "ніби" вжито не випадково, бо й те не було завжди й постійно в подальшому дійстві, адже з кону до кінця не сходив — усе, що відбувалося далі, було таки міцно із ним пов'язане, хоча раніше, відбувши дійства в отих пташиних селах чи в Троянові, навіки покидав свої історії там, де вони творилися, отже, продовження вони не мали, залишалися хіба тіні у спогадах чи в образах чорних дядьків, розсипаних полем, що можна трактувати як симболи днів тижня, сім струн для грання чи якось інакше. А коли в історіях не було продовження, не було і Змія, з тіла якого, простягненого в просторі, цього разу видертися не зумів, а одмінця свого, який допомагав йому міняти личини чи машкари, бо торби тієї загадкової істоти вони й трималися, збувся. Чи додавало те йому печалі? Очевидячки ні, бо дяк Григорій Комарницький, судячи з його знаменитої пісні, був людиною веселою та легковажною, отож навіть трагічні події (наприклад, поламання комарем ніг та рук, коли шуря-буря зривала його з дерева життя) сприймав комічно чи іронічно, хоча це не заважало йому вряди-годи споліскуватися в теплій ріці душевної печалі, що він вряди-годи залюбки чинив.
Хотів пройти повз хату Івана Пошивайла невидимою тінню, отож цей кавалок шляху ступав навшпиньках, навіть зігнувся трохи, бо навіщо здибуватися із тим обіясником удруге, але біля тину щось бовваніло, і він не без потаємного остраху зупинився.
— Не бійся, пане дяче, — сказало те, що бовваніло, жіночим вельми знайомим голосом, увіч Явдошиним. — Той мій чорт сидить за столом і жлукче горілку, а коли таке з ним трапляється, стає нешкідливим. Але мене, як бачиш, прогнав.
Дяк Григорій Комарницький приступив ближче, бо йому стало соромно за свою лякливість.
— А чи справді панотець, — спитав майже героїчно, — наказав мені із села зійти, чи твій Іван так мене залякав?
— І те, і друге, — сказала Явдоха. — Панотець наказав, а Іван тебе й прилякав.
— То оце я вже й іду! — печально мовив дяк.
— Такий полохливий, пане дяче? На тебе шикнули, а ти вже ноги на плечі й помив руки?
— Еге ж, люба, — згодився гордо Григорій, — бо маю, хоч і комариного, але гонора!
У цей час із хати щось замуркало, чи заскімлило, чи зарипало, чи захрюкало.
— Це що? — трохи схарапудився дяк, забуваючи про високого свого гонора.
— Це мій Іван так співає, коли вип'є, — сказала майже весело Явдоха. — Я спершу також не могла звикнути… То ти хотів утекти, не попрощавшись зі мною? — спитала не без образи.
— Коли б я хотів, повз твій двір не йшов би, — резонно сказав дяк Григорій Комарницький. — А що це твій Іван співає?
— Та якусь нову пісню про комара, що оженився на мусі, тепер у нас усі її співають. Ма'ть, і сам почувається таким комарем. Щось коло мене забагато комарів, — і вона засміялася глибоким, і, як здалося Григорію, закличним сміхом.
— А чи не побоявся Іван, — обережно спитав дяк, — проганяти тебе вночі?
— Ні, — рівно сказала Явдоха. — Він знає, що з двору нікуди не піду. І я справді зі свого обійстя ніколи ні до кого не ходила, а коли до мене й приволочиться щось таке, як ти, то не моя в тому вина, а Іванова.
— Чому його? — здивувався Григорій.
— Бо не здужує мене встерегти, — сказала спокійно Явдоха, — отож господар з нього ніякий. Ходи, переночуєш у повітці, а раненько підеш. На похмілля Іван буває лихий.
З хати знову заячало, заскімлило, зарипало, і заволало, і захрюкало, аж дяк трохи здивувався: він складав веселу пісню, а Іван співає її сумно.
— Гарно квилить твій Іван, — признав Григорій Комарницький. — А знаєш, хто склав ту пісню?
— Не смійся, дяче, бо мені часом жалко його стає, — мовила Явдоха, ведучи дяка через залитий срібним молоком двір. — А пісню склав якийсь такий, як і ти, мандрьоха і шалапут.
Але дяк Комарницький уже перестав тішитися авторським марнославством, тож не уразився на таке цілком нешпетне до його особи слово і не відчув збитку для свого комариного гонору, а це тому, що ступав услід за Явдохою, роздуваючи ніздрі, бо на нього війнуло іншим молоком, не цим холодним місячним, а справжнім, теплим і закличним, а коли таке з ним траплялося, то неодмінно тратив тямку, тобто переставав мислити тверезо. Отож цілком забувся про пономареві погрози, навіть про те, що той зовсім поруч, сидить печально біля каганця і сам собі наливає, а тоді й уливає, а тоді водить головою, а ковтнувши, намагається співати і все одну пісню, навіть і в думці не кладучи, що її склав той, котрий зараз скрадається за його жінкою, а коли співає, то очі його заплющуються та й плачуть, відтак що може побачити чоловік із заплющеними, а ще й заплаканими очима? Щось таке подумав дяк Григорій чи, може, уявив, через що призупинився, перш ніж зникнути в чорній отхлані дверей повітки, за якими вже сховалася Явдоха, власне, поринула в ту отхлань, і ще раз дослухався до знайомих слів, хоча той, котрий їх співно вимовляв, отой забутий ним, зовсім на слова на зважав, відтак виходили вони з його горлянки пережовані, перетрощені, розплющені й охриплені.