Пригоди молодого лицаря

Жиде! Ти скоро там?..

— Несу, вже несу, — озвався, вбігаючи, Гершко, вхопив куб­ка, вибіг із-за шинквасу й поставив і дзбан, і кубка перед ротміст­ром.

Полковник підвівся.

— Ну, дітки, розплачуйтесь та й на спочив час. Трохи прикор­хнемо, та й далі… Скільки тобі, Гершку?.. За всіх, що оце зо мною… Та поклич ще отих жовнірчиків, що десь надворі. На ось і на них, а то десь голодні з біса, хоч і з'їли запорозького штовха­на… А з отим, що під столом спочиває, роби з паном ротмістром, що знаєш: очуняє — ваше щастя, а ні — котузі по заслузі. Добра­ніч, пане ротмістре!

— А коні ж як?! — спалахнув ротмістр.

— Якщо ви справді не пішки прийшли, то як будемо своїх сід­лати, може, й ваші знайдуться. Тим часом попоїжте та спочиньте й ви. До стрівання!..

Старий вийшов, а за ним, один за одним розплатившися з Ге­ршком, почали виходити й братчики.

Ніч була темна, й тим ясніш сіяли зорі. Полковник задер голо­ву, глянув на Воза, на Чумацький Шлях і позіхнув.

— Спати, дітки, спати!..

Х

Почало тільки на світ благословлятись, як старий отаман уже підвівся й звелів вартовим будити братчиків.

— Вставайте, дітки, вставайте, — говорив він, сідлаючи свого румака, — та вирушимо холодком, поки спеки нема… А коні напої­мо в Саксагані.

— А що, батьку, чинити з панськими кіньми? — звернувся до нього один із вартових.

— Відведіть їх до коршми та й віддайте кварцяникам: нехай їдуть ік лихій матері. Тепер уже нагоню не встигнуть закликати… А коли ж оті панки ще сплять після вчорашнього, то прив'яжіть ко­ней коло коршми, а самі вертайтеся боржій, бо вже не рано…

Козаки, що таборували серед села на майдані, на погуки вар­тових бистро схоплювались, протирали очі й, побачивши, що пол­ковник уже в сідлі, хапали сідла, що були їм за узголов'я, й квапи­лися з ними до коней. За кілька хвиль усі були на конях.

— Готові, дітки? — гукнув старий.

— Готові, батьку! — відповіли.

Полковник ізняв шапку й перехрестився.

— Ну, то рушаймо з Богом! — сказав і торкнув вороного свого острогами.

В сірому, непевному світлі ще сонного досвітку потяглася ву­лицею червоно-чорна стяга, зґвалтувала собачню по ще безлюд­них дворах, висунулася скоро за село на вигін, а переїхавши його, повернула на південь у степ.

Павло на своїм воронім пристав аж іззаду, в останній лаві, розваживши зовсім слушно, що не годиться йому, приблуді, та ще такому молодому, пхатись поперед братчиків. Щоправда, сьогодні — мабуть, тому, що не в місті, а в степу, — вершники почували се­бе вільніш, не так пильно додержували стрункості в шерегах, а то й зовсім мішали їх, палили люльки, балакали, сміялися, а як хто, то й пісеньку стиха мугикав. Зачепили, звичайно, й нового това­риша. Багато з них не все зрозуміли в нічній пригоді з кварцяни­ками — отже, розпитували деякі подробиці, тішилися, жартували, і Павло почував, що вчорашня приязнь і ласка до нього старого ва­тага високо підняла його в очах братчиків. Соромливість його не припускала й думки, що це могло статися ще й від його нічних учинків у коршмі і взагалі від того, що довелося йому зазнати в ці останні дві ночі. Всю прихильність нових товаришів він пояснював тільки прихильністю старого й більш нічим. Це позбавляло його ві­дповіді братчикам навіть тіні якогось хизування, чванливості, самолюбування, зарозумілості й ще більш привертало до його загар­товані в боях, суворі серця лицарів. А ті, що бачили його надзви­чайну тілесну силу, спокійну вдачу та здержливість, не відмовляли йому в приязні ще тому, що передбачали в молодикові в недалекій майбутності визначну лицарську постать, що — може статися — не раз прославить Січ-матір далеко поза межі вольностей Війська За­порозького й України. Не останню причину загальної прихильності до недавнього міщуха становила, розуміється, й його проста, чарі­вна краса при милій, ласкавій, безхитрісній вдачі. Коли старий полковник дивився часом на юнака в одежі січового братчика, то мимоволі грізне обличчя його з насупленими аж на носа коструба­тими бровами немовби розтавало й розпліталося в променистій ух­милці, а рука сама потягалася до довгого сивого вуса й підкручу­вала його. "Ех, колись і ми такі були! — ніби хотів він сказати. — Нехай мені лисий дідько межи очі чхне, коли брешу!.."

Що далі на південь посувалися козаки, то все дикіших прик­мет набував степ. Досі Павло тільки чув про широкі, вільні степи та про лицарів степових, а тепер сам був між ними, степ поволі розгортався перед ним у всій своїй первісній, непорочній, цілинній красі й повабі. Тепер тільки зрозумів як слід Павло, чому в піснях, та й у розмовах, завжди говориться про степ широкий. Ні вперед, ні праворуч, ні ліворуч, скільки оком скинеш — кінця-краю йому не бачиш. А обрії!.. Аж потім, коли козацька доля вергла його, мо­лодого лицаря, на морські хвилі, він побачив, що є й ще така сама по величності краса, що її зазнав оце вперше в степу.

Дніло. Захід був іще імлисто-темний, загадковий, непрогляд­ний… Але схід… Боже всемогущий! Що творилося на сході!.. Спо­чатку можна було подумати, що далеко-далеко, десь аж за видно­кругом, хтось підпалив велике село або й місто: за далеччю поже­жі не видко, але заграва її обіймає поволі ввесь небосхил, ніби граючись зловісно з хмарками, що випадково опинилися над веле­тенським пожаром. У які тільки барви вона не розквічувала їх! Ки­не на них синій серпанок, приглянеться — як-то воно на блідо-блакитному тлі небеснім: ні, не те! Міниться тло в легко-жовтаве, золоте, накидається фіялковий серпанок — ні, й це не те! Бузко­вий — знов не те… Спокою ж!.. Крайнебо раптом заливається зло­тисто-зеленою барвою, а на хмарки накидається ясно-червону на­мітку — ні!.. Врешті — рожеву: ось воно!.. Тільки геть зо тла барву зелену, натомість — більше злота на тлі й срібла в хмарки…

Але що це? Це не гра, не загравання заграви з хмарками… Все застигає в чеканні… Кого?.. Душу всього живущого сповняє врочистість, напружене серце завмирає в німому захваті… не ви­держує нарешті… З принишклої перед величністю хвилі землі здій­маються до пустинних високостей тисячі вісників, щоб ізвідти опа­нувати таємну далечінь. І вони вже опанували, вже узріли те, чого при землі ніхто що не бачить, хоч усією істотою солодко передчу­ває. І з тисяч малих пернатих грудей, мов на наказ, лине дзвін­кий, як срібні суремки янголят, прекрасний, ніжний, як бриніння струн на кобзі, як леління струменів по каміннях, надхненний гімн назустріч осяйному, всемогущому, що творить ізпередвіку рожево-перлові росяні ранки й тихі, молитовно-співні, мрійно-дрімливі ве­чори, повні огнево-буйним життям дні й заткані мерехтливими дія­мантами ночі, шумливу, як юне пиво, молодість і розумно поваж­ну, як спокійне лоно вод, старість, іскристо-переливчасту радість із блискавкою-сміхом на рожевих устах і задумливий смуток із пе­рлинами сліз на довгих віях, — творить барви, звуки, лінії, а разом — усе, що дає красу життя.

На одностайний чарівний гімн із блакиті, наче на клич до ща­стя, прокидається заснулий степ у звуках, що їх тільки здолає уя­вити собі людина… Далекий табун стрясає сонне повітря різким, стрибливим іржанням; з далекого степового озера відгукуються дикі гуси; голосно скрикують, підлітаючи вгору, сполохані наглим шумом після тихої ночі, чайки-небоги; з радісним кличем шугають угору й повисають у повітрі кібці; свистять у високих травах тисячі ховрашків; сюрчать коники; ген у байраці закували зозулі; зняло­ся хмаркою гайвороння й деручим краканням намагається пере­кричати шуми ранку…

— От так музика! — засміявся Павло, звертаючись до сусіда.

— Це що! — відповів той. — Ось побуваєш у наших плавнях та в лугах… Не такої ще почуєш.

Зненацька на сході як прорвало. З-за обрію простяглися зо­лоті списи віялом і наче відсунули рожево-перлові хмарки геть-геть угору, позолотивши їх краї, а за кілька хвиль на золотім колі викотився на обрій величний, осяйний бог, що його пришестя так напружено чекав буйний степ із усім сущим на ньому.

"Сонце!" — з повного лона свого зідхнув степ.

"Сонце зійшло!" — стрепенув прозорими крилами мрійний сон і розтав у сліпучому сяєві.

"Сонце! Сонце! Сонце! Сонце!" — дзвеніло, співало, гукало, сюрчало, свистіло, кувало в степу, й досі несміливий день прогнав останні тіні на заході й запанував над світом.

Старий отаман мовчки зняв шапку й тричі широко перехрес­тився на схід. Так само братчики, а за ними й Павло.

Любо було йому почувати, що він — щось єдине, нероздільне з цими людьми, такими простими в звичайному поводінні й такими значними десь у своєму ділі. Небагацько їх було тут, але ж ця гор­стка їх — це маленька частка тої великої, уславленої на ввесь світ родини, що звалась товариством запорозьких лицарів. І хоч мрія його молодеча здійснилася так незвичайно, так сумно, — сказати б навіть, мимо його волі, — але саме це надало його свідомості не тільки поважності й безповоротності того, що сталося, а й доціль­ності цьому чинові, цебто порив молодика до подвигу налило ви­соким змістом. Одним одна ніч зовсім переродила парубка, легко­думного гультяя; а друга — закріпила вже принятий рішенець, по­збавивши прилучення його до січового товариства гірших прикмет змушеності й запаливши серце Павлове щирою любов'ю до брат­чиків і негаснущою жадобою подвигу. Все це поки що лише глибо­ко відчував парубок, воно сповняло всю його істоту, бо якби хто спитав у нього — куди й чого їдеш, то на це дістав би єдину мож­ливу в цю хвилю відповідь: тікаю на Січ, а там видно буде.

Та глибоке відчуття поважності нового становища не заважа­ло Павлові бачити всю безмірну красу степу. Цей схід сонця в но­вій обстанові він пережив як урочисту, повну значення великодню службу Божу, й серце його грало радістю. Все, на що тільки падав його зір, здавалося йому також повним значення й змісту. Ген ви­соко-високо в блакиті ширяє степовий орел; нижче трохи, то там, то сям, немов спущені з неба на незримих ниточках, повисли на однім місці, тріпочучи крильцями, кібчики; ген попереду, почув­ши, мабуть, кінську тупотняву, злинув хмарою табун дрохв; по­близу, збоку пирснула рясним водограєм із трави купка куріпок, перелетіла десь далі й знову пірнула в траву; з другого боку з шу­мом знялася зграйка хохітви й теж перелетіла на інше місце… А трава… Ватага братчиків на конях плила в ній поволі, як у тихому, спокійному морі, і назверх витикалися лише кінські голови та чер­воні вершники — така вона була буйна та висока.