Уся процедура була схожа на цирковий номер і займала не більше кількох хвилин. Пальці потім всі ретельно облизували, особливо якщо було що ними виловити. Цей порядок дуже мене вразив своєю "раціональністю" і "досконалістю".
Десь після обіду серед урок недалеко від мене відбулось якесь пожвавлення. Перемовились, і одна з них підійшла до іншої й зі страшенною лайкою з усієї сили вдарила її ногою в обличчя, ще раз, і ще. Удари були звірячі – у нещасної відразу пішла носом кров. Потім по черзі підходили інші урки і били вже лежаче на підлозі тіло ногами в живіт, у спину. Там щось хрипіло і хлюпало… Всі затихли, мовчки дивились.
Я не витримала цього, зірвалась, підбігла до дверей і з криком "Допоможіть!" почала стукати кулаками, ногами. В очко дивився вартовий, та дверей не відчиняв. Я продовжувала грюкати щосили. Нарешті двері відчинились. Всі завмерли. Вартовий взяв якусь залізну коцюбу, зачепив нею тіло і поволік по підлозі з камери. Я з жахом дивилася на кривавий слід, що залишався за дівчиною (чи вже трупом?).
Іншою рукою вартовий схопив мене за плече і витяг з камери.
– Ти що, зовсім дурна?! Хочеш, щоб і з тобою таке зробили?! – з цими словами він відчинив двері протилежної камери і штовхнув мене туди.
Доки я приходила до тями, мене знову викликали. Виявляється, на медогляд перед етапом.
Жінка-лікар, розпитуючи мене про перенесені хвороби, пошепки запитала, чи це був мій батько (перед нами, мабуть, оглядали чоловіків).
– Так, батько. Пошліть нас разом, – тихенько попросила я.
– Ні, не можна, етап далекий, а він хворий – тиск, серце... Не витримає… – озираючись, майже одними губами відповіла лікар.
Як зовсім стемніло нас вивели у двір. На мені було тонке шерстяне платтячко з обрізаними по лікоть рукавами, демісезонне пальто, на голові хусточка, яку дала мені Платоніда Володимирівна, а на ногах осінні туфлі з відірваними пряжками. Було 27 грудня 1946 року, у повітрі кружляв сніг, падав на землю і не розтавав.
У дворі готували до етапу і чоловіків, та я вже знала, що батька серед них немає.
– Оксано, Оксано, чи ти тут?
Я відразу впізнала, хоча й ніколи не бачила, Богдана Хоткевича – високого чорнявого красеня.
Ми кинулись один до одного, потисли руки.
– Мама залишилась в камері, – сказала я.
– Твій батько теж. Як добре, що хоч нас везуть разом. Ти ж замерзнеш у такому одязі.
– Та мене ж арештували навесні, а зимового одягу мамі не дозволили передати.
– Треба щось придумати. На, візьми хоч мою безрукавку, вона вовняна.
Раптом пролунала команда:
– Шикуйсь! Чоловіки, п'ять кроків уперед! Жінки, три кроки назад і направо!
Почалась перевірка по формулярах: прізвище, стать, строк.
Холодно було лише в ноги – тіло і душу зігріла зустріч з Богданом і його бавовняна безрукавка. Тривожно билося серце, палали щоки.
Розчинилась величезна брама і по четверо нас почали виводити в цілковиту темряву. Після яскраво освітленого двору ніч здавалась непроглядною. Та ось я почала розрізняти фігури конвоїрів з гвинтівками і безліч величезних вівчарок. Конвоїри увесь час кричали, підганяючи нас, собаки гавкали. Прямували невідомо куди, нічого не бачили, лише сніг під ногами й сніг у повітрі. Йшли недовго. Попереду у різкому світлі прожекторів з'явилася залізнична колія, товарні вагони. Крики конвою та хрипке гавкання вівчарок посилились.
Раптом крізь завірюху з пітьми за прожекторами долинув відчайдушний крик:
– Оксана! Оксаночко!
Потім дуетом:
– Окса-ноч-ка-а-а!
Впізнала голоси мамусі й Олени Іванівни.
– Мамо, я тут! – одчайдушно закричала я і відразу отримала прикладом у плече.
А під ногами вже рейки і дощатий настил до вагону. Конвоїри нервували, кричали, лаялись; наче худобу, поспішали загнати нас до товарного вагону.
З темряви у світлі прожекторів виникали то сірі напіводягнені, погано взуті, а інколи майже босі фігури в'язнів, то білі кожухи і биті валянки охорони, то вишкірені пащі злих вівчарок.
Скочивши до вагону, кинулася до нар під віконце – думала, може побачу мамусю з Оленою Іванівною. Та прожектори освітлювали лише вагони, а там, далі нічого не було видно…
– Мамо! Ма-моч-ко! – в розпачі крикнула я у віконце.
Хотілось заревти вголос, та раптом, мов кухоль холодної води, пролунав глузливий голос урки:
– Таку твою матір! Мамочку їй подавай! А цицьки не хочеш?! Фашисти, дитячий садок назбирали.
Не плакати, ні, ніколи не плакати, обіцяла я собі, кусаючи губи, хай там що, але ніколи не побачать вони моїх сліз.
У вагоні конвоїри нас знову перевірили по формулярах, потім вийшли й зачинили двері ззовні. Я стала роздивлятися навкруги. Величезний товарний вагон, з розряду тих, які називають телячими, бо в них перевозять тварин (корів, телят, свиней), найчастіше на бойню. Посередині стояла залізна грубка, а довкола – двоповерхові нари. У вагоні було дуже тісно, а нас – 80. Познайомилась із жінкою зі Львова – Юлією Федорівною. Вона теж виявила медичним працівником. У нашому вагоні було багато простих дівчат і жінок із Західної України, однак блатнячок все-таки більше. Вони позаймали найкращі місця на нарах – ближче до грубки.
Поки горіла грубка було ще так-сяк. Та носити нам паливо – дрова і вугілля – конвоїрам набридло вже на другий день. Як не стукали у двері й стіни вагону, як не кричали урки, клянучи конвоїрів і криючи їх брудною лайкою, ніхто на нас не звертав жодної уваги. Тоді урки почали ламати нари і ними палити. Спочатку, звичайно, спалили нари, де лежали політичні, а вже потім і свої. Довелося нам лягти покотом на підлозі, щільно притиснувшись одна до одної, щоб зігрітись. Через деякий час крайні перелазили всередину, і так ми по черзі мінялись вдень і вночі.
Як тільки були спалені останні нари, блатнячки забрали у нас теплий одяг. Забрали і моє демісезонне пальто, і Богданову безрукавку… Кинули мені брудну куртку, від якої несло махоркою так, що дихати було важко!
На оправку нас, звичайно, не випускали. Біля дверей у підлозі була вирізана і оббита залізом невеличка дірка. І як ми не старалися, все стікало до вагона й одразу замерзало. Невдовзі на підлозі утворився буро-жовтий налід, який з кожним днем все наростав. Лише по кутках вагона його не було, але там крізь шпарки вітром надувало купи снігу. Від нашого дихання стіни вкрились памороззю. Нігтями ми здирали цю паморозь, протирали руки, обличчя, вживали замість води. А пити хотілося страшенно. Баланди нам в етапі ніхто не варив, а видавали вкриті іржею солоні-пресолоні голови оселедців. Роздавали їх дерев'яною ложкою у підставлені нами долоні, з яких тут же все треба було швиденько з'їсти, бо урки могли забрати або просто вибити з рук. Потім ми обтирали руки об вкриті памороззю стіни і їли-пили сніг. Від цього ставало ще холодніше, проте спрагу вдавалося втамувати.
-7-
Ешелон повз безкраїми засніженими залитими мертвим місячним сяйвом просторами Росії. Ритмічно стукали колеса вагонів. Все далі й далі на схід, все далі й далі від дому. Невимовна туга огортала душу. Куди мене везли? Що там чекало на мене? Чи повернусь коли назад, в Україну, чи зустрінуся знову з батьками, з друзями?
Скільки людського горя, зруйнованих доль, нездійсненних надій і безмірної туги везли ці ешелони!
А скільки їх тягнулося місяцями влітку і взимку, навесні та восени на північ і на схід до незліченних таборів величезного Радянського Союзу!
Мимоволі приходила на пам'ять пісня зі "щасливих" шкільних років:
Широка страна моя родная.
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек!
У вагоні навіть вдень було темно. Маленьке заґратоване віконце під самим дахом тьмяно освітлювало сірі, замерзлі, брудні постаті, так мало схожі на жінок. Наш ешелон більше стояв, ніж рухався, їхали, здебільшого, вночі. Вдень іноді підсаджували одна одну і виглядали у віконце: порожні колії, товарні вагони, іноді маневрував якийсь паровоз – ні станції, ні людей, порожньо навкруги. Зрозуміли, що завжди вдень зупиняємось на запасних коліях і біля вагонів нікого не буває крім охорони. Про табір, куди нас везуть, мріяли наче про якесь щастя. Зігрітись би, помитись у лазні, а там будь що буде. Швидше, швидше б доїхати.
Дошкуляли нестерпні холод і голод. От коли б так пристосуватися, щоб не лизати снігу. Мабуть, не треба їсти тих солоних голів, а щоб втамувати голод, потрібно більше спати, тоді може приснитися навіть справжня їжа. І аби не замерзнути уві сні – звернутись клубком, укритися з головою тим одягом, який ще не відібрали урки, і дихати всередину, притулившись спиною до чиєїсь спини. Так ми і їхали, перебуваючи у стані справжнього анабіозу.
Та не завжди бувало настільки погано. Про нас "турбувались" наші конвоїри. Двічі на день влаштовували перевірку, або, як самі ж влучно її охрестили, "розважальну програму". У конвоїрів був великий дерев'яний молоток на метровій ручці. Ними вони на зупинках обстукували вагони, слухали чи де не надірвана або не відстає яка дошка, щоб не дай Боже в'язні не зірвали її і не втекли. Вздовж ешелону чулись крики, лайка, гавкання вівчарок. Потім двері вагона відсувалися і ввалювались двоє конвоїрів, а біля входу залишалися ще двоє з вівчарками. Веселі, ситі, розчервонілі від морозу і від випитого, у білих кожухах і битих валянках, вони починали "розважальну програму".
Всіх нас зганяли в один кінець вагона. Далі конвоїр хапав за руку ту, що ближче усіх, і жбурляв у протилежний кінець. Другий у цей час дерев'яним молотком вдаряв її по спині або куди попаде і голосно рахував – раз; за нею летіла друга – удар – два, третя – удар – три… І так всі 80. Конвоїри працювали.
Все це проходило під акомпанемент грубих жартів та лайок. Не залишалися в боргу і урки:
– Ти що, начальничку, здурів так у голову бити?!
– Я тебе можу і нижче вдарити (лайка) і не лише молотком (лайка).
І продовжували в такому ж дусі, на рівні найвищої соціалістичної класики.
Часто хтось з урок, щоб позлити трохи конвоїрів або затримати їх у холодному вагоні, непомітно перебігав на протилежний бік. Рахунок не сходився. Тоді все починалося спочатку. У цей час один з конвоїрів, що ніби прийшов на допомогу, притискав у кутку якусь добровільну жертву.