Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався, плутав, переказував п'яте через десяте промови Ціцерона та Нерона, а на докір учителя закінчив словами Пушкіна:
Латынь из моды вышла ныне:
Так, если правду вам сказать,
Он знал довольно по-латыне,
Чтоб эпиграфы разбирать,
Потолковать об Ювенале.
В конце письма поставить vale ,
Да помнил, хоть не без греха,
Из Энеиды два стиха.
Цього вірша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво в латинській мові, за особисту образу. І зозла вгилив Приходькові таку велику й жирну одиницю-тичку, яка легко розпізнавалась на відстані двох-трьох сажнів.
Наступного дня, після Приходькового слізного оскарження, протоієрей покликав до себе латиніста і мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять і тесть, ніхто не відав, але повернувся Вельзевул у клас червоніший від вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши по собі велику дірку та недобру славу.
Минув тиждень, другий, і Приходькові пощастило виявити винуватця одиниці. Одразу ж про нього дізналась уся семінарія. Більшість учнів та вчителів хвалила Грабовського, декотрі засуджували його вчинок. А самому Павлові довелося вислухати брутальну нотацію ректора. Різногірський, не скуплячись на дошкульні слова, звинувачував третьокласника в найстрашніших гріхах і погрожував вигнати з семінарії.
Відтоді Вельзевул осатаніло заповзявся на Грабовського: викликав на кожному уроці й мучив по п'ятнадцять-двадцять хвилин підряд, вимагаючи розповідати поетичні тексти, які вивчали не тільки в третьому, але й другому та першому класах. Не рятувала Павла навіть прекрасна пам'ять. Він знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прізвища в журналі з кожним днем довшала ряба вервечка трійок та двійок.
Нинішній урок нічим не відрізнявся від попередніх.
Вельзевул виліз на кафедру.
— Готуйсь, Павле, до тортур! — вигукнув Петро Цимбалюк, який знічев'я замість свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третій. — Тримайся, друже, починається.
Вельзевул охоче підхопив:
— Скажіть, Грабовський, яке завдання було додому.
— Знати напам'ять уривок з "Енеїди".
— Знаєте?
— Знаю.
— Розповідайте.
Переступивши з ноги на ногу, Павло посміхнувся і почав:
Енеус ностер магнус панус
І славний троянорум князь,
Шмагляв по морю, як циганус,
Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.
Рогамус доміне Латине,
Нехай наш капут не загине,
Пермітте жить в землі своєй,
Хоть за пекунії, хоть гратіс,
Ми дякувати будем сатіс
Бенефіценції твоєй.
Вельзевул весь позеленів і прошипів:
— Цить! Замовкни!
Але весь клас його пропитий голос притлумив:
— Продовжуй, Павле!
І підохочений Грабовський повів далі:
О Рекс! Будь нашим Меценатом,
І ласкам туам покажи,
Енеусу зробися братом,
О оптіме! не одкажи,
Енеус принцепс єсть моторний,
Формозус, гарний і проворний,
Побачиш сам інноміне!
Вели акціпере подарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене.
— Що ти плетеш, каторжнику таврований? — заволав Вельзевул.
— Я нічого не плету, — відказав спокійно Грабовський. — Читаю Вергілієву "Енеїду", яку перелицював українською мовою Іван Петрович Котляревський.
Сиві полукіпки Вельзевулових брів грізно злилися на переніссі, а ліве око прищулилось, наче не могло розпізнати зухвалого учня.
— Який Котляревський? Не той єретик, що безсоромно зганьбив увесь Олімп та самого Зевса?
— Той, що написав славнозвісну "Наталку Полтавку", а в ній вивів на кін гарних людей і нікчемних людців.
— Чудова п'єса, — потвердив Цимбалюк. — Я бачив виставу в самій Полтаві. Скільки на сцені суму і сміху, скільки народної мудрості й дотепності, скільки прегарних. пісень!
І перейшов на спів:
— Ой, не хочу хатки, ані сіножатки, ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. Ой, ти...
— Ой, ти старий дідуган, — підтягли йому ті двоє, що вже закінчили змагатися в орла й решку, — ізогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти...
Вельзевул зірвався з кафедри.
— Замовкніть!!
Спів припинився. Латиніст стояв, недоумкувате лупаючи очицями. Видно, гамував у собі дикий шал. По довгій хвилі кинув Грабовському:
— Біжи зараз до ректора і скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.
— Яке богохульство?
— Там дізнаєшся. Іди.
— Не забудь покланятися від мене протоієреєві, — докинув Цимбалюк.
Не кваплячись Павло забрав свої книжки та зошити і рушив. Уже знадвору почув у третьому класі хоровий спів:
Всякий, хто вище, той нижчого гне.
Дужий безсилого душить і жме,
Бідний багатого певний слуга.
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Обминувши невеличкий флігель, де містились ректорат і канцелярія семінарії, подався в учнівську лікарню — почував тупий біль у голові. Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул мчав, мов спущений з ланцюга пес, від навчального корпуса до флігеля. Мабуть, хлопці таки доконали його — побіг скаржитися зятеві.
Чекаючи виклику фельдшера, Павло схилився на підвіконня і почав записувати на папір послання політичних засланців з Сибіру, котре учора тричі підряд прочитав у Рклицького і запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в ньому йшлося про ті жахні розправи, яких зазнали в'язні нижньокарської тюрми по втечі їх восьми знедолених товаришів уночі під перше травня цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'яті і шпарко викладав на папір, аби увечері передати Евеліні Улановській та Ліді Лойко для поширення серед міської молоді.
За писанням не помітив, як у лікарню зайшли Різногірський і економ семінарії Ільїн.
— Що ви тут малюєте, Грабовський? — підступився ректор.
— Нічого, — здригнувсь Павло. — Фельдшер зайнятий, а я тим часом пишу листа додому, — і засунув аркуш у кишеню.
— Чому ж сховали? Покажіть.
— Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.
— Обшукати, — звелів протоієрей Ільїну.
Вивернувши всі кишені семінариста і переривши книжки, економ, крім недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру "Інтелігенція і народна маса", кілька лотерейних білетів та перші сторінки повісті, недавно розпочатої Павлом.
— Де взяли все це? — запитав ректор, показавши на послання і брошуру.
— Нащо вам? — відповів Павло запитанням.
— Треба.
— Не скажу.
— Присяга, яку приймали учні, зобов'язує нічого не приховувати.
— Я приймав її підневільне і не збираюся виконувати.
— Та-ак? — захлинувся Різногірський. І — до економа: — Папери заберіть, а до мене попросіть пристава шостої дільниці.
24
Прокинувся Грабовський, коли за вікном клубочилась передранкова мла. Зіскочивши з тапчана, відчув холодну вологу, що заповнювала комірчину. Засвітив лампу, знайшов чоботи і став узуватися. Лівий швидко наліз на ногу. А з правим довелося поморочитись — відпоротий задник згортався в дудочку.
Отаке лихо майже кожного ранку. Заходив до шевця, а той взяв чобіт до рук, повертів і, не дивлячись на Павла, байдуже кинув:
— Два карбованці. Інакше й балачка марна.
— Два карбованці? За задники?
— За задники, за задники, — передражнив швець. — Аби тільки задники! А передники у них, пане добродзею. які! Не бачиш, пороззявляли пащі.
Ну, сьогодні останній раз взуває оці горе-чоботи. Вчора отримав гроші в редакції газети "Южный край" за кореспонденцію і після уроків купить щось на ноги...
У комірчину тихо зайшла господиня. З-під картатої хустки вибилися посивілі пасма кіс. Вона, спершись на лопату, якою відкидала сніг, мовчки дивилась на квартиранта.
— Гій на тебе, — по-своєму привіталась. — А я подумала, ти тут з кимось чубишся. "Чоботи, чоботи із бичка..." — закінчила словами пісні.
— Доброго ранку, бабусю, — розігнувся Павло, тяжко відсапуючись. — О, нарешті взув як треба.
— Як треба, — скрушно похитала головою Архипиха. — Глянь, он пальці виставилися. І коли ти вже купиш якісь шкраби?
— Сьогодні, мабуть, куплю.
Павло підійшов до старенької, ніжно взяв її за худі плечі.
— Слава богу, що купиш. Тільки дивись, аби тебе оті диштифранти не обманули.
— Які?
— Та лавушники ж, не дай їм, господи, щастя. Може, й мені піти з тобою.
— Не треба, якось сам...
Павло почав умиватися.
Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.
— Знову не лягав спати, сидів? Ой леле! Що ти собі думаєш? Хіба ж так можна? Подивися в люстерко. На тобі, не при хаті згадуючи, ніби чорти всеньку божу ніч воду та дрова до пекла возили.
— Я, бабусю, спав. За ніч аж три сни бачив, розкажу якось.
— Він спав, людоньки добрі, — вдарила Архипиха в поли. — А то ж від чого такі запалені очі? Чи, бува, не від довгого сну? Вже кілька разів хотіла зайти, коли збираються твої товариші, і сказати їм, як ти мордуєш себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, піду до самого вашого начальника і все розповім. Хай щось робить з тобою, бо отак зачахнеш тут, а я матиму клопіт на голову.
— Спасибі, дорога бабусю, за турботи. — Павло підійшов до старої і гаряче поцілував пооране зморшками чоло. — Але ніхто ще від книжок не помер і не збирається помирати, а я і поготів.
— Іди геть, — з робленою суворістю говорила Архипиха, лагідно відштовхуючи хлопця. — Ніхто не вмер. Багато знаєш. Пам'ятаю, було мені тоді, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашої сусіди, сліпої Варварки, отакий прудиус, як ти...
І стара пустилася в спогади, орудуючи віником у запліснявілому кутку комірчини.
Павло похапцем збирав потрібні книжки, не дуже прислухаючись до оповідання старої про те, як колись від сухот помер студент. Кожна ранкова зустріч квартиранта з хазяйкою закінчувалась, як правило, цим оповіданням. Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.
Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб її обов'язково слухали, бо не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кінця оповіді. Але цього разу, коли Павло вже наставився йти, ступила до порога й загородила двері.
— Стій, — підняла вгору віник. — Не квапся, як до утрені. Маю щось сказати.
— Та я знаю, бабусю, — засміявся Павло. — Знаю, як поховали того студента в одному латаному сурдуті, а рідні жили десь далеко — в Астрахані чи Архангельську — і не змогли приїхати на похорон. Так же?
— Так, так. Знає, наче був тамки. Ти йому про кури, а він тобі про гиндики. Сядь-но! — владно наказала.
Павло присів на тапчані.
— Забула-м тобі сказати. Помічаю — щось часто коло наших воріт крутиться отой фурдияка.
— Який?
— Таж поліцай.