Коли ж отримав гарбуза, присікався на іспиті і жорстко зарубав студентку Гофман, як таку, що піддалася впливу дрібнобуржуазного віршомазництва. Той хвіст тягнувся за Бузею два семестри, і парторг не вгамовувався, допоки не досяг свого. Смакуючи якнайдовше, Зиков тримав дівчину у напрузі і зарахував їй усі заборговані заліки і іспит укупі в останній день навчання.
— Бузя, а ти вагітна! — вигукнула Тая в загальній бані.
— Тихше! А що, помітно?
— Під одягом ні, а тут і сліпий побачить.
— Ой, мамочки! Що ж робити?
— А хто він?
— Не можу сказати, бо буде гірше: він і одружений, і партійний.
— Зиков? Старий негідник! Будемо робити аборт! — рішуче наказала Тая і додала: — Треба було Тоні поскаржитись. Вона б як член парткому Академії, швидко б його угамувала.
— Та шкода ж Зикова! Тільки не кажи Тоні, бо мені стидно.
Віра придбала чотири листівки з видом на Академію і на звороті написала слова Єсеніна:
"До свиданья, друг мой, до свиданья, Милый мой, ты у меня в груди.
Предназначенное расставание
Обещает встречу впереди".
— Хочу подарувати вам на згадку, — процокотіла скоромовкою.
— Пропоную всім висловитися щодо нашого майбутнього. Я, наприклад, бажаю кожній з нас старанних і вдячних учнів, — проголосила Тоня.
— А я, дорогі подружки, бажаю, щоб ми вдало повиходили заміж і народили не менш, ніж по троє діток! — вихопилось у Таї.
— Нехай би у нас вистачило наснаги вчитися далі і захистити дисертації, — додала Віра.
— Я зичу всім здоров'я і достатку, — засоромлено пролепетала Бузя.
— Сподіваюсь, якщо здійсняться наші сукупні побажання, ми станемо найщасливішими у світі. Але не будемо забувати й про тих, хто поки-що залишається пригнобленим світовим капіталом; присягнемось: усі сили покласти на визволення людства! — урочисто проголосила Єрмакова.
На третій день випускниці роз'їхалися відповідно призначенням: Віра — на Урал; Бузя і Тая — до Вологодського краю; Тоня ж, як відмінниця і активістка, рушила на таємничу Україну.
Розділ VIII. Колгосп імені Сталіна-Петровського
Окрім хворого Григора, що мешкав на родинному подвір'ї, та красавчика Івана, що взагалі залишився при батьках, решта Платонових синів роз'їхалися хто куди. Тарас, закінчивши робфак, одружився і знайшов роботу в Полтаві. Пилип за комсомольською путівкою поїхав в Одесу вчитися у радянсько-партійній школі. Не затримався у селі і Гнат. Навчаючись у старших класах, він побув піонервожатим, і його — як сумлінного вихователя піонерів і активіста колективізації — окружний комітет комсомолу направив до Київського інституту народної освіти.
Виряджаючи молодшого синочка до столиці, Платон висловив своє звичайне напуття:
— Скажу тобі, синку, те саме, що й твоїм братам: народив я тебе на світ, вигодував, тож тепер іди, куди хочеш. Нічого не проси, бо нічого у мене немає: мусиш сам про себе дбати.
Мамка ж, зібравши торбинку, тицьнула в руку десять карбованців.
— Не забувай нас! Пиши листи, приїжджай на відвідини. Нехай тобі щастить! — додала вона своє благословення, тричі перехрестила і заплакала.
Приїзд Гната до Києва припав на початок культурної революції. Кількість студентів в інститутах бурхливо зростала. На дворищі Михайлівського монастиря, неподалік від пам'ятника Святому Володимиру, розташовувалася студентська організація "КУБУЧ", що означало "Комитет Улучшения Быта Учащихся".Там видавали талони на товари першої необхідності, хлібні картки та направлення до гуртожитків. КУБУЧ також міг підказати адресу, де можна було б попрацювати у вечірній час і заробити якісь гроші. Талони на обід видавали безпосередньо у студентській їдальні, де, відстоявши довжелезну чергу, можна було поїсти пісного борщу за двадцять сім копійок миска.
— Ну, що, Гнате Платоновичу, може ще разок пообідаємо? — пропонував однокурсник Мишко, прислухавшись до булькотіння у шлунку. Приятелі знову становилися в чергу і, повільно рухаючись до роздачі, зайвий раз прочитували конспекти.
Спочатку їх поселили в актовому залі колишнього "Института Благородных девиц". Загалом у приміщенні скупчилося до сотні жильців. Місць не вистачало, і частину ліжок винесли на балкон. Студенти різних інститутів (народної освіти, будівельного, ветеринарного) мешкали по окремих кутках зали, а балкони дісталися музично-драматичному училищу. Майбутні артисти на всіляких інструментах, від контрабаса до флейти, з ранку до вечора невтомно відпрацьовували вправи. Мешканці цілодобово тинялися поміж ліжок: одні поверталися з лекцій; інші збиралися на роботу, хтось чепурився перед побаченням, а дехто, приплентавшись з гульні, приставав до всіх із нерозбірливим базіканням. Умови покращилися лише у лютому наступного року, коли Гната з однокурсниками перевели до колишньої класної кімнати, де уміщалося лише дев'ятнадцятеро душ. Відтоді життя наладилось; стало можливим готуватися до занять, читати книги, і Гнат, нарешті, написав листа додому.
"Вітаю вас, мої рідні тато, мама, брати Іван і Григір з Федорою, сестри, Степаня, Онися і Тетяна.
Розпочав писати листа, а новин у моєму житті, насправді, не так вже й багато. Учора з товаришем ходили на товарну пристань розвантажувати баржу з вугіллям. Стипендію нам платять справно, але на прожиття її не вистачає, і мусимо заробляти у вихідні дні. Ціни на продукти повсякчас зростають. Добре, що хліб дають по картках за незмінною ціною чотирнадцять копійок за кілограм. А от булочки подорожчали: коли тільки-но приїхав до Києва, купував на вокзалі по вісім копійок, а у листопаді їх ціна вже подвоїлась. Настала зима, хочу замість домашньої свитки, придбати грубошерсте пальто, бо у свитках тут не ходять, і з'являтися на Хрещатику у свитці вважається не культурним.
Вугілля важке, погано береться лопатою, і ми геть втомилися. Ледве-ледве доплентались до гуртожитку. Позасинали, не умившись, і на лекції вранці не пішли. Зате заробили по сорок карбованців! Отже, у неділю поїду на товчок купувати пальто.
Як ви там живете? Що нового у селі? Чи не голодуєте? Які вісті від Тараса, Пилипа? За мене не турбуйтеся, я зі своїм упораюсь. Привіт усім рідним, моїм друзям і сусідам.
Ваш син Гнат"
А влітку 1933 року Гнат написав:
"Вітаю вас, мої рідні тато, мама, Іван, Тетяна, Степаня, Онися, Григір з Федорою!
Нещодавно нас, комсомольців Київського педагогічного інституту, возили до Москви. Ми відвідали картинні галереї, побачили пам'ятники стародавнього міста, але особливе враження на мене справило метро.
Одного дня декан факультету повідомив радісну звістку: нас запросила на зустріч сама Надія Костянтинівна Крупська! Вранці ми зібралися на Волхонці біля Інституту Комуністичного виховання, який Надія Костянтинівна очолює, одночасно працюючи заступником міністра освіти. Нас запросили до кабінету, де ми зустрілися з досвідченим педагогом і найближчим соратником великого Леніна. Для нас, майбутніх учителів, бесіда видалася дуже корисною.
Виявляється, Надія Костянтинівна у дитинстві кілька років провела у Києві і дуже тепло згадує ті часи. Особливу увагу вона придає дружбі дітей різних національностей. Вона часто відвідує школи і досконально володіє навчальним процесом. Одного разу, перебуваючи на дитячому ранку, вона побачила дівчинку, котра силилася виглядати кращою за інших та привертала до себе загальну увагу співами і танцями. Надія Костянтинівна засудила її самолюбування і зауважила: "Справжню насолоду і щиру радість людині має доставляти труд, а не оплески".
Особисто Крупська надає приклад істинної скромності в усьому: в одязі, в обставлені робочого кабінету і в манері спілкування. Прощаючись, вона побажала нам стати вдумливими вихователями, а стосовно Володимира Ілліча сказала просто: "... моє життя слідувало за його життям. Я лише допомагала йому, чим могла і як могла".
Ми сфотографувалися в пам'ять цієї зустрічі, і я маю фото. Покажу, як буду вдома. Я чув, що по селах начебто голодують? Звісно, куркулі ховають хліб. Уявляю, як важко приходиться Івану у боротьбі з класовим ворогом.
За мене не турбуйтеся, незабаром я закінчу навчання і отримаю направлення на роботу. Привіт усім рідним, моїм друзям і сусідам.
Ваш син Гнат".
За всіх родичів і йому відповідала молодша сестра Тетяна: вона ще училася у школі і мала письмове приладдя.
"Вітаю тебе, братику Гнате!
Отримали твого листа і радіємо за тебе. Яке цікаве у тебе життя! А у нас, у селі, нічого не змінюється, усе тут, як і було. Тато з мамою за чаркою вдаються у спогади, а я цього року записалася у піонервожаті. Ми не голодуємо, бо з нами живе голова колгоспу, і нас не трусять. Тато відгодував порося, нашпигував ковбаси, насолив сала. Корова доїться, курки несуться. Але так живуть не усі. Тим, хто пішов у колгосп, легше, бо Іван допомагає, чим може. Найважче ж — одноосібникам. У них вигребли все геть чисто, і багато хто вже помер з голоду. Вмирають цілими родинами. Пам'ятаєш мою подругу — красунечку Павлинку? Отже, немає вже Павлинки, і взагалі, від Куняків нікого в живих не залишилося.
Наразі я приятелюю з двоюрідними сестрами Файкою і Ганькою Лелеками. Вони, хоча й молодші, а все ж таки рідні. З Фаїною у нас повне порозуміння, і ми разом перевиховуємо Ганьку. Їй лише одинадцять років, а вже така задавака! Вона тобі і співає, і танцює, і вчиться на самі п'ятірки. В усе встромляє свого носа, а вже торохтить — слова не вставиш. Нещодавно ми з Фаїною притиснули її вдома до стіни і справжнісінько розіп'яли! Міцно тримали, а вільними руками тикали їй дулі під носа — щоб знала. А минулого тижня Феня підстерегла, коли вона присіла у кукурудзі, підкралася ззаду та й уштовхнула її в те, що вона під себе наклала. От вже ми нареготалися, коли те чванько розревлося та побігло до річки митися!
Отак, братику, хоч ми й не зустрічаємося з Надією Крупською, але соціалістичне виховання застосовуємо на практиці!
На тому буду закінчувати. Передають тобі привіт мама, тато, брати Іван і Григір із Федорою та небожами, сестра Степаня з дядьком Макаром, Ониська, племінниці Фаїна, Ганя — всі рідні, а також твої однокласники і сусіди.
Приїжджай на канікули, якщо зможеш. Усі будемо раді, твоя сестра Тетяна".
Звістка про смерть Павлинки засмутила Гната; насправді, вона не була йому байдужою.