Ця перемога варта добрих двох битв".
Як ховали Блакитного, в грудні 1925, вражала мала кількість персон з партійної верхівки. Були тільки обов'язкові для українських справ Скрипник і Затонський, та ще мовчазний Шумський. Поховали за Міським Парком, з боку Аеродрому. Через відсутність у Харкові Кремлівської стіни, а — може — щоб уникнути освяченої землі православного цвинтаря, доводилося упорядникам вибрати це місце, при дорозі.
Пам'ятник поставили згодом на перехресті Чернишевської вул., де починається вул. Артема, перед будинком, що в перші роки після революції звався Домом Совєтів і де тоді жили відповідальні робітники. Невелике погруддя романтично-революційного поета з цитатою:
ми тільки перші хоробрі,
мільйон підпирає нас.
Потім чомусь перенесли його на Театральний Спуск проти якогось жилкопу. Але прийшов час навіть для мертвих "перших хоробрих" і пам'ятник зник.
Довго було ім'я Блакитного на списку неіснуючих. Років через двадцять після другої війни дозволено скромній і непомітній його вдові насмикати і видати дещо з його творів, і на якійсь із харківських вулиць знову поставили пам'ятника, мовляв: нехай живе радянська література.
І ГІЛЬЙОТИНИ ГОСТРИЙ НІЖ
Весну 1919 року я пережив в Одесі, коли там були французькі зуави і сенегальці, веселі чорні хлопці з неможливо білими зубами і як емаль великими білками екзотичних очей. Були на ослах греки, таке було їхнє військо, з провіантськими складами, повними інжиру і гороху, що дісталися одеситам, коли греки зі своїми ослами посідали на кораблі й поплили до своєї Еллади. Були елегантні офіцери Росії, Добровольчеської офіцерської армії, приречені на поразку холодним і глибоким океаном українського села, яке вони вважали невиразним, хоч і родючим "Югом Росії" без історії, без національно-державних і соціальних проблем.
Як кожне місто близько фронту, Одеса жила весело. Прославлені кафе, що їхні назви, принесені з Франції й Італії, стали частиною одеського фольклору — Робіна і Фанконі — завжди переповнені. На Гречеській вулиці трохи демократичніше "Кафе Амбарзакі" теж кишить військовими і там французькому воякові можуть всунути агітаційну листівку, надруковану на поганому папері, з астрономічною кількістю помилок, складену якоюсь мовою, про яку автори — українські боротьбисти думають, що то французька мова.
Бої десь недалеко, під Сербкою, Новим Буяликом. Одеса не звертає уваги. Нема тривоги в одеських російських газетах, де рясніють відомі всеросійські імена, які ще недавно сяяли на петроградському і московському політичному небосхилі.
Українська газета "Нові Шляхи", добре редагована солідним професором Сушицьким, з добрими кореспондентами на периферії (з одеських авторів пригадую проф. М. Е. Слабченка), трохи краще відчувала подих доби, але нелегко було тоді поспішати за подіями.
Розв'язка прийшла несподівано. Червона перемога була якась незрозуміла. Ніякої армії Троцького під Одесою не було. Велике портове місто взяли селяни з ближчих повітів Херсонщини під командою отамана Григорієва. Я бачив, як Садовою вулицею тяглися селянські вози і на них, звісивши напівузуті ноги, сиділи хлопці Херсонщини — переможці французів, греків і росіян.
О, дев'ятнадцятий рік на полях України!
Скоро Григоріїв оголосив себе ворогом Москви. Одеська Чека під претекстом "зради" Григорієва розстріляла багато українців. Серед них був Коморний, колишній — за гетьмана — херсонський губерніальний староста, джентльмен, людина української культури.
Поки селянські хлопці ще важили на терезах хисткої і непевної влади і не обернулися відкрито проти влади Чрезвичайки, життя Коморного, українця, хоч і гетьманського старости, було збережене. Його й багатьох інших убили, як тільки терези влади хитнули в сторону міста, ворожого і жорстокого.
Приходить осінь 1919 року в Одесі, знов без Чрезвичайки, останні місяці перед евакуацією білих. Між нерегулярними студіями на останньому курсі університету читаю "Червоний Вінок". Таку назву носив охайно виданий збірник найлівіших авторів у тодішній нашій літературі. Декого з авторів денікінці в Києві того 1919 року розстріляли.
Поруч з Чумаком, Михайличенком, Заливчим читаю й мого знайомого В. Еланського-Блакитного.
Починається лірично:
"Тобі, Україно моя, і перший мій подих,
і подих останній тобі".
Далі програма стає серйознішою:
"Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім'я Будуччини. Церкви старовинні в повітря! Вишневі садки під сокиру. Прорвати Карпати тунелем! Динамітом пороги Дніпрові! Гей, Сивий, вже бачу тебе я в шорах камінних, у шлюзах".
В тому 1919 році він свято вірив у світову революцію:
Промерзло згадує Париж
Про дні кривавого терору
і гільйотини гострий ніж
В тумані близько... Скоро... Скоро...
Недавній чернігівський семінарист прагнув паризької крови, вірив, що в Європі скоро, скоро почне працювати гільйотина.
У нас вдома гільйотину заміняв з великим успіхом наган і маузер. Проте не в українських руках. Тероризм Блакитного залишився більше тероризмом літературного характеру. Українізувати гільйотину на Україні не вдалося.
Не хотілося б говорити про терор саме тут, коли згадаю про свої молоді літа Проте, не можна не говорити. Вся доба насичена терором, особливо найтяжчою і найгіршою його формою — державним терором.
Не Драгоманов і не Грушевський вигадали цей спосіб установлення і скріплення влади. За якобінським зразком ленінська система терору була запроваджена скрізь, де проникала. На Україні з особливою жорстокістю.
Єсть назви, що їх не перекладають на інші мови. Не можна назвати Гітлера вождем, а Сталіна — фюрером. "Фюрер" не перекладають, Рейхстаг є рейхстаг. Центральна Рада залишилася в історії для всіх Центральною Радою і в російському перекладі ви не скажете — Центральний Совєт.
Так само і відомі всім органи: ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. Наївні перекладачі пробували ці назви "переперти" на свою мову. На початку двадцятих років я зустрічав у газетках українізовану НК — мовляв, Надзвичайна Комісія, не чрезвичайка. Дарма — не прищепилося.
Українізатори пробували й ГПУ впровадити в рідну мову в формі ДПУ — мовляв, маємо своє Державне Політичне Управління. Але ця серйозна установа не гралася в українізовані скорочення. Коли українець мав писати (здебільшого з-за тюремних ґрат) про свою вірність "совєтській владі", то й органи мав величати на "общепонятном".
В практиці "органів" не знайдеш ознак українізації. В адміністративній галузі також — "облісполком" і "горсовет" переважають у живій мові людей і в мові документів. Здається, тільки на нижчому щаблі Сільрада вмостилася в живу мову поруч з "сельсоветом".
Органи державного терору, треба віддати їм належне, ніколи й не удавали з себе українських. Вони могли собі це дозволити. Я не пригадую, щоб навіть українізатор М. О. Скрипник колись наважився писати про українізацію "соответствующих органов" — ГПУ-НКВД.
Характер цієї всесоюзної, тобто не української установи підкреслювався і тим, що українців було там обмаль, особливо на горі. Для чорної роботи українці були.
Відомі сотні імен латишів, євреїв, поляків на керівних постах.
Був один грузин, якого я бачив зблизька. Це був голова Одеської Чека Калениченко. Його справжнє ім'я було Саджая.
Грузини студенти до революції в Одесі (країна старої культури Грузія за царя не мала університету) веселою громадкою збиралися в студентській їдальні. Тут навіть за кілька копійок можна було наїстися. Миска доброго борщу і гори безплатного хліба на столах це дозволяли.
Серед щиро-безпосередніх і гомінких членів Грузинського Земляцтва був студент-медик Саджая, часом зосереджений, часом експансивний. Коли настала революція 1917 року, його вже можна було бачити, як він гасав автомобілем по скаламученому місту, як він горлав на мітингах в ролі соціал-демократа лівого крила.
В двадцятому році лякали одеситів страшні імена — Калениченко, потім Віхман. Голова Чека Калениченко в ті часи розгнузданого, підстьобуваного з Москви самим Леніним терору був відомий особливою жорстокістю. Під іменем Калениченка "працював" над своїми жертвами наш студент Саджая.
Через п'ятнадцять років довелося мені бути в Цхалтубо. Цхалтубо — курорт з цілющою водою недалеко міста Кутаїсі, на півдорозі між Батумі і Тбілісі. У ресторані, недалеко від мене сиділо двоє. Мені обережно показали на одного з них — чорнявого мужчину років під сорок, ще стрункого, з тонкими рисами обличчя грузинського типу. Він нагадував провінційного доктора. Була осінь, біля нього лежав чорний м'який фетровий капелюх. Я не впізнав у ньому колишнього студента Саджаю.
Очі в цього інтелігента були не звичайні. Не по-людському дивилися вони на світ. Не були ці очі відкриті для того, щоб бачити життя і людей. Це був тяжкий, тьмяний погляд, налитий чимось тяжким, неживим, убивствами, смертю. В них навіть не було злоби, це було щось гірше, ніж жорстокість — надлюдське похмуре, тупе презирство до людини, до її життя, до її радощів. Так дивився цинічний кат, сучасний тоталітарний кат, якому держава дала права слідчого, судді і виконавця смертного вироку. Все дала йому в одній особі. І він знає, що на нього скаржитися ніхто не може.
Цей чоловік недалеко від мене був Саджая, тепер голова прикордонного Аджарського НКВД в Батумі, він же Калениченко Одеської Чека, великий убивця з веселого колись міста Одеси.
Подібні до Саджаєвих очі я бачив в одного з судових виконавців Харківського Губ. Суду. Теж налляті темрявою підвалів таємних убивств. Про нього знали, що він у трибуналах доби "воєнного комунізму" розстрілював засуджених.
Іще один зразок таких очей бачив я в новому варіанті — німецькому.
В 1941 році ми поспішали заповнити всі області громадського життя. Насамперед, в той час створили Український Червоний Хрест, такий потрібний в часі війни, горя і злиднів. Були ще перші тижні окупації, ми мало знали принципи нової влади. Я тоді був керівником Правничого відділу Управи. В моєму кабінеті з'явилися робітники СД, вимагаючи подати їм адресу Червоного Хреста. Вони поводилися так, ніби гналися за злочинцями по гарячому сліду. Вони не привіталися і не сідали для розмови.