І вдруге при покупці будь обережнішим і не підводь ні себе, ні інших невинних людей".
— А що — поживився?.. — зрадів Іван Михайлович. — Якщо вже красти, то треба хоч знати, якої фабрики взуття красти. А то який прудкий!.. Думав кохану свою браком ощасливити.
Ось так, значить, модельні жіночі чобітки фабрики П. (Артикул М 216525, ще й з літерою "Н", що означає: "новинка, покращеної якості з десятипроцентною надбавкою до ціни за покращення") та покарали злодія. Завдяки своїм бракованим каблукам. І це приємно. Дуже приємно.
Чек зберігся, Іван Михайлович здав чоботи назад у магазин і через два тижні по акту експерта одержав свої 65 карбованців і 65 копійок.
Йде і радо думає:
"Ну ось... І справедливість відновлена, і гроші цілі. Це ж прямо здорово, що браковані трапились. А коли б справді були "покращеної якості", як запевняв артикул, то злодієва кохана носила б їх собі на втіху. А так і гроші повернулися, і злодія покарали".
Отже, товариші, як бачимо на цьому прикладі, брак — так, так, той, що перекладається з німецької як "негодящий товар", "лом", — іноді людям і добро приносить.
ЗОЛОТОЗУБА ПОСМІШКА НА ПАМ'ЯТЬ
Якось відкриваю газету, а на четвертій сторінці, у відділі реклами, великими буквами таке звернення до читачів набрано:
"ЯК ВИ ПРОВЕЛИ ЛІТНЮ ВІДПУСТКУ?"
"Гм... — думаю. — Коли це мене запитують, то тільки ще збираюся провести. Та ремонт квартири не пускає..."
Читаю далі:
"Якщо з цим запитанням звернутися до мешканців нашого міста, то далеко не кожний відповість: біля моря, в будинку відпочинку, в туристській поїздці тощо. Дехто скаже: займався ремонтом квартири... Так, у подібній відпустці не відпочинеш".
"Гм, — думаю. — Прямо тобі ясновидці. Телепати. Але — цікаво. Це те, що мене зараз хвилює, ремонт квартири".
Ще далі читаю:
"Щоб провести літню відпустку біля моря, в горах, в будинку відпочинку, скористайтеся послугами ремонтно-будівельного управління облпобутуправління. Його майстри приймають замовлення на всі види послуг..."
Мчу за вказаною адресою.
Дільницю РБУ ледве розшукав у якомусь підвалі — обдертому, затхлому, з грибками на стінах. Але я на те не звернув уваги, мене хвилювало інше: черга. Підвал аж гудів од бажаючих відремонтувати свої квартири під час літньої відпустки. Довелося займати чергу. Години через дві я нарешті опинився біля віконечка приймальника. Хотів було спертися ліктями па підвіконня, а з-під нього посипалась штукатурка, тоді я обережно сунув голову у віконце і віч-на-віч зустрівся з вусатою особою.
— Теж до моря зібралися? — ввічливо поцікавилась та особа.
— Вгадали, — кажу.
— І хочете, щоб ми за час вашої відсутності привели у божеський вигляд ваші пенати?
— Теж вгадали.
— Коли збираєтесь до моря? — вже діловито запитує вусань. — Через місяць?.. Зараз заглянемо по графіку замовлень, подивимося, яка тут вимальовується картина... так... — зашелестів він паперовим "простирадлом". — Ви знаєте, картина для вас втішна. Наступного місяця зможемо вам відремонтувати житло.
— От спасибі! — вигукую. — Та я...
— З подяками потім, — спинила мою радість вусата особа. — Зараз оформимо відповідні документи і — до каси. Оплата, щоб ви знали, наперед. Потім залишите нам ключі від квартири і — щасливої вам поїздки до синього-синього моря. Загорайте, купайтеся, набирайтеся сил, а до вашого повернення квартира буде, як тая лялечка. Не впізнаєте.
"Як у казці, — тільки й подумав я і ладен був у ту мить розцілувати пресимпатичну вусату особу і всіх працівників РБУ за таке пречудове нововведення: ремонтувати квартири за час відсутності хазяїна.
... Відпустку провів, як ніколи, чудово.
Накупався, насмажився на сочинському сонці із запасом на добрий рік. Додому повертався як молодий атлет чи навіть геркулес, котрий щойно здобув важливу перемогу й, увінчаний лаврами, перебуває на сьомому небі.
Відчиняю двері, переступаю поріг своєї квартири, зажмурююсь і кажу:
— Ну, РБУ, що ти тут без мене натворило?
І широко відкриваю очі.
Ремонтно-будівельне управління і справді... натворило.
А точніше — здерло старі шпалери і покидало їх посеред кімнат.
І на цьому й закінчило ремонт моїх пенатів.
Лишивши біля порога чемодан, мчу до знайомого обідраного підвалу. Але двері того, підвалу хрест-навхрест забиті дошками.
"Тю, — думаю, — невже РБУ, зібравши гроші за ремонт квартир, накивало п'ятами у невідомому напрямку?"
Дивлюся, на дошці біліє папірець. Підійшов ближче, аж на нім написано, що РБУ переїхало у нове приміщення за такою-то адресою... Робити нічого, сідаю в таксі і мчу туди.
Ось і той будинок. Увесь перший поверх займає РБУ — просторі, світлі приміщення, дзвінкі коридори...
"Забагатіли, — вражено думаю. — То, може, за переселенням їм і ніколи було відремонтувати мою квартиру?"
За магазинним прилавком, що ділив хол навпіл, сидить нова приймальниця. Така солідна дама. Щоправда, з чорними вусиками.
— Так і так, шановна, — кидаюсь до неї. — Я заплатив гроші за ремонт наперед, віддав майстрам ключі і, не підозріваючи лиха, поїхав загорати у Сочі...
— І як відпочивалося? — ласкаво перепитала дама з вусиками. — Хоча скажу, що й так по вас видно.
— Авжеж, чудово!!!
— А чого ж ви кричите, що чудово? Можна говорити і спокійніше. І, до речі, тихіше. Тут глухих немає. А взагалі, ми раді, що ви так чудово відпочили, — дама подарувала мені золотозубу посмішку.
— Але я не радий за вас! — і я вирішив не дарувати дамі ніяких посмішок. — Ви нічого не зробили з обіцяного ремонту. Ви лише обдерли шпалери й покидали їх напризволяще.
— По-перше, ми не покинули ремонтувати вашу квартиру, а лише відіклали здійснення ремонту на певний час, — суворо, уже без золотозубої посмішки відчеканила дама з вусиками. — А по-друге, не відповідає дійсності ваша усна заява, що ми нічого не зробили. Як нічого, коли ми зняли у вашій квартирі старі шпалери?
Мені забракло слів.
— А далі?..
— А далі... далі ситуація дещо змінилася. Всі хотіли, щоб за час їхніх відпусток ми відремонтували квартири, і наше управління просто не в змозі було виконати за місяць усі замовлення. Ми лише встигли у квартирах поздирати старі шпалери.
— Так ось ви як працюєте?
— Як ми працюємо — не вам судити! — знову стала суворою дама з вусиками. — За минулий місяць ми виконали річну норму за замовленнями і за фінансовими показниками вийшли на перше місце. Як переможцям нам видали оце чудове і світле приміщення. Крім того, всі працівники були премійовані цінними подарунками у вигляді електронних годинників.
— Але ж моя квартира в обідраному стані. Коли ж ви закінчите ремонт?
— Через рік, — бадьоро сказала дама з вусиками. — Як ви поїдете в нову відпустку до Чорного моря. Я сподіваюсь, що й наступного року ви так чудово відпочинете, як і нині. Ось тоді ми й приведемо ваші пенати до божеського вигляду. Себто зробимо із них палац.
І дама з вусиками на прощання цілком щиро і тепло подарувала мені одну із своїх найчарівніших золотозубих посмішок...
Ту посмішку, яку я ніколи не забуду.
ДОВІДКА ДЛЯ МАМОНТА
Що б там не казали, а довідка — се таки велике діло. Хай уже ми, люди, буває, без довідки не можемо кроку ступити, але й мамонти без неї, виявляється, ні тпру, ні ну.
Ось вам на цю тему історійка, яку нещодавно почув автор.
Привозить, значить, одна шахта на товарну станцію вантаж — великий дерев'яний ящик, збитий з грубезних дощок. Приймальник, котрий вантажі оформляв та квитанції, які треба, виписував, і питає: а що там, у ящику? Який-такий вантаж? Хто відправляє?
— Шахта, — одказує головний геолог, котрий і привіз на вантажній машині той ящик. — А в середині — науковий експонат.
— Який ще... е-еспонат? — доскіпується приймальник із самопискою за одним вухом і олівцем за другим. — Залізниця мусить знати, що вона перевозить. Мало хто які спонати понапихає у ящики, а ти — відповідай!
— Кістки мамонта, — одказує відправник. — Глибоко під землею, при проходженні нового забою наші гірники наткнулися на кістяк мамонта. От я і хочу переслати його у Дніпропетровськ, для музею свого інституту.
— Покажіть, — велить приймальник. Довелося відбивати верх ящика.
Подивився приймальник і аж свиснув з подиву.
— Ого, які костомахи!
— Зверху лежать бивні, — пояснює відправник.
— Мені все одно, що кістки, що бивні. Довідка у вас є?
— Яка це... довідка?
— А така... по формі, з підписом і печаткою, що ваш мамонт не хворів бува на різні там заразні хвороби.
— Бачите... ее... шановний, — делікатно пояснює йому головний геолог. — За даними періоду напіврозкладу радіоактивних ізотопів у викопних кістках, останні носорукі гіганти — мамонти та їх супутники — волосаті носороги, печерні ведмеді вимерли в Азії і Європі десь біля десяти — восьми тисячоліть тому.
— Ви мені мозгу не засмічуйте своєю наукою, бо я, може, теж грамотний! — сердито одказує приймальник. — Ви мені дайте довідку, що ваш мамонт був здоровий і не заразить нашу залізницю!
— Бачите... ее... шановний, — ще терплячіше пояснює головний геолог. — У ті часи, коли водилися мамонти, на землі жили наші далекі предки — люди палеоліту. Себто кам'яного віку. І вони не додумалися видати кожному мамонтові по довідці в хобот.
— А ви мені не розказуйте казочки про якихось там кам'яних людей! — вже кричить приймальник. — Чув по радіо, що десь снігові люди є, а про кам'яних — не чув. Та й не цікавить мене, хто коли жив чи живе. Якщо були тоді люди, то й довідки тоді мусили бути. А немає папірця — забирайте свою мамонтяку назад, хай його вам кам'яні люди перевозять!
Робити було нічого, головний геолог, лишивши біля ящика шофера, сам взяв таксі, помчав до знайомого ветеринара. Поставив йому пляшку, розказав про похибку людей кам'яного віку, котрі не додумалися повидавати мамонтам довідки. Ветеринар чарку випив, крякнув, узяв бланк з печаткою і написав таке:
"ДОВІДКА
Дана сія в тому, що даний мамонт ніколи не хворів інфекційними хворобами, здоровий і годиться для перевезення залізницею у вигляді власних закам'янілих кісток і бивнів".
Прочитав приймальник ту довідку і каже головному геологу:
— О-о!.. Це вже друге діло. Довідка — це документ. А то — співати почали...