Все навколо вирувало, клекотіло й кипіло, як бульба в казанах. Чому саме "як бульба в казанах"? Тому що тоді в кожній хаті день і ніч кипіла в казанах бульба. Отже і життя клекотіло, мов та бульба (вона ж картопля, бараболя, мандебурка, буришка і кромплі). А варилася та бульба тому, що дуже вже сердечні люди були калушани і частували тою бульбою кожного, хто до хати заходив. А заходили тоді багато хто. Не будемо вже згадувати за всякі бригади, що вешталися по селах – тих бульбою не здивуєш, ті більше на вітамін "це" натискали: м'ясце, сальце, винце. Здебільшого їли бульбу молдавани, що день і ніч ішли через Калуш, наче їм набридло вдома сидіти. Ось, власне, тому день і ніч усе кипіло і клекотіло в казанах.
Хороша країна Молдавія, чого тільки там нема: і того нема, і сього нема. Скільки земля чого не дасть – мов який джін до Ґалардії завезе. Сумно стало молдаванам. Зиркнути по хаті – чого тільки нема: і сього нема, і того нема. Що його у бісового батька робити? Бити владі чолом – гулю наб'єш. І вирішили молдавани в гості кудись помандрувати. Глянули туди, сюди глянули, куди не поглянь – усюди добре, і там, і там чого тільки нема. А нунте ші Буковіна! – вдарили об поли молдавани. – Та он же Калуш, поїдемо, відай, туди гостювати.
І поїхали. Хто пішки, а хто так – власними ногами. Не на пиво – на бульбу поїхали. Здавалося б: ну що таке Калуш? Туди сякнувся, сюди сякнувся – і вже нема. Таж ні: всю Молдавію прохарчував. Та то ж без госпів, прошу пана. А якби були госпи? О, тоді б!.. тоді б і шкварка до бульби була.
Гостюють молдавани, не день і не два гостюють, сьогодні одні, завтра – інші. Весело, самогону тільки нема.
Незручно стало хлопцям комаринецьким. У кожній хаті молдаван частують, а вони ніби осторонь.
– Що ж це, хлопці, таке? – зібрав свою братву полковник Комаринець. – Люди молдаван частують, а ви – осторонь. Чи пайки солдатської вам шкода? Щоб мені... – тут полковник подрапався з поверху на поверх.
Братва зрозуміла свого полковника з півслова. Жіночу половину взяли на себе.
– Як звуть?.
– Лександра...
– Ох, і очі в тебе, Сандро, не очі – кулемет! – і пошепки, – за хлібину, га?
– Ой, ой! Мей ну тре буй аша се фош...
– Подумай, хлібець який, понюхаєш – помреш.
– Ой, ой!
– Сандро!.. Ну?
– Давай... хліб давай...
– Пішли за повітку.
– Я... я... маленька ж я...
– Маненька, маленька... – жадібні солдатські руки стягують спідничину. – Ну, ну, не пручайся...
Акордеони, солдатський регіт по селу, пісні: "Ех, махорочка-махорка, породнілісь ми с тобой..." А з другого боку: "Те-е-мна ні-і-і-чка го-о-ри вкри-и-ла, по-ло-нину всю за-а-лила..."
Дівчина назустріч, марна, очі позападали.
– Солдат... солдат... – розстібнула кофтину, виймає щось з-за пазухи, шарпнула, тремтить на долоні біла грудь з рожевим соском. – Хочеш?
– Нас двоє.
– А Два.... – показує пальцями, – два буханці...
– Е, що там! Пішли. Звуть як?
– Не... не треба – звуть.
– Ну й хай.
Зайшли до якоїсь хати.
– Вилєтай, бабка!
– Та то ж як?
– Під вечір прийдеш. Давай, давай!
Виштовхнули.
Пляшку на стіл.
– Вип'еш?
Головою хитнула – ні.
– Їж тоді...
Розлили самогон по склянках, вихилили.
– Ну, дівко, часу нема – служба. Роздягайся...
А надворі сліпуче сонце палить блакить. Весна....
Вранці хлопці Комаринця крокують до Калуша з хвацьким маршем:
Обійшовши усі села,
Йдемо до району.
У кожного шматок сала,
Пляшка самогону.
Ать, два, три, чотири!
Лізем до комори,
Усі скрині вивертаєм,
Шукаєм бандьорів!
Прискіпливий читач скаже: овва, рабле яке! Зобачить щось отаке-о, – і куди вже й ділися сатиричні вихиляси. Достеменно, так! Віддамо все ж хоч трохи належне соціялістичному реалізмові, хоч те і робить брижі на тлі так ладно скомпонованої колізії. Та почалапаємо далі.
***
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ. Про діла наросвітянські
Якось викликають Обормотів у райком.
– Сідайте.
– Сіли.
– Ось що, товаришочки, годі чечітку вибивати: підете інспекторами до наросвіти. Хлопці ви хороші, справитеся.
– Та...
– Жодних "та". Чи, може, вам влада не подобається?
– !!!
– Ото ж бо то. Довіряють вам, ясно? Довіряють. Цінити треба. А там у нас прорив. Діра утворилася.
– Велика?
– Отакенна.
– Залатаємо! – бадьоро гаркнули Обормоти.
– Латайте. Тільки глядіть, щоб яка нечиста сила вас не вхопила.
– Ми атеїсти – не вхопить.
– Пігель теж був атеїст, а диви ж – вхопила, ще й за океан закинула.
— Не може бути!
– Ще й як може бути. Тому й діра.
То була така новина, що Обормоти не знали, чи занотовувати до щоденника, чи ні? Почухалися. Ще раз. Зрештою, об'єктивність – це об'єктивність. Занотували, хоч і тхне містикою.
Ось ці нотатки:
ПІГЕЛЬ Ригор Танович, тридцяти років, брюнет, неодружений, сто сімдесят п'ять сантиметрів (мабуть, зросту – Автор), сухорлявий, бас, п'є (переважно спірітус віні ретіфікаті), магістр філософії, член партії. У травні зник. Вхопила нечиста сила. Господи, прости і відведи! Поіменований Пігель Р.Т. за сумісництвом займав кілька посад: завпарткабінету райкому, інспектор наросвіти, начальник місцевого радіо, директор учительських курсів, лектор райкому. Наганяв на начальство страху, бо завжди благав.: "Прошу тримати себе зі мною достойно". Взявши короткочасну відпустку, відбув до Львова. Відтоді – мов корова язиком злизала. Хоча ні: хтось десь бачив, як чорти попід руки знесли інспектора Пігеля у повітря, тільки п'яти блимнули. Містика. На пошуки зниклого кинулися Органи, (спочатку районні, потім обласні і вище). Шукали з ліхтарями серед білого дня – не. знайшли. Кожен кущик обмацали, кожне дерево оглянули – може, де на гілляці? Нема. Усі хати перевернули, під кожну піч лазили – нема. Три місяці шукали – не знайшли. Шукали б і досі, та раптом лист з Варшави – гуляю по Маршалковській і п'ю бімбер*". Волосся подерлося на голові у секретарів: бий тебе сила божа! А ще кажуть, що нечистої сили нема. Он куди дідько закинув бідолаху! А в области: як? що? члена партії? нечистий? бути не може! А тут іще з Гавру звісточка: "Сідаю на пароплав. О ревуар, месьє!" Що ти скажеш! Бач, яку силу нечистий має! До Гавру заніс, – а то, мать, добрячих три тисячі верстов буде. Каже тоді один в райкомі, розумний такий (волосся навіть від розуму з голови повилазило), каже отой розумний: "Знаєте што? Нада к священніку абратіться. Он хоть і піп, а наш, країнчудесівський піп. Прівєдітє-ка етово піпа". Покликали "піпа": служи молебєнь, щоб, значить, нечистого шляк трафив. Відслужив, навіть кадилом помахав, – аж чхнули в райкомі. А тут знову звістка: "Прибув благополучно до Нью-Йорку, пішов на Бродвей поглянути, що воно таке..." Не поміг, значить, і піп. Велику силу має нечистий. Бач, куди поніс – аж за океан. От і не вір після того в містику. Є, є вона, якась сила нечиста.
З тої причини, власне, і діра в наросвіті утворилася. Але немає такої діри, котру чимось затулити не можна було б. Затулили. Обормотами затулили. Товариш Лай, завідуючий, аж до стелі з радощів підскочив.
– Ну, матері його лихо, попрацюємо ж ми тепера! Сто п'ятдесят процентів успішности дамо. Їй-бо!
– Двісті! – крикнули Обормоти і взялися за діло.
А відомо, де Обормоти візьмуться за діло, там те діло аж горить (поки не згорить). Пішли Обормоти по школах – курява летить! Учителі тремтять, директори горілку закуповують. А товариш Лай (по телефону) й собі жару нагнітає.
– Послухайте, товаришу Яйцяло, ну який ви у біса директор школи, коли у вас на голові пір'я, а з порепаних п'ят клопи визирають? Та й закуска у вас завжди, мов цвинтарем, тхне. Врахуйте.
Враховують.
А Обормоти – нарада на нараді: то в Рип'янці, то в Довгій, то в Тужилові.
– Проценти, шановні, проценти. Ну що це у вас за нісенітниці – вісімдесят! Сто, сто і не менше, а то і всі двісті. Де нема процентів, там нема знань. Так сказав шановний товариш Лай. А відвідування! Ну що це за відвідування!
– За відвідування будьте спокійні, – шепочуть директори, – маємо завжди у резерві мертві душі. Хай хоч половина не ходитиме — діру затулимо.
– І у вас діра?
– Ги-ги, а де ж їх не буває? На штанях, і то....
Піт з Обормотів ллє – так працюють. Сорочки викручують. А вчителі й собі – такий ентузіазм. На уроки. З уроків. На позаклясне. На позашкільне. Бесіди. Гуртки. Наради. І кампанії, кампанії, кампанії... Аж курить від тої учительської енергії.. Здається, все зробили, все переробили. І раптом – на тобі! І де? І як же це? Сидять діточки на уроках і листівки пишуть. Що ж це воно таке, га? Невдячність. Ми ж вас виховували! ми ж вам прищеплювали! ми ж вас і ідейно! ми ж вас і політично! Самих речень ідеологічних скільки в зошитах і на дошці списали: "спасибі рідній партії за наше щасливе дитинство!" А ви? Ех, ви ж! Одвічна проблема: батьки і с-сучі діти... В Органи їх – хай перешерстять.
І зразу: комісії, комісії, комісії.
– Здрастуйте, товариші Обормоти!
– Здрастуйте, якщо не жартуєте.
– Які там жарти. Я – Рай, з ґазети "Рев Прикарпаття".
– Рай?
– Рай.
– Це, буцімто, як рай: у прямому чи переносному розумінні?
– Ха-ха! Як хочете: у прямому і переносному. Ходімо на уроки.
– До кого?
– Ну хоча б до тієї, Криж, чи що.
Вузенькі очиці товаришки Рай підступно посміхаються. Ох, і буде ж з нею клопоту!
Ніби у воду дивилися.
– Ну? Чули?
– А що?
– Хіба вам позакладало? Що воно там на уроці плело, оте цвірінькало: і Москва лиха, і поет нещасний.
– Та то ж Шевченко.
– А Москва?
– Таж лиха була. А тепер ні.
– Слухайте, та ви ж насправді обормоти.
– Но-но, без особистостей!
– Що ж, по-вашому, це не є прояв?
– Прояв? Чого прояв?
– Німецько-американсько-української буржуазної ідеології.
– Що ви кажете? Дійсно, ніби той... Таж вона дурна.
– Хто?
– Та ота викладачка літератури, Криж.
– Тим гірше. Від дурних завжди більше шкоди.
– Ну не зовсім дурна, а так... Якби знала, що таке табу, то не молола б.
– От-от! До побачення...
Обормоти тільки почухалися: біда.
Так Лаєві і сказали:
– Біда, товаришу Лай, ота Криж...
– Ну?
– Свиню підклала.
– Що?! – аж скочив. – Велику?
– Отакенну.
– Паскудно. Давайте її сюди.
– Кого?
– Та оту кореспондентку.
– Навіщо?
– Треба теє... як його... Ет, чорт! ну хоч почастувати. Аби в ґазету не трапити. Біда.
– Біда.
– От вона йде. Кличте.
– Таж якось воно не той.
– Той чи не той, а давайте її сюди.
Закликали.
– Що, – каже, – трапилось? Справа яка?
– Та ні, яка там справа.