Генуезька вежа

Дмитро Ткач

Сторінка 15 з 20

Навпаки, голос у нього хоч і хрипів, але був дуже твердий і, може, аж надто суворий, якщо зважати на те, що він наказує не групі бійців, а одному-єдиному своєму синові, за якого сам кожну секунду ладен був піти на смерть.

Але ота суворість, отой короткий і чіткий наказ вплинули на Андрійка, ніби подув свіжого вітру. Хлопець враз зібрався, напружився весь, наче туга пружина, і швидко побіг траншеєю до своєї вогневої точки. Він якнайзручніше примостився за бруствером і одразу ж вистрелив. Добре бачив, як темна постать у низько насунутій на лоба касці змахнула руками й повалилася на землю.

Недалеко від Андрійка з своєї вогневої точки вистрелив і Левко Пилипович. Проте Андрійко зафіксував це якось підсвідомо, бо вся його увага була прикута до тієї групи фашистів, що рухалася на нього.

Він не рахував, скільки їх було, але дуже виразно й чітко бачив кожного зокрема і розумів, що деруться вони наосліп, зовсім не знаючи ні розташування траншей, ні того, звідки їх може зустріти вежа своїм вогнем.

Хлопець прицілився ще і знову не промахнувся. Потім ще й ще...

— П'ятий,— сказав він сам до себе, закладаючи в патронник нову обойму, хоч і не почув власного голосу.

Без угаву стріляли й гітлерівці. У них були не гвинтівки, а автомати, їхні кулі густо прошивали повітря, прострочували землю, здіймаючи віяла порохняви, але, на свою велику радість, Андрійко помітив, що стрілянина їхня була неприцільна, безладна. Може, вони були п'яні...

Більша група гітлерівців сунула на Левка Пилиповича. Але кам'яні валуни, що лежали на шляху атакуючих, не давали їм змоги розгорнутися в ланцюг чи кинутись на вогневу точку єдиним скопищем. Вони неодмінно мусили пробігти вузьким лабіринтом серед валунів, і Левко Пилипович, вибравши найвуж-че місце в тому лабіринті, клав гітлерівців одного за одним.

Та все ж вороги наближались. Уже було видно їхні обличчя під касками, роззявлені роти і навіть очі.

"Кулемет! — враз вирішив Андрійко.— Тільки кулемет. Гвинтівкою я їх не зупиню..."

Він глянув на тата. Той стріляв без упину, але чомусь лежав незручно, на боці, і обличчя його, заросле густою бородою, теж лежало однією щокою на витягнутій руці.

"Чого це він?" — стривожено подумав Андрійко.

Але тато продовжував стріляти, і хлопець заспокоївся.

Тим часом група ворогів, яка наступала на Андрійка, була вже зовсім близько. Йому здавалось, що фашисти його бачать, що вони могли б уже і вбити його, але чомусь їхні кулі лягали все осторонь, наче їх відводив од нього невидимий щит.

"Та це ж вони хочуть мене живим узяти! — майнула думка.— Ясно ж, що хочуть узяти живим!.. І мене, і тата!.."

Тоді, більше не гаючи й секунди, Андрійко схопився за ручки кулемета. Спершу сам не повірив тому, що сталося. Перед його зливою куль гітлерівці зупинилися, як перед невидимою стіною. Добрий десяток їх упав на землю. Одні корчились і кричали, безладно ворушачи руками й ногами, другі так і лишились лежати нерухомо, а треті, пригинаючись до землі і петляючи, кинулися тікати з гори, натикаючись один на одного і збиваючи з ніг.

Андрійко стріляв, намагався догнати кулями задніх. Тепер він уже бачив не обличчя, не роззявлені роти і не очі, а темні спини, плечі й квадратні каски над ними, наче то були не живі люди, а рухливі диктові мішені, які до війни стояли у шкільному стрілецькому тирі і по яких військкерівник учив стріляти з дрібнокаліберних гвинтівок.

Хлопчик припинив стріляти тільки тому, що раптово попереду і зліва від нього сяйнув яскравий вогонь, такий яскравий, що засліпив Андрійкові очі. Він на мить заплющився, наче глянув на сонце, а коли знову розплющив очі, то побачив таке, чого ще ніколи в житті не доводилося бачити.

Палав шматок землі, і разом палало багато ворожих солдатів. Охоплені полум'ям, вони, мов божевільні, стрибали, качались по землі, корчилися, щось незрозуміле кричали багатоголосо й дико, схоплювались і знову падали. Одні з них, упавши, більше не зводилися, догоряючи яскравим вогнем, а інші ще бігли кудись з одчайдушними криками й падали вже там, серед каміння, щоб теж уже більше не встати, бо вогонь доганяв їх.

І тільки тоді Андрійко здогадався, що то батько кинув у саму гущу ворогів пляшку з запалювальною рідиною. Тепер уже тато лежав грудьми на землі, права рука його була витягнута далеко вперед, а ліву він підклав під себе.

Андрійко знову подумав, що, мабуть-таки, тато поранений, і кинувся до нього, бо вже й стріляти було ні по кому.

Левко Пилипович лежав нерухомо, дивовижно спокійними очима дивився на наслідки своєї роботи. Лице у нього було зовсім біле, мокре й брудне від поту та пилюки, дихав він тяжко й нерівно, плечі "рвучко здіймалися і опадали.

— Хай горять, прокляті! — сказав він, побачивши біля себе Андрійка.— Це я їм... за все...

Потім стало неймовірно тихо навколо. Не гриміли постріли, не свистіли кулі, не горіла земля, і не кричали люди... Із-за великої білої хмари виглянуло спокійне сонце, і здавалося, що мир і тиша настали в усьому світі.

Левко Пилипович перекинувся з живота на бік і лише тоді відірвав ліву руку од грудей. Вона була вся в крові, і сорочка на грудях теж чорніла загуслою кров'ю.

— Я поранений, Андрійку...— тихо і якось ніби винувато промовив Левко Пилипович.— Мабуть, тяжко... Перев'яжи мене...


15

— Тату, тобі треба перейти у вежу. Там не так жарко,— сказав Андрійко, промивши та перев'язавши рану.

Левко Пилипович глянув на сина згаслими очима.

— Навпаки, мені треба бути тут. Вони знову можуть полізти... Та й повітря тут більше, просторіше якось... Сходи, Андрійку, послухай зведення і... передай про нас...

Ще жодного разу Левко Пилипович не інформував ту невідому станцію про становище у вежі. А тепер, коли вцілілий залишився  тільки  Андрійко,  вирішив,  що  далі  мовчати  не

можна.

"А може, наші знайдуть, як врятувати нас,— думав він,— може, вже хоч не мене, то Андрійка. Коли б тільки знати, що син буде врятований, то хай би вже я й помер..."

Куля застряла в нього в грудях під ключицею, він відчував її, коли б лікар, він би витяг кулю і врятував йому життя. А що може зробити Андрійко? То хай щось придумають, хай придумають...

Андрійко приніс із вежі несподівано страшну звістку:

— Рацію розбило, тату.

— Як розбило?! — аж сахнувся Левко Пилипович.

— Снарядом розвернуло вхід до вежі, а апаратуру просто-таки розтрощило осколком чи каменюкою.

— Та-а-ак...— видушив із себе Левко Пилипович.— Ще цього нам тільки й не вистачало.

Він довго мовчав, морщачи засвіаглого, коричневого лоба, обдумував своє становище. Далі рішуче промовив:

— Я відремонтую рацію. Без неї нам ніяк не можна. Без неїми зовсім глухонімі...

Левко Пилипович звівся на коліно. Голова йому наморочилась. Земля, небо, Андрійко, вежа — все гойдалося перед ним, ніби він був на палубі корабля в час великого шторму.

— Підтримуй мене, синку.

Андрійко підставив плече під батькову руку, і Левко Пилипович, зціпивши зуби, тамуючи стогін, що ось-ось мав вирватися з грудей, зіп'явся на рівні ноги. Ступив раз, удруге... Червоні кола попливли перед очима. Але він утримався на ногах і якось боком, з допомогою Андрійка повільно пішов до вежі.

"У мене є час,— думав він,— вони не можуть одразу ж напасти ще раз... А без рації як же ми будемо?.."

Тепер всі його бажання зводилися до одного: передати по радіо, хай врятують Андрійка. Хай врятують будь-що. Для цього ще є час... Як саме можна було б його врятувати, він не знав. Розумів тільки одно: це треба зробити. Не можна ж залишати хлопчика на поталу ворогам! Фашистські звірі вигадають для нього такі тортури, про які ще світ не чув.

Перед входом до вежі він зупинився. Стіну справді було розвернуто. Не вистояла. Та й дивно було б, коли б вона вистояла. Не на теперішні снаряди розраховували її генуезці.

— Давай сюди рацію, тут видніше.

Андрійко, силкуючись, витягнув апарат з вежі. І коли Левко Пилипович глянув на рацію, то в нього обірвалося серце. Вся передня стінка передавача була розтрощена й зігнута, батарея розколена надвоє. Батарею, правда, можна замінити запасною, але рація, рація!..

Тремтячими руками (власне, однією рукою, бо другою він майже не володів) Левко Пилипович почав знімати передню стінку. Андрійко допомагав йому, орудуючи викруткою та плоскогубцями. Він знав, що тато міг зібрати приймача чи передавача буквально з нічого, і вірив, що й зараз відремонтує рацію, тільки боявся, чи вистачить у нього сили на таку тонку й кропітку роботу.

Цього ж боявся й Левко Пилипович. Почував, що сили його тануть. Усе частіше змушений був переривати роботу й відпочивати. Рясний піт заливав обличчя, шию. Йому страшенно хотілося пити. Сухий і шорсткий, як щітка, язик ледве ворушився, у грудях пекло, але він шкодував для себе зайву краплину води, зберігаючи її Андрійкові.

Однак хлопчик помітив, що татові з кожною хвилиною стає гірше. Він налив у кухлик води і попросив:

— Випий, тату. Тобі полегшає.

Левко Пилипович не заперечував. Набрав у рот води, так потримав її, потім уже проковтнув. Справді, йому одразу стало краще, навіть але ніби в очах проясніло. Але такий стан тривав недовго. До горла підкотилася нудота. І тепер він уже сам попросив :

— Ще трохи...

— Всю випий, усю,— наполягав Андрійко.— У нас же є вода. А як тобі вже покращає зовсім, тоді потерпимо.

Левко Пилипович на диво покірно випив з кухлика всю воду. Знову взався до роботи, переборюючи нудоту, що все ж таки підступала до горла. Своєї рани він начебто не почував. Був тільки тупий, гарячий біль у лівій половині грудей та в плечі, і йому здавалося, що коли б він оце мав змогу лягти грудьми чи спиною на щось дуже холодне, той біль минув би і він знову відчув би себе здоровим та цілком працездатним.

Але замість холоду навколо було розпечене сонцем каміння, жаром дихала наскрізь прогріта земля, в лице пашіло гаряче повітря.

Йому знову нестерпно захотілося пити, він ледве ворушив важким, розпухлим язиком, але подумав про те, що не попросить води ні краплини, а залишить її Андрійкові...

Раптом йому здалося, ніби він чує звук приймача, і губи його скривила квола, ледь помітна, якась неприродна усмішка.

— Слухай, Андрійку, слухай...

14 15 16 17 18 19 20