Катерина не могла більше лежати. Вона встала і сіла біля вікна. Підтягла темну завісу. Місячний світ упав смугою в хату, осяяв частину ліжка, комоду й двері. Катерина положила на вікно свого годинника і почала на його дивитись. Три чверті дванадцятої... Без десятьох дванадцять... Без п'ятьох... Вона встала і тихо-тихо відчинила двері з своєї хати в сад. Білий од місячного світу ганок був перед нею. Темна скеля чорніла здалека, і тільки де-не-де по їй перебігало місячне проміння. Катерина зійшла з ганку, перелинула квітник і вбігла в темну стежку між деревами, що тяглася до містка. Як підійшла Катерина під скелю до криниці, Марко вже дожидав її там. Він ще не бачив її межи темрявих дерев. Місячний промінь падав просто на його. Він стояв біля криниці, зіпершись на кам'яне цямриння. Катерина не зупиняючись перебігла край гаю, і Марко відразу вздрів її перед себе. Він випроставсь і ступнув наперед. Вона попередила його. Зупинившись перед ним і тим примусивши й його зупинитись, сказала:
— Я вас покликала, бо думаю, що у нас обох єсть дещо, що маємо ми сказати одно одному...
Спинилися, дожидаючи відмови. Мить чи дві, що вона прождала її, здалися їй нескінченно довгими. Нарешті Марко загомонів. Він говорив тихо, але кожне слово виходило з його уст виразно й твердо:
— Еге, ми маємо, що сказати одно одному. Я вас кохаю і маю не одно се щастя, а ще й друге більше: ви даєте мені надію, що кохаєте мене. Не можу висловити, як вас люблю, але нащо вам мої слова — ви й так розумієте, що без вас я не буду щасливий...
Голос його затремтів... В йому почулося пригнічене поривання. Катерина стояла непорушно і мовчки слухала. Марко казав далі:
— Але ж людина живе не самим власним, особистим життям. Єсть у кожної людини святиня, вища від власних почуваннів, од власного щастя. Такою святинею стався мені мій рідний край, моя Україна. Я присягався присвятити їй своє життя. І та людина, що я кохаю, кого благаю з'єднати своє життя з моїм,— повинна йти зо мною до однієї мети.
Голос у його тепер не тремтів. Він зробився тихий, але в йому чулася сила глибокого, повік не порушного пересвідчення. Замовк і ждав одмови, але її не було. Катерина мовчала. Марко озвався знову:
— Я знаю, я не вартий того щастя, що ви хочете мені дати. Я знаю, як я мало даю і як багато беру. Але ж...
— Але ж, здається, хтось з нас помилився, Марку Петровичу! — перепинила його відразу Катерина, і її голос задзвенів неприязно та гордо.— Або, може, ми обоє помилилися. Ви сказали, що берете... Ви нічого не берете, Марку Петровичу. Я прийшла сюди сказати вам, що я вас люблю, щоб і од вас теж почути. Але такої відмови, як чую зараз, я не бажаю. На умовах я свого кохання не віддаю.
Вона повернулася і хотіла йти. Невимовний жаль стиснув Маркові серце.
— Люба моя! — скриккув і вхопив її за руку.
— Не смійте мене займати! І яке ви маєте право казати так! — скрикнула Катерина, вихоплюючи руку.— На умовах! У вас і тут! Боже мій! — І вона побігла була геть.
Ту ж мить Марко став їй на дорозі:
— Во імя того почування, що обох нас привело сюди, я благаю вас вислухати мене,— заговорив він палко. — Нащо ви кажете такі слова? Ніяких умов не ставлю і не маю на се права. Я кажу тільки про свою обітницю, я кажу, що я тоді тільки можу віддати частину свого життя особистому щастю, коли се щастя не йтиме проти тієї ідеї, яка керує моїм життям. І якби ви хоч на хвилину увірували в цю святиню...
— Ніколи! — скрикнула Катерина і, одхиливши рукою Марка, кинулась геть і ту ж мить зникла поміж деревами.
Марко не рушив з місця. Він сподівався цього, хоча не хотів думати, що так може бути. Але інакше зробити, інакше говорити не міг. Він довго стояв на одному місці нерухомий, і в його не було думки побігти за нею, наздогнати її, ще вияснити їй. Він знав, що це не поможе, і не рушив з місця, хоч і почував, як щось мов умирало у його в грудях...
Він тихо пішов відціль... Який безум! Невже він міг сподіватися свого власного щастя? Як щастя може погодитися з жертвою? В його була думка з'єднати те, що не єднається ніколи, і він помилився. Як він міг думати, що не помилиться?
Він прийшов у свою хату і сів біля відчиненого вікна. Голова робила з усієї сили. Розум чув, що він переважив, що почування обов'язку, повинності подужало. І думка працювала як ніколи. В Марковій голові спокійко, як здавалося йому, вкладалися ті думки одна за однією, по ряду, систематично. Це були думки про рідний народ, про повинність перед ним.
Так минула ніч...
Марко бачив, як мерхли одна по одній зорі перед світом, як потім уранішній туман повив сад, повив скелю, обложив усе навкруги. Потім він побачив, як соняшний промінь визирнув з-за краю балки і стрельнув у туман, а за ним другий, третій... І Марко подумав:
— Мій промінь уже не засвітить...
Але природа мов сміялася з його горя. Вогняною могутньою кулею зійшло сонце, розбило тумани, осяяло землю, і земля озвалася усіма голосами — шелестом гайовим, шумінням вітровим, співом пташиним, плеском водяним — земля ожила. А проміння горіло ясно, гордо і сипало світло та тепло на всю землю.
— Коні готові,— почув Марко за собою голос.
Хлопець узяв його речі. Марко мовчки надів бриля і вийшов з хати. Коні нетерпляче пирхали перед ганком. Він сів у екіпаж. Коні рушили і вивезли його з двору, де все ще спало. Швидко перебігли слободу, виїхали в степ. Марко не зауважив добре, що навкруги його було — і жита, і трави, і косарі, і сонце, і шлях — все це якось невиразно крутилось круг його. Зате виразно він почував, що все це живе, що у всьому цьому могутнє життя широко розливається і що сонце світить так ясно, так весело...
— А моє зайшло...— крутилося йому в голові, і в його немов з'являлося пересердя на це золоте, веселе проміння, що, ллючися з високого неба, живило собою всю землю.
Екіпаж під'їхав до станції. Марко ввійшов туди. Було ще порано. Він почав ходити по невеличкій світлиці, далі зупинився перед списком поїздів і уважно прочитав його з початку й до краю кілька разів. Потім перейшов до других друкованих та писаних папірців, що почеплено було на сій же стіні. Він прочитав, скільки яких на цій станції меблів і що міністер доріг забороня курити... Потім він підійшов до вікна і побачив, що сонце сяло ще ясніше, ще дужче, і в його тепер уже не було ніякого пересердя і йому було байдуже, чи воно світить, чи ні. Потім йому схотілося, щоб швидше прийшов поїзд, бо докучило стояти біля вікна; але поїзд не їхав, і він стояв, думаючи про те, чи давно фарбовано штахетки в станціонному палісадничку і чи не краще було б пофарбувати їх не зеленою, а якою іншою фарбою. Далі він почув, як кликано брати білети, зрозумів, що це кличуть його, бо більше пасажирів не було, і пішов взяти білета і почув, як під'їхав поїзд. Сам уніс свої речі у вагон третього класу, за малим не порожній, бо в йому сиділо тільки троє, а хто саме — Марко не розібрав. Сів у тому кутку, де не було зовсім людей. Ще кілька хвилин, і поїзд рушив. Марко став біля вікна і поглянув на станцію. Хотів щось подумати про цю станцію, але відразу, зовсім несподівано, сльози підступили йому до горла і покотились по обличчю — тяжкі й пекучі...
VII
— Оттакої ще! Відкіля ти взявсь? — вирячив на Марка очі Семен Лісовський, як той, приїхавши вранці рано з вокзалу, стяг з його ковдру й збудив.
Він скочив з ліжка, обнявсь і поцілувався тричі з Марком, усе кажучи:
— Та кажи ж, що це? На який час, чи зовсім?
— Зовсім,— одмовив Марко.
— Чого так?
— Спершу вдягнись та вмийся, та й я вмиюся, а тоді говоритимем,— сказав Марко, повеселішавши від веселого Семенового обличчя.
— І то непогана річ! — одмовив Семен, і вони почали обоє доводити себе до ладу.— Семен після спання, а Марко — після безсонної ночі у вагоні.
— Марто! Становіть самовар, та швидше! — гукнув Семен у коритар до покоївки.
Через які півгодини самовар уже кипів на столі, а біля столу сиділи за чаєм Марко з Семеном.
— Ну, кажи ж тепер, що там таке? — питався Семен, втупивши в Марка свої ясні-ясні голубі очі, що весело сяли з-під рівних брів на світ божий, роблячи завсігди веселим Семенове молоде та безвусе обличчя з цілою копицею русявого м'якого волосся на голові. Марко з його сумним обличчям, з поважними очима, з невеличкими темними вусами над тонкими губами здавався поруч із своїм товаришем старішим, ніж був справді.
— Ну, кажи ж, кажи,— чого приїхав?
— Бо прохали виїхати.
— Йо?
Марко розповів про все. Семен тільки слухав та хитав головою.
— Ну хто ж тобі велів так робити? — нарешті сказав він.
— Як?
— Не треба було їм заздалегідь виявляти, що ти таке є.
— А я думаю зовсім навпаки. Годі вже нам ховатися. То страха ради іудейська, а то й просто соромлячись своєї національності, не насмілюємося ми часто казати, що ми таке є,— все ховаємося і тим примушуємо думати, що нас зовсім нема.
— Коли ж нас ганяють, як зайців! — перепинив Семен.
— Бо й справді зайці,— тим нас і ганяють. А ну лиш будемо ще чим іншим!
— Вовками?
— Нам не гріх деякий час і вовками побути,— такими, як, знаєш, там Гейне каже про себе:
Ich bin kein Schaf, ich bin kein Hund,
Kein Hofrat und kein Scheilfisch —
Ich bin ein Wolf geblieben, mein Herz
Und meine Zähne sind wölfisch.
Ich bin ein Wolf und werde stets
Auch heulen mit den Wölfen —
Ja, zähit auf mich und helft euch selbst,
Dann wird auch Gott euch helfen30
Ну, та про се іншим разом! А тепер, як у вас стоїть справа з нашим товариством? Як у вас тут ведеться?
— Як ведеться? — перепитався Семен і якось скривив обличчя, а очі дивились хитро й глузливо з-під вій.— Побачиш сам! Ось завтра мусили зійтися слухати першу книжку до видання,— рішати, чи варто на неї гроші тратити. І запевне не варто, бо книжку написано чортзна по-якому. Так книжок писати не можна. Ніхто так погано книжок не пише.
— Мабуть, книжка ся — твоя? — спитав усміхаючись Марко.
— Ти не помиляєшся! — відмовив тим таки комічно-смутним тоном Семен. — Ти, на превеликий жаль, не помиляєшся анітрохи. Книжку ту написало оце одоробло, що сидить тепер перед тобою. Книжка ся — оповідання, оповідання для народу. Але ніякий народ на світі не буде її читати, бо таких книжок ніхто ніколи не чита.
— Та годі вже тобі скимліти! — засміявся Марко.— Розкажи хоч, що ти тут робив?
— Що я робив? Цікаве питання! Проживав ті гроші, що вислав мені мій дядько-опікун.