Кажуть, якесь музейне містечко одкриватимуть, екскурсантів водитимуть, на лиха вони тут потрібні...
— Та як же на лиха... Ви що, із несознательних елементів, чи що? Хіба не бачите, що тут написано: цінний архітектурний пам'ятник...— показав вартовому дядько Прокіп.
— Та воно-то так, конешно... Але ж... Треба, бачите, копійку десь заробляти...
Пішли ми вулицею під монастирським муром, а дідусь задумливо говорить:
— Ціле музейне містечко буде... Може, на той час і ми встигнемо встановити на дзвіниці куранти?..
— Авжеж що встигнемо,— каже дядько Прокіп, зупиняється й дивиться на дзвіницю.
За ним повернулися й ми до неї — високої, гострошоломної. Пропливають над нею білі хмарки. А мені так радісно на душі! Радісно за дідуся, радісно за оту чавунну плиту на мурі, за оцю дзвіницю, що стоїть, мов воїн у шоломі, дозорцем рідної землі уже скільки віків і тепер стоятиме ще довго. Я глянув у небо, як раптом Льоньчик штовхнув мене ліктем:
— Жужу, ти бачиш?
— Що?
— А он високо-високо...
Він показував пальцем кудись лівіше бані.
Я подивився пильніше й побачив на голубому тлі неба три рухливі цяточки: одна більша й дві по боках дрібніші. То були три птахи. Але як високо вони піднялися, тільки-тільки мріють, описуючи широке коло!
— Може,— шепче Льоньчик,— то велике й чорне, як ніч?.. Пам'ятаєш, як налякало нас на дзвіниці...
— Сокіл?
— Еге. І двоє молодят... Теж тренують крила перед далекою дорогою.
Ми ще довго слідкували за ними, аж поки вони й не розтали в блакиті, подавшись кудись на південь.
Дідусь пішов додому, а ми з дядьком Прокопом ще гайнули в заводський спортзал. Але краще б ми туди й не ходили. Бо мені дуже боляче було бачити, як дядько Роман, героїчно провівши із своїм суперником два раунди, у третьому раптом упав...
Його суперник знову таки влучив хвилинку й наніс несподіваний удар лівою рукою, від якого дядько Роман не встояв.
Я був такий пригнічений, що й не помітив, як по щоці потекла сльоза.
МИ ГОТОВІ!
Уже й осінь відплакала дощами, уже й зима відстогнала зав'югами, а дідусь усе топтав дорогу на завод, у цех до свого "кабінету", відгородженого щитами з голубого пластику. І лиш як березень почав лузькати бруньки на деревах та заходився випускати на волю перші листочки, ще й перший квіт, а круг монастиря зеленіли молоді сходи розрив-трави, отоді...
О, який був дідусь того дня, коли мали піднімати на дзвіницю куранти!
На завод пішов рано. А як ми після уроків теж зазирнули в цех, він уже кінчав пакувати деталі годинникового механізму. Кожну змащував, загортав у папір, потім у мішковину й складав у ящик. Бронзові втулки в станині затикав корками, щоб уберегти від пошкоджень під час транспортування. І все те робив з такою обережністю, наче мав справу з кришталем.
Я глянув на його обличчя. Урочиста зосередженість, святковість світилися в очах, у кожній зморшці.
Ми з Льоньчиком хотіли якось допомогти йому, та він нас одсторонив:
— Спасибі, хлоп'ята, я вже й сам упораюся... А ви,— він одставив у куточок свого "кабінету" ослінчик, змахнув пил, показав рукою на нього,— сідайте отут і дивіться, якщо кортить...
Час від часу у кімнату зазирав хтось із робітників.
— Так, значить, у дорогу готуємось?
— Сьогодні рушаємо... На постійне місце мешкання...
— Хай щастить! Мисливцям кажуть — ні пуху ні пера, а вам, мабуть, треба побажати точного ходу...
Дідусь щасливо посміхався, хитав головою:
— Дякую...
Завітав директор заводу:
— Вам допомога яка потрібна?
— Та ось же в мене гвардія помічників,— показав поглядом на нас із Льоньчиком.
Директор привітався з нами, як із старими знайомими, підморгнув:
— За цих я певен... їм тільки дай точку опори, вони всю планету повернуть в який хочеш бік... Правда ж, хлопці?
Ми знітились. Становище наше в цю мить, та ще при цих словах, було незавидне, бо дідусь працював, а ми байдикували на ослоні. Я хотів уже пожалітися, що дідусь сьогодні не допускає нас до роботи, але директор заводу вже продовжував:
— Підняти всю цю машинерію на стометрову дзвіницю не так просто.
— А ми вже приладнали блочок, встановили лебідку... Після зміни зійдеться вся моя бригада, і якось упораємося...
Дідусь говорив з таким веселим ентузіазмом, наче був не старий сивоусий та білоголовий дідуган, а парубійко, повний сил та енергії. Рукава його темної спецівки були засукані, щоб не заважали, комір розстебнутий, кашкет зсунутий ледь не на самісіньку потилицю.
Незабаром зміна кінчилася і в дідусів кабінет почали сходитися всі, хто допомагав нам у роботі: дядьки Роман та Прокіп, чоловік із сім з ливарного та механічного цехів. До широких цехових воріт під'їхала вантажна машина, на неї почали складати ящики та все інше спорядження.
— Обережно, обережно, хлопці,— покрикував дідусь то одним, то іншим вантажникам.— Годинник, як найніжніше яблуко, не любить ні різких струсів, ні ударів.
Хлопці відбувалися жартами, але все ж поводилися з незвичайним вантажем вельми делікатно.
Аж ось уже все повмощувано в машину.
— Ну, молодий робітничий клас,— сказав дядько Роман,— сідайте, поїхали...
Він підняв Льоньчика під пахви, подав дядькові Прокопу, що стояв у кузові, потім таки й мене. Повилазили туди і всі інші робітники. Дідусь тим часом влаштувався в кабіні, й ми рушили.
Виявляється, біля дзвіниці вже порядкував сторож, що колись цілився в нас із Льоньчиком ковінькою: закріплював до стовпа, вкопаного в землю, лебідку, намотував на барабан трос.
— Е, коли ці два козаки тут,— кивнув на нас,— то діло піде добре. Це такі, що й крізь вушко в голці пролізуть. Тільки чого ж це ви без третього дружка?
— Якого? — здивувався я.
— А песика... Забули? Сірий, бородатий...
— Оце так,— махнув рукою дідусь,— ще мені псів тут не вистачало...— Потім серйозно пояснив: — Круть вибув з гри за бездарністю своєю... За кілька років тільки й навчився, що приносити кинуту палку. А далі — нітелень. Так що в хаті сидить за вартового...
Почали розвантажуватись.
Я давно помітив, що дідусь найбільше довіряє дядькові Роману. Він чомусь схожий був на мого дідуся: неквапливий, нічого зайвого ні в слові, ні в жесті. Зате коли вже що робив, то робив доладу.
Так було й зараз.
— Значить так, Романе,— командував дідусь,— ти залишаєшся тут, а я з чотирма чоловіками лізу нагору. Не дай боже щось упаде чи тільки ушкодиться — голова твоя з пліч!..
Дідусь говорив дуже спокійно, сварячись при тому пальцем.
Навколо засміялися.
— Це тому, що я внизу? — підняв брови дядько Роман.— Так тоді давайте поміняємось місцями.
— Казав тобі, Романе,— обурювався дядько Прокіп,— застрахуй свою буйну голівоньку... Воно б і в боксі знадобилося, і ось зараз...
Але все йшло добре. Дядько Роман власноручно кріпив кожен ящик до линви, потім ще з двома помічниками ставав до лебідки, крутив корбу. Найважче було підняти станину: вона все ж таки важила немало. Але й з тим упоралися.
Дідусь із дядьками Романом та Прокопом ще, мабуть, днів із десять працювали на дзвіниці. Збирали механізм, налагоджували та регулювали.
У неділю і ми з Льоньчиком пішли туди. А на дзвіниці вже все змінилося. Навколо курантів збудовано із утеплених щитів кімнатку, схожу на ту, що ми бачили на Спаській вежі. Над нею вісім дзвоників, один одного менший. Всередині в кімнатці дідусь прилаштував термометр та гігрометр. Дядько Роман приніс невеличкий радіоприймач, і поки вони втрьох працювали біля курантів, гучномовець розливав навколо тиху музику. Але робота в них була така напружена, що не тільки ми з Льоньчиком, а й та мелодія заважала. Дідусь вимкнув приймач, а нас відправив додому.
Кілька днів я зовсім не бачив дідуся. Прокидався — його вже немає, лягав спати — він ще не повернувся.
Якось я пробудився опівночі. На письмовому столі горіла притінена лампа, і тато, схилившись, щось читав, а біля нього тихо працював приймач. Зовсім тихо, але все ж я почув бій московських курантів. Мабуть, саме ті звуки й розбудили мене. Тепер я ніколи не лишався байдужим до них. Кожного разу, тільки почую малиновий передзвін, все бачене на Спаській вежі оживає перед очима: і самі куранти з великим маятником, що, поважно похитуючись з боку на бік, зблискував міддю, і кам'яні східці до них, і ніша в стіні з лавою, на якій сидів Володимир Ілліч.
Дідуся знову не було. І я запитав у тата:
— Татусю, ну що це з нашим дідусем? Де він?
Тато підняв голову, нахмурив лоба:
— Та й сам не знаю, що це надумав старий,— мовив стурбовано.— Скоро на тій дзвіниці біля годинника й ночуватиме... А ти ж чого це не спиш?
— Куранти розбудили...
— То я їх зараз вимкну, а ти спи... На правий бік. руку під щоку і...
Я так і зробив, але заснути все ж не міг, думав про дідуся, про дядька Романа та дядька Прокопа.
Коли це чую — в дверях цокає ключ, дідусь іде. Схопився я з ліжка — і назустріч йому. Бачу, а дідусь переступає поріг, радісний, веселий, ще й пісеньку якусь мугиче.
-— Жужу? — здивовано ворухнув бровами.— Це непорядок!
Аж тут і тато вийшов у коридор.
— Та все ж тебе виглядає,— каже.— Я вже теж думав дзвонити в розшук та викликати пожежну команду, щоб зняла тебе із дзвіниці. Завтра ти бери з собою "сидорця" та там уже й ночуй...
Дідусь весело усміхнувся.
— А завтра мені вже нічого там робити... Уже, брат, так відрегулював, що з московськими курантами наче один механізм. Сьогодні били просто-таки синхронно... Зрозумів?
З тим останнім словом дідусь повернувся до мене, бешкетно, якось по-хлоп'ячому штрикнувши пальцем у мій живіт.
— А молодому робітничому класові,— додав при тому,— треба більше спати та сил набиратися...
— Так вони й музику грають? — запитав я.
— Ще й як,— підняв дідусь голову.— На всю округу... Я думав, що й вам тут чути було... Одне слово — повний порядок! Ми готові!
ЧИСТА БЛАКИТЬ НЕБА
Відзначали якраз День Перемоги. То особливе свято, бо в ньому кожного разу, мов хміль із рутою, переплітаються радість та осмута.
Коли на центральній вулиці збираються люди чи на головному майдані відбуваються гуляння — обличчя городян безтурботно веселі. Але як кладуть того дня вінки і квіти на могили загиблих, схиляються в тиші прапори, холодок зажури огортає людські серця. Як жаль, як невимовно боляче, що полеглі герої сьогодні не серед живих!
Того року для нас із Льоньчиком цей день теж був дуже пам'ятний.