Щоб ти знав, коли хто до нього в гості прибуде і коли він кого з своїх домових куди посилатиме. Усе щоб ти вивідав і знав. І про все таке мені просто до власних рук моїх гетьманських пиши. Нікому про це не кажи, що ти за Дорошенком назираєш, тільки я та ти про це щоб відали. Їдь собі з Богом до своєї нової сотні. З моєї канцелярії оцей пан, — він показав на Кочубея, — дасть тобі універсальний лист на сотництво за моїм власним підписом.
Усе те проказавши, гетьман, що досі дивився тільки в реєстр перед себе, вперше глянув на того, до кого говорив, озирнув його всього і знову став дивитись у свої папери.
Молявка вклонився низько гетьманові, що вже не дивився на нього, і вийшов, дуже радіючи. Гетьманові слова про те, щоб він писав просто до нього, дуже йому сподобалися. Він розумів, що дозвіл сотникові писати просто до гетьмана, минаючи полковницький уряд, — це велика до нього увага і відчував, як високо підноситься на своїй службовій дорозі.
Не будемо описувати, як Дорошенко, забравши виборних од чигиринців та від таких, що в Чигирині ховалися, жителів інших правобічних городків, разом з Полуботком та його козаками, їздив в обоз під Воронівку, здав своє гетьманство, положив перед гетьманом Самойловичем свій бунчук, булаву, прапори й грамоти, прислані попереду від турецького султана, віддав йому дванадцять гармат; як перед царським боярином Ромодановським та гетьманом Самойловичем заприсягся на вічне й вірне підданство великому государеві; як потім, повернувшися до Чигирина, здав Самойловичеві це місто з усім військовим припасом; як звелів йому Самойлович (з царського наказу) переїхати з сім’єю жити по лівий бік Дніпра, де гетьман показав йому мешкання в Сосниці. Усі ці важні історичні події не належать прямо до нашого оповідання.
X
Після того як її схопили в тайнику, Ганна Кусівна стала мов непритомна. Викрадачі притягли її в будинок до воєводи. У нього на горищі зроблено було так, мов окрему світлицю; там стояло ліжко з постіллю, кілька ослонів та стіл. Туди затягли Ганну по крутих вузьких східцях і замкнули за нею двері. Скільки часу не могла Ганна стямитися й очунятися: усе це їй здавалось якимсь страшним сном, а їй хотілося швидше прокинутися.
Нарешті у світлицю до неї ввійшов Тимофій Васильович Чоглоков. Усміхаючись та причепурюючися, він сів на ослін і заговорив улесливим голосом:
— Здорова була, красуне моя хороша, чудесна, люба, найкраща! Здорова була!
Ганна, ще не отямившися, стояла перед ним, не знаючи що діяти, і дивилася, нічого не розуміючи.
— Побачив я тебе раз тільки, — говорив далі Чоглоков, — і припала ти мені до душі аж о-поки!
Та й тернув рукою по горлу. Ганна стояла, мов із каменю тесана.
— Кращої й гарнішої за тебе не бачив на світі, — казав Чоглоков — їй-богу не бачив кращої!
Ганна, ще не отямившися, стояла перед ним розгублена і дивилася переляканими очима.
Воєвода продовжував:
— Ти не знаєш, дівко, хто я. То знай: я тут у вас найстарший. Вельможнішого й вищого за мене тут із ваших нікого нема. Ваш полковник не вартий і підошви мого чобота, та й гетьман ваш мені не рівня. Он який я! Я від самого царя-батюшки, великого государя сюди присланий. Я — царське око, я — царське вухо. Сам великий государ мене знає й ласку свою до мене виявляє. А ти, дурочко-хохлушечко, чи ти знаєш, що то є наш цар, великий государ? Він усе одно, що Бог на небі, то так він цар на землі, — з кожним що схоче, те й зробить. А я близький до нього чоловік, воєвода над вами. Дак я для вашого братчика однаково, що й сам цар. От і розбери лиш, дівко!
Ганна Кусівна починала помалу приходити до тями, але ще не зовсім розуміла своє становище і не спроможна була ні відказувати, ні запитати.
— Тепер чула, — запитав воєвода, трохи помовчавши, — який я чоловік? Он який чоловік уподобав тебе, дівко, дужче за всіх. Бач, яка ти щаслива, дівко! Я хочу, щоб ти стала моєю коханочкою, моєю миленькою.
— Я чужа жінка! — ледве вимовила Ганна.
— Яка там чужа жінка? — зареготав воєвода. — Не вигадуй аби чого, дівко! Хіба чужі жінки, заміжні, ходять простоволосі, з стрічками в косах, як ти?
— Я повінчана, — відповіла Ганна.
— Коли? — знову запитав воєвода.
— Сьогодні, — сказала Ганна.
— Сьогодні? — воєвода продовжував сміятися. — Чого ти мені голову морочиш? Сьогодні? Хіба я турок або католик, що своєї віри не знаю? Що сьогодні? Тепер Петрівка. У такі дні вінчати не можна.
— Я не знаю, — вимовила Ганна. — Владика дозволив. Нас вінчали, я повінчана.
— Неправда твоя, дівко, — заговорив Чоглоков, — того не може бути. І в вас така віра, як і в нас. А коли в вас такі дурні владики, що в піст вінчати дозволяють, то твоє вінчання все одно, що й не вінчання, бо воно проти святого закону. Коли ти кажеш, що вінчалась, то де ж твій чоловік і нащо ж ти, повінчавшись із ним, ходиш по-дівоцькому простоволоса?
— Чоловік мій пішов із козаками в похід, — казала Ганна, потроху заспокоюючись, — а я буду ходити по-дівоцьки, поки повернеться з походу; тоді весілля справлять і мене покриють.
— Как ето весілля? — питав воєвода, не розуміючи добре вкраїнського слова. — Дак по-вашому, як у церкві повінчають, то-то ще не все? Ще якесь весілля справляти! Дак ти й сама свого вінчання за велику річ не маєш, коли тобі ще якогось весілля треба. То й виходить по-моєму, що твоє вінчання — все одно, що й не вінчання. І виходить, дівко, що ти вигадуєш, наче вінчалася. То він тобі не чоловік, а тільки ще жених. А задля такого важного чоловіка, як я, можна всякого жениха побоку.
— Ні, він мені не жених, а чоловіком став, як я повінчалась. Я чужа жінка! — сказала Ганна.
— Не чоловік він тобі, красуне, — повір мені! Я закон знаю краще від тебе. Можна його й к бісу послать заради такого великого чоловіка, як я, — промовив Чоглоков.
— Ні на кого я не проміняю свого чоловіка,— розважливо вимовила Ганна. — Не піду я на гріх нізащо на світі. Я Бога боюся. Ти — хто тебе знає, що за чоловік: говориш, буцім присланий од самого царя. Як же ти, царський чоловік, таке діло твориш: чужу жінку зводиш? Хіба цар тебе до нас на лихе послав? Коли ти від царя посланий, так ти нас на добре наставляй, а не на погане!
— Я тебе й наставляю на добре. За кого ти заміж ідеш? — допитувався воєвода.
— За того, кого полюбила, та за кого батько й мати віддають, — відповіла Ганна.
— Слухай, дівко! — казав воєвода, — я дуже багатий, грошей у мене страх багато і вотчини є, — в золоті ходитимеш.
— Не треба мені твоїх грошей та вотчин! Шукай собі зі своїми грішми та вотчинами іншу, а мене пусти до батенька й до матінки! — заридала Ганна.
— Не пручайся, голубочко. Чуєш, не пручайся! — сказав воєвода та, підвівшись, хотів обійняти її.
— Геть! — крикнула Ганна не своїм голосом. — Ліпше вбий мене на цім місці, а я на гріх з тобою не піду! Я чесного роду дитина, дівкою ходивши, дівоцтва свого не втратила і, пішовши заміж, своєї доброї слави не покаляю! Геть! Нехай тобі лихо!
— Що ти кажеш про добру славу та про гріх! — воєвода все дужче розпалювався. — Яка тут недобра слава? Який тут гріх? Ти мені так уподобалася, що я тебе за себе заміж хочу взяти.
— Неправда! Заміж ти мене не візьмеш, а тільки дуриш, хочеш улестити мене. Як таки тобі, такому значному царському чоловікові та просту дівку за себе взяти та ще й не зі свого московського роду? А хоч би ти і справді це говорив, так цьому статися не можна, бо я вже казала тобі, що я чужа жінка вінчана і заміж іншому не можна мене вже брати.
— А я кажу тобі, що твоє вінчання — не вінчання. Беззаконно дозволив тебе вінчати владика. Над вашим владикою є старший владика, патріарх. Він твого вінчання за вінчання не візьме і дозволить тобі піти за мене.
— Я, — казала сміліше й розважливіше Ганна,— вже тобі сказала, що я чужа жінка, мене повінчано. Та хоч би й ваш патріарха, як ти кажеш, дозволив, то я б за тебе не пішла. Люблю я свого Яцька і ні на кого в світі його не проміняю.
— А мене так не любиш? — сказав воєвода, лютуючи по-звірячому.
Ганна мовчала.
Воєвода ще раз запитав:
— А мене так не любиш? Не гарний я тобі?
— Не люблю! — сміло сказала Ганна. — Як я любитиму того, що його вперше бачу?
— Я сказав тобі, хто я, — промовив воєвода. — Коли не віриш, запитай у кого хочеш: усі тобі скажуть, що я царський воєвода, в Чернігів присланий.
— Та будь ти не те що воєвода, будь ти найперший, як там у вас зветься, князь чи що, хоч самого царя син — я за тебе не піду, а гріха творити не стану ні з ким.
— Так таки не підеш за мене? — питав воєвода, а в самого пика ставала дедалі все дужче звіряча.
— Так-таки не піду! — відказувала Ганна.
— І не любиш мене? — несамовитів воєвода.
Ганна забарилася відповісти. Воєвода знову запитав.
— А сам знаєш! — одказала вона, а тоді, заридавши, кинулася йому до ніг і благала: — Відпусти мене, боярине, Христа ради відпусти до батенька й до матінки.
— Е, ні, дівко! Не на те я тебе звелів сюди привести, щоб, нічого з тобою не зробивши, та й пустити. У нас кажуть: кто бабе спустит, тот баба сам. Хоч плач, хоч кричи — нічого не вдієш. Тут тільки я тебе й почую, більше ніхто. Ти тепер у мене в руках і від мене не вирвешся. Коли не хочеш по-доброму, з ласки, так буде по-моєму, силоміць.
— Боярине! — голосила Ганна, — відпусти мене! Батечку! Голубчику! Пожалій мене! Я нікому не скажу, що зі мною діялось, ні батькові, ні матері, нікому! Відпусти! Бог тобі за те нагородить усяким добром. Голубчику! Пошануй! Відпусти!
— Ні, дівко-красуне, не відпущу! — казав воєвода. — Дуже вже я тебе вподобав.
— Пане воєводо! — промовила Ганна, підвівшись і ставши з повагою. — У мене є чоловік. Він довідається й оступиться за мене. Він аж до царя дійде і суд на тебе знайде!
— Еге, дівко,— злісно всміхнувся воєвода,— так ти ще й лякаєш мене своїм козаком! Он який він великий чоловік, що аж до царя дійде! Ге! Далеко йому до великого государя! Що там твій козак! Начхав я на нього! Що він мені зробить? Я царський воєвода. Мені більше повірять, ніж якомусь паршивому хохлові-козакові. Не боюсь я його, дурня. Що схочу, те й зроблю з тобою зараз. Вельми я тебе вподобав, дівко.
Він ухопив її за стан.
— Я розіб’ю вікно, кинусь! Уб’юсь! На тобі гріх буде! — закричала Ганна.
— Вікно вузьке, — не пролізеш! — зловтішався воєвода.
Ганна пручалася.