Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі — і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…
Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далеким-далеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.
Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.
Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з'явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це — пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.
Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або — це ще краще — вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.
Тут він трохи оговтався. "Так краще, — подумав. — Навіщо зайвий раз ризикувати й розмовляти з вартовим?"
На великому спортивному майдані йшла гра в футбол. Далеко майоріли рухливі зелені й червоні спортсменки. Навколо майдану, спираючись на низенький парканчик, стіною стояли червоноармійці. Часом густий регіт зривався над їхнім натовпом і лунко бив у червоні цегляні мури казарми. З натовпу неслись вигуки й дотепні жарти про того або іншого футболіста.
Базилевич зіщулився і тихенько став поруч якогось червоноармійця. Нічого. Ніхто не звертає на нього найменшої уваги. Тоді він тихо повернув голову вбік і зазирнув в обличчя свого сусіди. Це був парубійко років двадцяти трьох з кирпатим носом, але з красивими карими очима, повними ніжного смутку. Від його ще пахло селом, вербами і запашним житом. Він уважно й мовчки слідкував за грою, але видно було, що вона його не захоплювала. Часом він легенько усміхався, але усмішка ця була швидше іронічна й ніби казала: "і охота ж ото їм ганяти за тією опукою[9], мов і справді за батьківське?"
З другого боку, трохи оддалік від Базилевича, стояв низенький червоноармієць із перекошеним а ля дегенерат чудним обличчям. Він щохвилини плескав, як дитина, в долоні і лунко реготав.
"Ось хто скаже, от у кого можна про все довідатись", — майнуло в Базилевича. Він обережно, боком подався над парканчиком ліворуч, ближче до червоноармійця. Став поруч його й витяг цигарку.
— Товаришу, дайте огонька.
— Ха-ха-ха!.. Так його, так!.. В пузо його, ах ти… Ха-ха-ха!
— Товаришу, дайте огонька.
— Ха-ха-ха! Огонька? В пузо його, Ванька! В пузо його, стерву! Вам огонька?
Червоноармієць з обличчям а ля дегенерат дістав сірника.
— Звольте сірничок. А в вас, може, закурити можна?
Запалили.
— Ха-ха-ха!.. От чосу дав!.. Ей, ти, шляпа, шляпа!.. Ха-ха-ха!.. — знову почалося старе.
— Що, добре грають? — обережно почав Базилевич.
— Ха-ха-ха! Бий його, бий!.. Ха-ха-ха, от халало!..
— Хто ж кого? Зелені червоних, чи, може…
— Ха-ха-ха! Ей, ти, куций! Куций, упадеш!.. Ха-ха-ха!..
— А давно вже грають?
Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.
— Добре грають, червоні перемагають, давно грають, — випалив він скоромовкою.
Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого "вольного". Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:
— Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?
— Мабуть, весело. А вам?
— А нам?.. Нам… теж весело… — враз розгубився Базилевич.
— Ну, і веселіться! — різко повернув до нього потилицю червоноармієць.
Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте "ха-ха-ха".
— Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! — тихенько вилаявся він.
Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.
— Щось вигадаю, — думав він дорогою. — Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.
Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.
— Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..
Що це? Вона стала сувора й холодна:
— Що ви хочете від мене?
Він мовчки подивився на неї і тоді тихо-тихо одступив крок убік.
— Дайте пройти! — Вона шарпнулась і влилась у натовп.
Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже — все. Не вернеш.
Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері — не заперті. Увійшов до кімнати. Все по-старому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?
І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:
— Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.
Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:
— Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…
XI
Ось уже тиждень минув, а допиту ще не було.
Базилевич сидить в "одиночці", і хто знає, скільки ще тижнів чи місяців йому доведеться так просидіти. Він цілими днями лежить на койці й чекає, що ось-ось його покличуть до слідчого. Що він йому скаже? Він і сам не знає. Обвинувачення тяжке — контрреволюція і шпигунство. Доведуть, що винен, — розстріл.
Згадав Зізі. Защеміло, запекло серце. Як вона? Невже й вона заарештована? І хто з "них" лишився на волі?
"А все-таки я пропав", — подумав.
Опанувала тупа байдужість. Тут — тихо. Тут — в’язниця. Мури товсті, товстелезні, не чутно голосу. І не треба. Нехай ніхто не бачить, ніхто не знає, де він. Хай би розстріляли нишком, тихенько, і ніде — ніде — про це, щоб ніхто не знав: ні Зізі, ні… Наталя, ні… комсомольці з його колишньої ячейки! Розстріляли? Ні! Це… дуже страшно… Треба ж вдуматись у це слово: "роз-стріл". Це ж — знищення… От собак бродячих нищать. Просто ловлять їх у "будку", везуть на утильзавод. Там є така камера. Впускають туди кількох собак і просто собі, спокійно знищують їх — душать газом, угаром. І розстріл — це те саме. Тут кулями. Ні, ні, це — дуже страшно!..
Схопився, сів на ліжко.
Ні, його не розстріляють. Єсть же обставини, які пом’якшують його провину. А може… може ж, він і не винен?.. Він обов’язково про це розкаже слідчому, а справді, може ж, і не винен?
Він обняв руками коліна і мовчки застиг. Він думає про Зізі, думає довго, без кінця, думає тупо, уперто.
Зізі! Їй треба було грошей. Ну, так, грошей. Або ні! Ні, ні! Це не так! Це зовсім не так!
Він стиснув зуби і починає гойдатись вперед і назад, вперед і назад. І койка його рипить йому в такт: рип-рип, рип-рип!..
Зізі… вона це ж зовсім не ради грошей. Ну, звичайно. Тепер же все так ясно. Вона ж сказала: "Ти, Володько, наш". О, та це ж зрозуміло — "наш"! Він — їхній, свій, а єсть іще, значить, не наші, чужі, вороги… З ворогами треба боротися. Так, боротися. І зовсім тут не гроші, тут — боротьба.
Зізі, нащо ти збрехала про гроші? Нащо, Зізі? Тобі ж не гроші були потрібні, а Нон, а "чиновничок", а всі "наші"…
Іноді Базилевич снив. Найчастіше снився йому чомусь чиновничок. Він був у драній рясі ченця Федоськи, оченята його бігали, як миші, і нишпорили навколо. Він сідав біля Базилевича, брав його за руку і швиденько, поспішаючись і ковтаючи слова, шепотів йому в вухо: "А все хто? — Жиди! От у мене на посаді: приходить таке миршаве, погане, молоко йому ще на губах не обсохло, а й воно за гонораром. Щось написало десь — і давай йому за це гонорар… А наш брат, руський…" Чиновничок зітхає й озирається навколо. "Піду, а то пташки мої плачуть голодні".
Одного разу Базилевич прокинувся з твердою певною думкою. Він був такий спокійний, що сам собі тихенько здивувався. Думка ця була — накласти на себе руки.
Базилевич устав з ліжка і, спокійно міркуючи, пройшовся по камері. Значить, треба покінчити. Але… як?
Думав уперто, аж зморшки йому збіглись на переніссі, і вирішив — можна повіситись. Можна прив’язати один кінець паска (як це чудово — не домислились чомусь одібрати!) до краю койки, а другого кінця цілком вистачить на петлю.
Був твердий у рухах і спокійний. Ах, який спокійний! Ви не уявляєте? Це ж був спокій смерті, спокій одвічного великого мовчання!
Приладнав пасок і зробив петлю. Перевірив на шиї: затягається легко. І враз здригнувся й утупив поширені очі в куток камери. Там, у кутку, він побачив округлу сітку тонюсінької павутини. Звичайна павутина і звичайний павучок. Але він нагадав Базилевичеві другого павучка. Він несамохіть пригадав золоту Зізіну брошку.
Де твій золотий павучок, Зізі? Де ти сама? І хіба ти, Зізі, не маленький мій і безумний павучок, і хіба не золоте твоє волосся?
Зірвав паска й кинув його додолу. Жити! На волю! Ех, жити б!..
О, яка радість! Про його не забули. Хтось лишився на волі й будує плани, працює над його визволенням. І всього одна маленька записочка, всього кілька слів, а скільки в них сокрито божевільного щастя!
Базилевич ще раз, і ще раз, десятки разів перечитує цю цидулку: "На допитах мовчіть. Над вашим визволенням працюють. Щосуботи ввечері наглядач ваш — друг.